Ще однією визначною оригінальною пам’яткою давньоукраїнської писемності є Києво-Печерський патерик. Ця книга належить до житійних, тобто до творів про життя осіб, яких церква оголосила святими. До патерика ввійшли твори, присвячені історії Києво-Печерського монастиря, його ченцям, подвижникам і святим. Автори цієї пам’ятки намагалися показати читачеві всю велич духовних устремлінь своїх персонажів, їхню смиренність і жертовність, боротьбу з підступними темними силами.
Написання основного тексту пам’ятки вчені датують другою половиною ХІ — першою половиною ХІІІ ст. Воно тісно пов’язане із становленням давньоукраїнського літописання, вітчизняними оповіданнями про життя ченців, яких церква оголосила святими, а також із сюжетними мотивами з іноземних патериків. За основу твору взято листування між ченцем Києво-Печерського монастиря Полікарпом і володимиро-суздальським єпископом Симоном. Полікарп скаржиться своєму другові Симону, що в монастирі принижуютьі зневажають його талант. У відповідь Симон наводить кілька оповідей із життя печерських ченців, які стали святими завдяки аскетизму, смиренності й постійній праці, чим і вражає Полікарпа, який згодом доповнює листування низкою інших оповідей.
Одним із найцікавіших у Києво-Печерському патерику є оповідання «Про Прохора-чорноризця, котрий молитвою з лободи робив хліб, а з попелу сіль». У ньому автор повідав нам історію чоловіка, який прийшов із Смоленська до Києва й постригся в ченці, ігумен монастиря назвав його Прохором. Той віддав себе служінню Богові, вів аскетичний спосіб життя, відмовившись навіть від хліба. Харчувався лише лободою, яку збирав і заготовляв на цілий рік. «Бачачи ж терплячість і велику повстримність, Бог перетворив йому гіркоту на солодкість». Коли настав великий голод, Прохір наділяв хлібинами з лободи неімущих. Потім у складний час для Києва Прохір почав роздавати попіл нужденним, у руках яких після молитви він перетворювався на чисту сіль. Це викликало заздрість у торговців сіллю, які хотіли в цей важкий для держави час нажити багатство. Тож вони поскаржилися Святополкові. Князь намагався догодити торговцям, аби припинити їхні ремствування і розбагатіти самому. Він наказав відібрати сіль у Прохора, але коли йому привезли її, то сіль перетворилася на попіл. Уражений, князь засоромився скоєного й покаявся.
Художні особливості оповідання «Про Прохора-чорноризця...» типові також для релігійних творів княжої доби:
• широке використання релігійної лексики («Бог, Отець, Господь, ігумен, євангельський, проскурка»);
• повторення службових слів («І заготовляв він собі її на рік…І так усе життя своє вдовольнявся… І прозвали його Лободником…»);
• широке використання тропів, особливо порівнянь, символів,епітетів (солодкий, наче мед; гіркий, мов полин; хліб, сіль; преславні чудеса, небесні птахи);
• інверсії («На неораній землі хліб несіяний був йому»);
• урочистий тон мовлення.
«Житіє Феодосія Печерського» й «Житіє Антонія Печерського» розкривають біографічні факти засновників Києво-Печерського монастиря, а також цінні відомості про побут, вірування й політичну ситуацію в Київській Русі.
Києво-Печерський патерик відіграв велику роль у розвитку українського мистецтва. Упродовж століть він зазнавав доповнень і переробок. На основі сюжетів цієї книги сформувалася багата іконописна традиція, а цикли видань Патерика стали етапними віхами в розвитку української графіки. В «Історії української літератури» М. Грушевський зауважив: «Не “Слово о полку Ігоревім”, не “Закон і благодать”, не літопис, а Патерик став тим вічно відновлюваним,поширюваним, а з початком нашого друкарства — неустанно передруковуваним твором старого нашого письменства, “золотою книгою” українського письменного люду».
Києво-Печерський патерик містить легенди й оповідання про будівництво нашої святині — Успенського собору Києво-Печерської лаври. Цей храм по варварськи був зруйнований у роки Другої світової війни, як і багато інших українських святинь у період тоталітарного режиму. Саме такі пам’ятки, як Патерик, несуть у вічність нашу історію й духовність.
Патерик — збірка, що містить житія святих отців (звичайно, монахів якого-небудь монастиря).
Добре!!! 
