Ім’я Самійла Величка вам уже відоме, про Григорія Сковороду, видатного українського філософа й поета, ми поведемо розмову на наступних уроках, а сьогодні ознайомимося із творчістю Івана Величковського й Семена Климовського.
Біографічних відомостей про цих двох поетів дуже мало. Семен Климовський (світське ім’я — Іван) народився наприкінці ХVІІ ст., імовірно, на Харківщині, оскільки в літературі він відомий як «харківський козак-піснетворець», помер наприкінці ХVІІІ ст. Аналіз творчої спадщини С. Климовського дає можливість стверджувати, що митець мав академічну освіту, та й відгуки його сучасників переконують нас у цьому: «Климовський за сім грецьких мудреців був славніший і шанованіший між побратимами його козаками, він промовляв високоштильними віршами, давав приятелям розсудливі поради». Семен Климовський прославився на весь світ піснею «Їхав козак за Дунай», яку сучасні дослідники вважають зразком давньої любовної лірики.
Композицію пісні становить розгорнутий діалог між козаком, який їде на війну, і коханою дівчиною. Сцена розлуки хоч і драматична, проте в інтонаціях звучить козацький запал і оптимізм. Мотив прощання козака з коханою типовий длянародних козацьких пісень. Твір написаний семискладовим силабічним віршем, тобто рівноскладовими рядками (більшість рядків мають по сім складів). Варіації на пісню «Їхав козак за Дунай» створювали не лише українські композитори й поети, а й російські (зокрема й О. Пушкін), західноєвропейські (Л. ван Бетховен, К. Вебер) та ін.
Літературознавець Григорій Нудьга у своїй книжці про С.Климовського розповів цікаву історію «вживлення» пісні «Їхав козак за Дунай» у німецький фольклор. У 1808 р. у Чорному лісі під Баден Баденом місцева знать влаштувала «садове свято», у якому брали участь і гості з Росії. На святі був присутній композитор Х.Тідге, який, почувши пісню про розлуку козака й дівчини, здійснив вільну переробку твору, — і з того часу німці вважають цю версію української пісні власним фольклорним скарбом. А ще через вісім років за обробку пісні взявся Л. ван Бетховен!
Про Івана Величковського відомо трохи більше. Він народився близько 1650 р., імовірно, на Чернігівщині, навчався в Києво-Могилянській колегії. Спочатку митець працював у друкарні Л.Барановича в Чернігові, пізніше оселився в Полтаві й служив там священиком. Іван Величковський прославився передусім двома рукописними книжечками: «Зегар з полузегарком» (1690) та «Млеко од овці пастору належне» (1691). Помер поет у 1701 р.
Саме І. Величковського вважають найяскравішим представником української барокової поезії. Його творчості властиві як релігійні, так і світські мотиви, що розкриваються через філософську й морально-повчальну тематику. Прикметною бароковою рисою поезій І. Величковського є тяжіння до контрастів: читач — поет, життя — смерть, скупість — щедрість, гріх — праведність. Автор широко використовує сюжети й образи з міфології, церковних і світських писань, фольклору, його творам властива афористичність. Майстерно перекладені епіграми1 англійського латиномовного поета Джона Оуена, у яких переважають світські мотиви, уводять читача до казкового світу книги, де людина може впізнати себе у віршах. У них трапляються й біблійні сюжети:
В судний день одповідати мають усі люде,
Та для сього чи задосить дня одного буде?
Одним із типових засобів досягнення комічного ефекту є використання паронімів:
За людей піп моле, за попа люд меле.
* * *
Магнат, як магніт, кожен добре знає:
Сей залізо, а той золото притягає.
Епіграма (грец. еpigramma — напис) — короткий (часто на два–чотири рядки) сатиричний вірш глузливого змісту, спрямований проти якоїсь особи чи негативного суспільного явища.
Перекладами латиномовних європейських поетів митець прагнув ознайомити українського читача з тогочасним літературним процесом. У своїй творчості І. Величковський ставив за мету задовольнити як релігійні, так і світські запити читачів. Розробляючи і суто християнську, і світську тематику, митець закликав до «віри в ділах», причому не тільки в християнських доброчинностях, а й у громадських і культурних справах, захищав ідею рівності всіх людей.
На відміну від багатьох своїх сучасників, І. Величковський більшість творів писав староукраїнською мовою із вкрапленнями церковнослов’янської та розмовної. Проте найбільшою заслугою поета вважається розробка теорії курйозного віршування.
Курйозний (фігурний) вірш
Курйозний вірш (фр. curieux — допитливий, цікавий) — це вишуканий поетичний твір, незвичайний за формою, для якого характерне поєднання зорових і слухових елементів, узгоджених зі змістом. Твір, у якому домінує зоровий ефект, називають фігурним (латин. figura — вид, образ), такий вірш може мати різну графічну форму: трикутник, хрест, зірка, дерево, сокира тощо. Фігурний вірш запровадив ще в античному світі Сіммій Родоський (збереглися його вірші у формі сокири, крил та яйця).
Як було вже зазначено, в українській літературі теоретиком курйозного віршування є Іван Величковський. У книжці «Млеко од овці пастору належне» він розглядає двадцять видів курйозної поезії й ілюструє їх своїми прикладами. Отже, ця книжка — своєрідний підручник із поетики. До найоригінальніших курйозних віршів належать: вірш-рак, який однаково читався з обох боків; акровірш, у якому зашифровано ім’я автора; вірш, уписаний у геометричну фігуру; вірш-лабіринт.
Уважно прочитайте уривок із фігурного вірша-рака І.Величковського:
Анна во дар бо ім’я мі обрадованна,
Анна дар і мні сін1 міра данна,
Анна мі мати і та мі манна
Анна пита мя я мати панна…
Курйозне віршування І. Величковський називав «штуками поетицкіми». Саме цей вид поетичної творчості став джерелом для сучасної української візуальної (зорової) поезії, з якою ви ознайомитеся в кінці навчального року.
