 Епопея
Епопея, або героїчна чи епічна (на відміну від пізнішої романтичної чи ліро-епічної) поема (грец. εποποιία від εποζ — слово, оповідь і ποιέω — творю), — значний за обсягом монументальний твір епічного змісту, в якому широко і всебічно відтворено епохальний перелом у житті цілого народу (часом багатьох народів), відображені події, що мають вирішальне значення для багатьох поколінь.
Епопея виникає із фольклору як відображення духу та поглядів широких народних мас на найважливіші історичні події минулого, як колективна пам'ять народу, втілена в монументальній естетичній формі. Легендарні перекази, пісні творилися протягом століть безіменними поетами, що складали їх у цикли, поєднані спільною історичною тематикою, єдиним «великим епічним стилем», який, за словами Гегеля, «полягає у тому, що здається, ніби творіння продовжує складатися само собою і виступає самостійно, немовби не маючи за собою автора». До таких епопей належать староіндійська «Махабхарата», скандинавська «Едда», германська «Пісня про Нібелунгів», шумерський епос про Гільгамеша та інші.
Пізніше всенародний, колективний тип героїчної епопеї поступається місцем індивідуальній, авторській його формі, перші зразки якої — поеми «Іліада» та «Одіссея» — явив Гомер. Національним героїчним епосом (епопеєю) давніх римлян стала поема Вергілія «Енеїда», слов'ян — «Слово о полку Ігоревім».
Епоха передвідродження та Відродження ознаменувалася появою низки схожих за типом поем «Звільнений Єрусалим» Т. Тассо, «Лузіада» Л. ді Камоенса, «Витязь у тигровій шкурі» Ш. Руставелі, які, втім, програвали класичним жанровим типам епопеї, наслідуючи її форму, але не сягаючи її суті.
Формальні та змістові ознаки жанру епопеї здавна були предметом теоретичних узагальнень дослідників літератури.
Велику увагу вивченню феномена епічної поеми приділяли філологи Києво-Могилянської академії. Одна із київських поетик 1685 року визначала її як «наслідування в гекзаметрах видатного діяння славних людей, а іноді в змішаних віршах, без танцю, з метою викликати любов і прагнення доброчесності». Ф. Прокопович ототожнював поняття «епічна поезія» з поняттям «епопея»; під якою він розумів «вимисел або наслідування, виражене у віршовій або прозовій мові», предметом епопеї Прокопович вважав «подвиги царів, вождів і скорботні війни».
Високу оцінку жанрові епопеї вже в XIX столітті давали дослідники, що перебували на позиціях романтичного світосприйняття. У своїй «Навчальній книзі словесності для російського юнацтва» М. Гоголь так, наприклад, визначає цей жанр: «Найвеличніше, найповніше і найрізнобічніше з усіх творінь драматично-оповідних є епопея. Вона вибирає в герої завжди особу значну, яка була б у зв'язках, відношеннях і стосунках з великою кількістю людей, подій і явищ, навколо якої неодмінно мали поставати вся тогочасна епоха і увесь той час, протягом якого вона жила. Епопея обіймає не вибрані риси, а всю ту епоху, в якій діяв герой зі складом думок, вірувань і навіть знань, що їх набуло на той час людство. Увесь світ на неосяжну далечінь висвітлюється навколо самого героя, і не лише окремі особи, але й увесь народ, а частіше — багато народів, увійшовши в епопею, оживають на мить і постають перед читачем у вигляді точнісенько такому, на який лише натякає історія... увесь згаслий прадавній світ постає... в такому осяянні, освітлений таким сонцем, як ніби і не згасав узагалі, щоб бути збереженим навіки живим у пам'яті усього людства» [21, 381—382].
Чіткі ознаки жанрової специфіки епопеї окреслені вже у XX столітті відомим російським дослідником М. Бахтіним, який синтезував досвід багатьох своїх попередників: «...епопея як конкретний жанр характеризується трьома конститутивними рисами:
1) предметом епопеї виступає національне епічне минуле, «абсолютно минуле», за висловами Ґете та Шіллера;
2) джерелом епопеї слугує національне сказання (а не особистий досвід і мотивований ним вільний вимисел);
3) епічний світ віддалений від сучасності, тобто від часу його оспівувача (автора і його слухачів), абсолютною епічною дистанцією. <...>
Світ епопеї, — конкретизує ці положення М. Бахтін, — національне героїчне минуле, світ „початків" і „вершин" національної історії, світ батьків і родозачинателів, світ „перших" та „кращих". Справа не в тому, що це минуле служить змістом епопеї. Віднесеність зображуваного світу в минуле, належність його до минулого _ ... формальна ознака епопеї як жанру.
Епопея ніколи не була поемою про сучасність (перетворившись лише для нащадків у поему про минуле). Епопея як відомий нам певний жанр з самого початку була поемою про минуле.., а авторська настанова (тобто настанова промовця епічного слова) є настановою людини, що говорить про недосяжне для неї минуле, благоговійна настанова нащадка. Епічне слово за своїм стилем, тоном, характером образності принципово несумісне зі словом сучасника про сучасника, звернутим до сучасників („Онегин, добрый мой приятель, родился на брегах Невы, где, может быть, родились вы, или блистали, мой читатель..."). І співак, і слухач... знаходяться в одному часі і на однаковому ціннісному (ієрархічному) рівні, але зображуваний світ героїв знаходиться зовсім на іншому, в недосяжному ціннісно-часовому рівні, відокремленому епічною дистанцією. Посередником між ними є національне сказання. Зображувати подію на одному ціннісно-часовому рівні з самим собою і з своїми сучасниками (а отже, й на основі особистого досвіду та вимислу) — означає зробити радикальний переворот, переступити з епічного світу в романний» [10, 401].
Сучасна епопея суттєво відрізняється від епопеї античності. Вона з'являється в XIX столітті й розвивається в літературі нинішнього століття як вияв глибокого осмислення письменником долі окремої людини, взятої в контексті розвитку цілого народу в героїчні та трагічні моменти його історії («Війна і мир» Л. Толстого, «Сага про Форсайтів» Дж. Голсуорсі, «Жан-Крістоф» Р. Роллана, «Тихий Дон» М. Шолохова). Українська література досі не має зразків, які повністю відповідали б усім особливостям цього жанру. Окремі дослідники називали епопеєю «Прапороносці» О. Гончара, цикл творів М. Стельмаха («На нашій землі», «Великі перелоги», «Кров людська — не водиця», «Велика рідня»), «Сестри Річинські» І. Вільде, «Волинь» У. Самчука. Однак ретельний аналіз згаданих творів свідчить, що тут ми маємо справу з романом, як головним, домінуючим жанром сучасного епічного роду літератури.
|
