Четвер, 02.12.2021, 23:18
EUREKA!!!
Віртуальний підручник

з української літератури
"Еврика!"
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Категорії каталога
Твори П.Тичини [17]
Твори Миколи Хвильового [7]
Неокласики [11]
Український футуризм [1]
Зарубіжна література ХІХ-ХХ ст. [1]
Твори письменників діаспори. [1]
Твори В.Сосюри [4]
Стильові течії модернізму [7]
Твори Григорія Косинки [2]
Твори Ю.Яновського [6]
Твори В. Підмогильного [7]
Твори Остапа Вишні [10]
Твори Богдана-Ігоря Антонича [1]
Твори Миколи Куліша [5]
Твори Євгена Маланюка [2]
Твори Івана Багряного [4]
Твори О.Довженка [6]
Твори Олега Ольжича [1]
Твори Олени Теліги [1]
Твори Уласа Самчука [3]
Шістдесятники [18]
Олесь Гончар [2]
Твори Василя Барки [2]
Осип Турянський [2]
Твори В.Шевчука [3]
Твори П.Загребельного [1]
Міні-чат
Головна » Статті » Бібліотека -11 » Твори Миколи Хвильового

Солонський Яр Микола Хвильовий
СОЛОНСЬКИЙ ЯР 

І 
До слобожанських Млинків підійшли могутні ліси Полтавщини і за три верстви зупинилися. 

Стоять стіною, хмуряться. 

В гущавину доріжка по папороті, повз сизі кущі, до Солонського Яру. 

Солонський Яр: як і село. 

В селі пахтить дубовим молодняком, стоїть над яром — селом, а нижче в провалля поплентались стрункі й темні явори, і тільки за десять верстов виринають, щоб мовчазно відійти на захід, на південь. 

Удень над селом сковзається клапоть перламутрових хмар, а вночі хмари зникають за проваллям, тоді Солонський Яр горить огняницями — і ліс, і село, і небо. 

Тоді горить, чарує папороть. 

Солонський Яр — природна фортеця. 

—Солонські острожники казали: 

— Є Холодний Яр, це — Солонський Яр... Атож... 

А в Млинківській волості скаржилися: 

— І сукині ж сини! Прохвости! Чортового батька видереш їх відтіля. 

Чухали потилиці. Збирались на сходку. Міркували. Іще чухали потилиці. 

— Яку тут прахтіку зробити? Га? Запетлювали, як той казав... 

...Коли приходить ніч, Млинки напружено дивляться на темну стіну полтавського лісу й чекають. Але невідомо, в яку кошару забредуть солонські вовки. Тільки вранці шумить село. 

Вранці дізнаються, кого обібрано “до цурки”. 

...Стоїть могутній дуб. на півдорозі до лісу, а до нього сіріє ранковий шлях, од вітряків- перехиляється на ділянку молодняку. 

...У немите вікно волосної Ради дороги майже не видно. 

Савко Гордієнко, безусий голова з гострим обличчям, подивився у вікно й підійшов до натовпу. 

— Ну, що? І сьогодні обібрано кого? 

— Аякже: Матвія Юхименка. 

Підійшов ще один селянин і безпорадно розвів руками: 

— Не інакше, як дивізію треба сюди. Притакують. 

У кімнаті смердить архівним папером, а писарчуки перами риплять. 

Савко вдарив себе по чолі: 

— От напасть... Прийдеться воювати. 

Згодились. 

— Дивіться, вам видніше... А що напасть — то правда. 

Але Савчин сусіда попередив: 

— Ти гляди, Савко, п'ять предсідателів ухекали, то... може, й тебе отправлять на той світ. Це, брате, тобі не австріяка. 

...А в село із Солонського Яру вилазили постаті й зникали за тинами. Іще чути було там про Савка: 

— Така йому фортуна: плохий буде — хай головує, а зачепить — лихо буде... 

Над Солонським Яром розтанув останній промінь, у лісі почало темніти. Із півночі попливла хмара, теж ішла на захід. 

...Пахло дубовим молодняком. 

II 
“...Наказую негайно виловити банду, що в Солонському Яру. Отряда прислати не можу, бо майже всі люди в роз'їздах”. 

Такий папірець від повітового військового комісара. 

Савко подумав: “Дійсно пора”. 

Зібрав міліціонерів: 

— Гайда! 

Міліціонери — старі партизани, дух партизанщини глибоко сидить. 

Рудий міліціонер, старшина, каже: 

— А що, того... можна буде в Солонівці самогону... Чуєш, Савко? 

Голова не чує, задумався. Думає він, що йому робити: острожників, звичайно, на селі не застанеш, а солончани своїх не видадуть. 

...Скоро в'їхали в ліс. 

Коні наставили вуха й прислухаються до луни, що глухо йде в гущавину від ударів копит. 

Глухі столітні ліси Полтавщини, і чогось тут журливо. Насторожились кущі, тріщать гілки. Іноді коні збочують, і тоді шелестить листя на ввесь ліс. 

Рудий міліціонер поліз за кисетом, а другою рукою порівняв свого коня з Савчиним. 

— Слухай, друже, може, не будемо тривожити їх, уладнаємо? 

— Це кого? Солончан? 

— Авжеж! 

Савко сказав: 

— Наказ єсть з уїзду. Ніззя. 

— Ага... Ну, то інше діло. 

А потім погладив корявою рукою коростяву шию свого коня. 

— Слиш, Савко! Кажуть по газетах — румунський король селянам слабоду проголосив? 

— А тобі що з того? 

— Та як же: все таки слабода... 

Савко скрушно похитав головою: 

— Мало тобі слабоди!.. Під ким ти сидиш: під королем чи ні? Ну? 

— Звісно, що ні. 

— Отож-бо й є. Бандити ви гарні, як на вас подивишся. 

Останні четверо міліціонерів пахтіли цигарками і мовчки оглядали гущавину. Сизий дим махорки хмаркою стояв над отрядом, а потім струмками розходився за вітами, за зеленню. 

...Під'їжджали до Солонського Яру. 

Доріжка веде прямо в село, а треба заїхати з іншого боку. 

Пустили коні в гущавину, й зашумів, затріщав ліс. 

Загінчани потикали обличчя в арчики, а коні легко хропли й уперто продирались до ріжі. 

Сонце давно вже гримало над лісом, але тут його не було. 

Туї ніколи не було сонця й завжди стояла тінь.
…Порішили: коли виїдуть на ріжу, гайда на Голохватський край (це квартал у Солонськім Яру). 

Гвинтівки приготовили, але без наказу голови не стріляти. 

Іще продирались, і нарешті крізь гущавину прорізалися стьожки світла. 

Нарешті загін вискочив на ріжу. 

...Загавкали собаки. По ярку забігали постаті. 

— Стій! Куди біжиш? Стій! 

Голоси запнчан метушились у зелені, і з усіх кінців одкликались луни. 

Савко скрикнув: 

— Стріляй у повітря! 

Бухнувся випал над Солонським Яром, і раптом село стало мертве. 

Під'їхали до голохватських будівель. 

— Дома хазяї? 

Виходили баби, перелякано дивились на загінчан, але, впізнавши млинківських хлопців, сплескували руками. 

— А щоб вам ні дна, ні покришки. Як же ви налякали. А ми подумали —і справді комунія наскочила. 

Савко суворо подивився і спитав: 

— Де ваш предсідатель? 

— Та староста ж! 

— Так би ви й казали... Марфо! Ану-бо поклич голову. 

Незабаром прийшов голова. До нього: 

— Де твої голохвастівці? З уїзду прийшов наказ заарештувати їх. 

Усміхається: 

— Де ж я їх візьму... Господи! Ліси ж такі, слава тобі, Миколає угоднику, не маленькі — є де сховатися. 

А потім заморгав підсліпуватим оком: 

— Пожди, Савко, я, мабуть, піду дістану чогось. Як же так: гості приїхали, треба ж таки підправитись. 

Савко рішуче одрізав: 

— Нікоторого гвоздя! Спольняй, що требують. 

Рудий міліціонер досадливе почухав потилицю: 

— Слиш, Савко, а могорич і не помішав би, їй-богу! 

Але млинківський голова нічого не слухав. Наказав своїм хлопцям вибирати з голохвастівських скринь шмаття, а “старості” наказав негайно подати підводу. 

Зарепетували, заскиглили баби; заметушився “староста”. 

Зашумів Солонський Яр. 

У кожній хаті розчинено скриню й повибирано з неї одіж на підводу. А від'їжджаючи, Савко пообіцяв ще й спалити все голохвас-тівське кубло, коли острожники не з'являться доброхітно в Млинки. 

Скоро загін із підводою зник у лісі, і до хатів посунулись чоловічі постаті. І довго чути було грізний гомін у Солонськім Яру. 

IIІ 

У Млинках гомонів базар. Декілька осілих тутешніх циганчат сіпали коней за хвости й вигукували, як двісті літ тому. 

Бігали, лопотіли перекупки. 

А біля блискучих гір горшків стояли поважні гончарі Полтавщини. 

Савко й рудий міліціонер носили по базару шмаття, що забрали в Солонськім Яру, і викрикували: 

— Люди добрі, пізнавайте своє добро! 

Підходили, лапали одіж, хитали головами, але ніхто не ризикував пізнати своє. 

В натовп падало біле сонце, й пахло сливами й яблуками. Пахло ще кінським потом, і мукали покірні корови. 

...До Савка підійшов низенький чоловік в обідраній свитині. Обличчя йому стягнуло зморшками, і здавалося, що він плаче. 

Полапав зелену хустку, погладив її ніжно й ледве чутно промовив: 

— Конешно, Дуньчина... Дуньки моєї... Але раптом зник кудись: впірнув у натовп. Тільки біля “потребілки” він підійшов знову до Савка й тоненько, ніби горох розсипав, запитав: 

— А що, Савко, чи не чути, довго ще війна буде? 

А потім ще полапав зелену хустку й зідхнув про себе: 

— Конешно, Дуньчина... 

...Мекають вівці. Через базар пройшла отара, і пил сховав сонце. Десь викрикують щітники й біжить гул за вигін, де стоять забиті панські будівлі. 

— Люди добрі, пізнавайте своє добро. 

...Але не бачите Савко, що за ним стежать солончани; злосливо, лукаво дивляться на нього. А коли повертається до них, вони показують йому спину, а по спині бісового батька пізнаєш. 

Рудий міліціонер виблискує червоним носом, і від нього далеко несеться дух самогону. 

Іще з годину походили — ніхто не признає... 

— Що за напасть! 

Пішли у волосну Раду, зложили солончанське шмаття біля шафи. 

...В Раді повно народу. 

Зайшло декілька чоловіка в кімнату голови: 

— Не так ви робите, Савка, не слід його виносити на базар. 

— Чому це? 

Підійшов до Савка Онищенко, з комнезаму, на вухо каже: 

— Тут вони. 

— Хто це? 

— Та солончани ж, голохвастівці. 

Вдарив себе Савко по потилиці: 

— Так он воно чого ніхто не визнає! 

Покликав рудого міліціонера: 

— Зараз збери хлопців, треба оточити, голохвастівці тут. 

Похитав головою рудий: 

— Де там їх тепер найдеш... Давайте, мабуть, удвох. 

Ніколи Савкові базікати, схопив гвинтівку й побіг. Ходить повз гончарів, ніби горщики уважно розглядає, а сам оком уп'явся в натовп. 

Грає сонце в горщиках, і весело виблискують тори гончарського добра.
А голохвастівці, мабуть, запримітили щось недобре — до коней пішли. 

Нарешті Савко побачив їх. Кинувся у натовп. 

Але вже було пізно: тільки пил закурив до вітряків, що на полтавський ліс. 

— Гай, держи! 

Савко націлився й вистрілив. 

Галас! Галас! Галас! 

Але голохвастівські коні зникли вже за вітряками. 

Кинувся Савко до волости, скочив на кобилу, покликав рудого міліціонера — й гайда за солончанами. 

...Затривожився базар, гончарі заходились складати горщики на вози, циганчата потягли за хвости коней, посунули люди до дворів. 

Тільки щітники уважно розглядали свій крам у скриньках і ще закликали до себе наляканий нарід. 

Десь кричала перекупка: 

— Куди ти потягнув, харцизяко! Людоньки добрі, держіть злодія! 



IV 
...Темна наша батьківщина. Розбіглась по жовтих кварталах чорнозему й зойкає росою на обніжках своїх золотих ланів. Блукає вона за вітряками й ніяк не найде веселого шляху. 

...Болить наше мільйонове серце, і хочемо запалити їй груди своїм комуністичним сяйвом... Темна наша батьківщина... 

...Змилені коні зупинилися на узліссі. Сказав Савко: 

— Втекли! 

В рудого міліціонера од скаженого бігу ніс був. мов та цибуля. 

Втирав хусткою піт. 

— Повернемо, мабуть, додому, чи що? 

— Ні! Гайда на Солонський Яр. 

— Та чого ж ми поїдемо? 

— А того, що треба видивитись, осточортіли вже. 

Рудий казав, що небезпечно удвох в таке кубло теліпатися. Але Савко був упертий. 

Поїхали. За півверстви зупинились, позлазили з коней і з гущавини оглядали Солонський Яр. Савко сподівався, що біля дворів буде метушня, але по вуличках нікого не видно було: і яр, і ліс, і село — усе ховалося в зеленій тиші. 

Так перебули, мабуть, з півгодини. Потім Савко казав переїхати на другий край, що поринув у дубняку, куди не добиралося око. 

Коли посідали на коні, в ліс зайшов уже вечір, і знову гостро пахло молодняком. Зірвався заєць і залопотів по листях. 

(...Темна наша батьківщина, і темні в ній ліси. Тягнуться вони на Полтавщині мовчазно на захід, на південь). 

...Казав міліціонер: 

— А може б, помирилися... Слиш, Савко? 

— Ніззя... 

— А то, їй-богу, могорич запили б... 

Савко гостро дивився в гущавину. 

Сонце, мабуть, упливло за обрій, і в лісі ходив уже важкий присмерк. 

Коли знову з'їхали на стежку, що веде на Млинки, Савко раптом схопив рукою гвинтівку. Але в цей момент гримнув випал, і далеко пішла грізна луна. 

Коні рвонулись і кинулися з лісу. 

Засвистів вітер. 

Гримнув ще один випал, і зашумів ліс від цокоту копит: за млинчанами летіла погоня з голохвастівців. 

Рудий міліціонер зупинив коня: 

— Братці, не бийте! 

Але Савко розумів, що йому милостй не буде. Як божевільний, гнав він свою кобилу на Млинки. 

— Цок! Цок! Цок! 

Іще далеко позаду солончани, але Савкові треба бігти до вітряків, поки острожники не вискочать із лісу. 

— Цок! Цок! Цок! 

Свистить вітер у вухах. Гніда кобила запізнилась, важко дихає на дерева... (Невже навздоженуть?) 

...Свистить вітер. 

...Нарешті Савко вискочив у поле. 

На заході жевріло (конало) небо. Десь горіли бур'яни під огнем польового повітря. Поле горіло бур'янами. 

Знову гримнув випал — то вискочила на узлісся ватага солончан. 

Савчина кобила пролетіла ще декілька кроків і гепнулась на землю. 

Захропла. 

Савко заліг за кінський тулуб і почав одстрілюватись. 

Ватага зупинилася. 

Але то був один момент: одразу ж солончани пішли в обхід. 

Тоді Савко рачки поліз до Млинків. 

Біля вітряків він випустив останню кулю й кинувся до першої хати. 

Ускочивши у двір, він заліз під комору... 

...Скоро в дворі були й солончани. 

...Млинки наче вимерли, тільки собаки завзято гавкали по дворах. Зачувши постріли, млинчани поховались по хатах, не виходили. 

Голохвастівці витягли з хати хазяїна: 

— Кажи, де він? Ти ж бачив, куди він сховався? ' 

— Та я ж... їй-богу... Свиснув чмілем у повітря нагай. 

Хазяїн заплакав і вказав на комору. 

Заревли солончани, оточили будівлю. 

Гей, ти! Чого перелякався — вилазь! 

І наставили під комору одрізи. 

...Савко мовчки виліз, подивився навкруги себе й похилив голову. 

Зловтішними огняницями горіли в голохвастівців очі. 

Підійшли до Савка, мовчки роздягли його й голого повели в поле. 

Ішов по дорозі Савко й тупо дивився на полтавський ліс. 

...Млинки мовчали. 

...За вітряками голохвастівці зупинились; 

— Хлопці! В кого гостріший ніж? Виймай! 

...А потім двоє одійшли вбік, підійшли до хати й пустили два червоні півні. 

...На далеких гонах горіли огнем сухого повітря запашні бур'яни. 

Піднявся вітер. Зашуміли Млинки. Забили в розбиті дзвони. Загаласували вулиці. 

— Рятуйте! Рятуйте! 

...А глибокої ночі із злизаного пожаром краю посунулись натовпи людей до голохвастівців. 

...Тієї ж ночі величезна заграва пожежі стояла над Солонським Яром. 

І знову на далеких гонах горіли огнем сухого повітря запашні бур'яни, і гостро пахло дубовим молодняком.
http://www.lib.proza.com.ua/book/1262

Сині етюди 


Категорія: Твори Миколи Хвильового | Додав: nmix (18.10.2008)
Переглядів: 2366 | Рейтинг: 3.0/2 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2021
Створити безкоштовний сайт на uCoz