Доброзичлива критика:

На цій сторінці має бути фахова критика як професіоналів, так і аматорів.

Просимо надсилати матеріали за адресою: poem@ua.fm

ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОЇ ЛІТЕРАТУРИ АБО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ПОЛУДА:

Пригадую свою давню суперечку з одним “високоінтелектуальним” молодиком, який твердив, що мова українська на те тільки й годиться, щоб нею про хатки біленькі та природу рідненьку писати. Дала я йому таку нищівну відповідь, що якщо й не переконала, то замислитися примусила. Але й собі замислилася: така вже українська душа, як нині модно казати, менталітет такий, що неохоче вона до міста йде. Все б їй у полях та побіля річки ширяти, на просторах. А життя іде. Он у Європах геть усенькі літератори проблемами міста переймаються, та ще ж так розумно пишуть, так красно – і серце відгукнеться, і для розуму пожива. А ми що гірші? У нас і міста є, і проблем у наших городян не менше, ніж у європейських, і психіка у нас теж складна, йой-йой, яка ж вона у нас складна, може, тому європейцю й не снилося.

Тож можна зрозуміти наших міських інтелектуалів у їхніх добрих намірах збагатити українську літературу урбаністичною, наскрізь сучасною, психологічною прозою та поезією. Зрозуміти можна...але, як відомо, добрими намірами вимощена дорога в пекло. Почнемо з того, що наші інтелектуали, як завше, не вгналися за тією Європою і відстають від неї, і в стилі, і в тематиці, років щонайменше на двадцять. Вже давно у світі відмовилися від надмірного натуралізму, навіть Росія вже перехворіла своїм Едічкою Лимоновим, а наші “молоді” письменники щойно прокинулися. Не хочу перераховувати авторів, на яких найшла ця пошесть, надто вже їх багато, і відомих, і не дуже.

На таку кількість мату й бруду, що ллється нині зі сторінок української книги, не спромоглася досі вся наша рідна література за весь період свого існування ( і слава Богу). Облишимо дискусію про те, притаманне пересічному українцю таке “словоблуддя” чи ні, це вже хто в яких колах обертається. Але ж, добродії, кому це все цікаво? Свого часу відповідний стиль виник як форма протесту проти удаваної моральності суспільства, проти святенництва і фарисейства. Проте ми, як завжди, відстали від світової спільноти років на тридцять – не в переживаннях, у проявах. І тоді, як всі вже перехворіли подібною літературою, до нас нарешті докотилося. Давайте думати хоч на кілька ходів уперед. І не потішайте себе ілюзіями, панове “сучасні” письменники, що ви такі продвинуті й сміливі у своїй нецензурщині. Все це вже застаріле й нудне, а до того ж іще й гидке.

Друге питання: чи вміють наші інтелектуали говорити людською мовою? Нагнуть термінів, як матюків, піди розберися, що він там хотів сказати. Треба зі словником до книги підходити. А признатися, що не втямив, про що мова, соромно, скажуть – темний, “невчоний”. Ось і віримо на слово тим, “коториє вчониє”, критикам, які спромоглися пробитися крізь чагарі “розумних” слів і усвідомили “об чім спіч” ( чи тільки вирішили, що усвідомили).

Навіщо далеко ходити, візьмемо, для прикладу, скандально відому книгу Оксани Забужко “Шевченків міф України”. Мій чоловік, людина, до речі, з двома вищими освітами, далі перших кількох сторінок так і не просунувся, хоча й хотів. Мене ж важко було зупинити лінгвістичною термінологією, бо як кажуть, саме перебуваю в матеріалі. Тож незважаючи на вкрай невдалу ( хоча й оригінальну) верстку (коли зноски - а їх чимало, іноді більше, ніж самого тексту – розміщені не знизу, як ми звикли, а збоку), що додатково утруднює прочитання, таки спромоглася... І що ж? А нічого. Тобто абсолютно нічого нового не сказала нам Оксана Забужко, хоча й маніпулювала різною чортівнею – упирізмом, мазохізмом й іншими різними “ізмами”.

Викликає повагу, коли людина( чесна, вільна від штампів і страху бути запльованою) хоче повернути Україні реального Шевченка, сколупнувши із живої душі поета товсту кору стандартних, подарованих ще совєтською критикою характеристик, призначених на те, щоб перетворити живого кобзаря на ідола, і вбити тим самим любов ( бо любов – це коли серце до серця говорить, а яке ж у ідола серце?). До того ж Оксана Забужко не якийсь там Бузина. Вона шляхетна жінка і не для того пише, щоб попорпатися у брудній білизні. Але при всій повазі...Коли берешся за таку колосальну тему, треба мати, що сказати. Можливо, треба життя покласти на вивчення матеріалів, пов’язаних з Тарасом Григоровичем.

Проте, очевидно, хотілося швидше. Ось і загрузла авторка у термінах ( мабуть щоб додати порожнім балачкам солідності), приманюючи читача гучними назвами розділів і підрозділів. Тому й відгонить від книжечки дешевою сенсаційністю й націленістю на скандал так, що шляхетні люди відвертаються. А шановна інтелектуалка тішить себе ілюзіями, що то ретрогради відвертаються, а продвинуті інтелектуали розуміють, про що мова.

Варто згадати всім, хто хоче осучаснити українську літературу, що все геніальне – просте, що література покликана, як би це не звучало для декого банально, сіяти не тільки розумне, але ще й добре, й вічне. Варто усвідомити всім розумникам і розумницям, що диявол, великий знавець людських вад, ловить таких, як вони, на гачок марнославства і впевненості у своїх непересічних розумових здібностях. Варто їм не марнувати Божий дар, не ставати рабами власних амбіцій, а справді писати свіжі, сучасні речі. Для цього треба небагато: менше думати про себе й більше про тих, для кого пишеш. Треба просто любити свого читача.

ГАЛИНА МАНІВА, поетеса, член СПУ

Фуд для мізків:

Звичайно, ніхто нічого поганого від Жадана не очікував: відомо ж усім, що пише він добре. Ну, карма в чувака така! Отож, і “Біг Мак” його приготування не викликав ніяких сумнівів щодо своєї їстівності. Тому сміливо вгризаюся-вчитуюся в нього й намагаюся при цьому зафіксовувати думки-вражіння-асоціації, які цей продукт викликає з надр моєї (під)свідомості …

А смакує ж як!.. Не застрягають в зубах навіть нецензурні слова, в народі – матюки, яких тут багатенько. Не було б їх у тексті, з’явився би присмак штучності, бо де ж це бачено, щоб обкурений “старий шизоїдний європейський інтелектуал”, або який-інший аутсайдер, та й не використовував вставних слів у своєму повсякденному мовленні. На думку автора, саме аутсайдери і “складають сіль нашого пошматованого дотаціями й дефолтом суспільства”. Тож посолено “Біг Мак” справді добре.

Смачно, то смачно. А от чи корисно вживати цей продукт інтелектуальної діяльності пана Сергія? Бо ж власне він сам і попереджає читачів, що фаст-фуд, як і безпечний секс, підриває здоров’я сучасної людини. А оскільки книжка – це фуд для розуму, то може виникнути підозра щодо поганого впливу цього “Біг Маку” на наші мізки. Може, але не виникає. Бо немає у цієї самої підозри ніяких шансів справдитися. Отже, продовжую “почітаніє”…

Жадан, як Шевченко, закликає: “Схаменіться, будьте люде, бо лихо вам буде…” Звичайно ж, не словами класика й не в такій безпосередній формі. Він просто являє читачеві в усій красі ту прірву, в яку ми, з нашею довбаною цивілізацією, котимося. Зауважує, що “…європейці перетворюються поступово на якихось механічних недоносків, суспільство неухильно прямує до повної дискредитації себе в очах творця, варто було старому так вимахуватися зі своїми світотвореннями, щоби тепер все звелося до таких печальних розкладів…”. Сумно читати таке, але ще сумніше усвідомлювати, що це правда. Бо ж чого тільки вартує той факт, що Різдво в наші дні – “це лише привід потовктися у супермаркетах”. Є над чим поміркувати.

Сам же Жадан цій всесвітній, блін, глобалізації, великим і мертвотним супермаркетам, що нагадують скотомогильники, схильний протиставити “приватну інтимну крамничку, всуціль заповнену ящиками з пивом та бананами”. А ліричний герой оповідання “Берлін, який ми втратили” переймається з приводу того, що “в об’єднаній Європі навіть з пива почали робити фаст-фуд, американці просто засирають мізки всьому світові своїми ноу-хау на зразок пивних пляшок із різьбою чи холодного чаю в банках”.

Спочатку мене дивував той факт, що герої оповідань ніколи нікуди не поспішають, нічого не планують, не шукають навіть способів вбити час. Але все стало на свої місця, коли я усвідомила, що такого поняття, як “час”, для них взагалі не існує. І на цьому не раз наголошує автор. Так натрапляю в тексті на “ганебне безчасся, у якому доводиться проживати відпущене нам життя” і “занудний і безбарвний ступор нашого чмошного безчасся” (даруйте за вимушену тавтологію). Я навіть здогадуюсь, що довело Жаданівських героїв до такого стану – в усьому винна атональна музика. Спробуй бути нормальним після того, як наслухаєшся такого гівна. Не дарма ж ліричний герой, вкрай задовбаний цим новим джазом, вигукує: “Це просто якийсь кінець цивілізації!”. Та й бухають в “Біг Маку” по-чорному. Як на мене, це вже наслідок втрати сенсу життя, а не причина.

Ще впадає в око під час читання абсолютна відсутність москалів. Але, оскільки, крайні завжди мусять бути, то їх роль відіграють тут турки, що товчуться вулицями та їдять кебаби, запиваючи їх малокалорійною колою. Повно їх і у дешевих готелях. А з дверей кав’ярень чути не російське “А-у-реки-а-у-реки-а-у-реки…” або “Забирай-меня-скарей…”, а турецький етнопоп. Невідомо, чи він кращий за москальську попсу. Підозрюю, що навряд, бо таку вже роль туркам призначив автор. Іноді замість турків наштовхуємося в тексті на арабів, з яких нічого не візьмеш, “окрім підписки про невиїзд”.

Та писане вище стосується усіх оповідань, крім останнього. Текст “Порно” ретроспективно повертає нас з Європи в Україну, на Батьківщину ліричного героя. З яким сентиментом пише Жадан про його дитинство: “нам випало виростати в буремний і неповторний час, я завжди згадую ті роки з любов’ю і ніжністю”. Правда, і тут все з часом звелося на пси. Можливо, так здається герою через те, що він подорослішав, а може й справді вже тоді “йобаний соціум ховався десь поруч”. І не оминула чаша глобалізації й Україну. Але життя продовжується… “Так чи так, ми з тобою народилися саме в цей час і, можливо, єдине, що від нас вимагається, це триматися за нього, за цей чортів час, не відпускати його, не зраджувати, хоч би там що…”

Ніяк не можу збагнути, чи то приємне відчуття ситості сповнює мої втомлені здоровим процесом мізки, чи навпаки – невсипущого голоду. Розберемося потім. А опус мій, мабуть, час закінчувати – чим, як не цитатою про жізнь: “…життя насправді дуже проста річ, ти собі пливеш цією рікою, не намагаючися когось потопити, пливеш собі, задивляючись у прозорі води й іноді, коли дивитись уважніше, справді може здатись, що ти бачиш, що там – на тому дні, хоч там насправді нічого нема.”

Юля Гушул детальніше