Травень, а так, понімаєте, холодно. Так, понімаєте, все навпаки. А за вікном починається поле І видно за полем село Бармаки. В час, коли бідній душі одиноко, А поряд дорога гурчить об'їздна, Я плащ одягаю і йду на дорогу - А може, полегшає, хто його зна... Дорога так само, як я, неприкаянна, Дорога мене обтікає, мов каменя, Байдужа, хоч губи собі прокуси. Дорога мене приведе до лікарні - В дощі рожевіють її корпуси. В мене тут зараз ніхто не вмирає, Так що й сумління знеболено спить. В мене тут є санітарочка Рая, В Раї для мене знайдеться спирт. Підем гуляти? Рая не проти. Станем в садочку під деревце. Віршів читати Рая не просить, І дуже вдячний Раї за це. Рая сама говоритиме більше. Каже:"Наравицця дуже мині Амириканський писатель Селінджер". Знаєш, - питає, - такого чи ні? Я відповім (не те, що подумав). Пахне мовчання, як шоколад. Голдена Колфілда постать сутула Ген у вікні однієї з палат. Я відчуваю - підходжу до краю, Вже й бісенята стрибають в очах. Я обніму санітарочку Раю Прямо в холодних і мокрих кущах. Далі вже слів не знаходиться в мові, Тільки - що ми молоді і живі. Буде як острів в зеленому морі Плащ мій, простелений на траві. Скоро вмирати я ще не збираюсь. Я ще існую, бо я ще люблю милу мою санітарочку Раю І мокру - під нею - вітчизну мою. Але таки коли прийде по мене Баба безноса з косою в руках, Хай би росли такі темно-зелені, Мокрі й холодні кущі в головах...
EINE KLEINE NACHTMUSIK Від Дону до Сяну Лежиш, осіянна. Від Тігра з Ефратом лежиш аж до Осло й Баранович. Вже сонце низенько, Вже вечір близенько, І я тобі, ненько, кажу по-синівськи “Добраніч…” Та перше, ніж ти свої очі, мов брами, до завтра причиниш, Давай спом’янемо усіх, Що не сплять ції ночі, з причини, або без причини: Твої космонавти На станції “Тризуб” так само летять по орбіті; Твої костоправи Так само стуляють щелепи, коліна і лікті побиті; Твої педерасти Так само приймають (або не приймають) закони, Або закидають за комин, або закладають за комір; Твої мільйонери Так само рахують так само набуті мільйони; Твої офіцери Вчать мову й муштрують іще не готові Десну перейти батальйони; Твої Роксоляни Попід “Брістолями” Йдуть заміж по п’ять разів за ніч. Гірка і пречиста, свята й ненависна, Добраніч, вітчизно, добраніч, вітчизно, добраніч… Все інше заснуло. В лісах твоїх сплять, обійнявшись, звірята. Поклався осел з бараном, а тигр, наче з братом, з ефратом. На водах морів твоїх сплять кораблі: криголами, сейнери, траулери, китобої, канонерки, джонки, чайки катамарани, есмінці, авіаносці, крейсери, катери, тримарани, байдарки, каное, галери, моторки, галеони, яхти, барки, баржі, рудовози, танкери, міноносці, кліпери, - а окремо від них – каравели й гондоли. Сплять люди в будинках, і навіть поети – оті джони донни твої, дон жуани, гандони, - Й вони навіть сплять у якихось альковах, і наче в оковах – В обіймах своїх маргарит, припадочних і припадкових. Поетів ти завтра у шати вбереш і у рами обрамиш, Лиш встанеш раненько і з шатів тих соплі і кров відпереш. Тож добраніч, вітчизно, добраніч… Вже й я відпливаю, але відчуваю, як десь, у містах їхніх рідних До сну вже схиляє і двох побратимів моїх богорівних. І ми вже лягаєм, набік відкладаєм болючі свої 3 (три) пера, І вже засинаєм, і вже не встигаєм востаннє тобі побажати добра… Ніч.
ВІРШ ДО РІДНОЇ МОВИ Як ти звучиш калиново-дубово, Рідна моя, моя матірна мово!
Слово м’яке, оксамитове, байкове, Слово є дідове, слово є батькове.
І Білодідове, і Сивоконеве, І Чорноволове, вже узаконене.
В соннім спокої вогонь твій ледь бився. Але страху я тоді натерпівся!
З тої халепи не вийшли б ми зроду. Кляпи, здавалось, в ротах у народу.
Та щоб підняти тебе із гробовищ, Стали до герцю Жулинський, Грабович.
Щоб воскресити тебе з домовини, В діло пішли каменюки й дубини.
Вороне чорний! Даремно ти крячеш. Ріднеє слово жиє і є – бачиш!
Рідна моя українськая мова Житиме вічно – кльова, фірмова!..
МІЙ ХРЕСТ Сьогодні вечір, а вона – з ними. Сьогодні вітер, а я сам, знову. Оце мій хрест, зніміть його з мене. Оце мій хрест, зніміть мене з нього.
Оце мій хрест. Я ніс його довго. Зустрів її і кинув під ноги. Оце, кажу, такі мої дрова. Ти розпали мені вогню з нього.
Вона сказала: “В мене є фрески. У мене храми є, на них – шпилі. Якби маленький, золотий хрестик. Якби на шию, а не на спину”.
Тепер прийшли і кажуть: “Прощайся”. Центуріони стали, як влиті. Візьміть маленьке золоте щастя. Лишіть велике кам’яне лихо!..
Хрестоносіння, кажуть, – це догма, І час новий мене змете, змеле. Оце мій хрест, я ніс його довго. Зніміть мене. Зніміть його з мене.
Любіть
Любіть Оклахому! Вночі і в обід, Як неньку і дедді достоту. Любіть Індіану. Й так само любіть Північну й Південну Дакоту. Любіть Алабаму в загравах пожеж, Любіть її в радощі й біди. Айову любіть. Каліфорнію теж. І пальми крислаті Флоріди. Дівчино, хай око твоє голубе, Та не за фізичної вади - Коханий любити не встане тебе, Коли ти не любиш Невади. Юначе! Ти мусиш любити стократ Сильніше, ніж любиш кохану, Колумбію-округ і Джорджіо-штат, Монтану і Луїзіану. Любити не зможеш ти штатів других, Коли ти не любиш по-братськи Полів Аризони й таких дорогих Просторів Аляски й Небраски. Любов цю, сильнішу, ніж потяг до вульв, Плекай у душі незникому. Вірджінію-штат, як Вірджінію Вулф, Люби.
