Перед досвітком закличні голосні звуки литавр, сурм розтривожили тиху, сонну Полтаву. У багатьох будинках засвітилися вікна, й на вулиці, на подвір'я господарів вихлюпнули вогнисті промені світла. То там, то тут чулося брязкання зброї, цокіт копит коней. Вершники і піші козаки прямували до місця зібрання — на широкий майдан. Козаки полтавського полку мали піти в черговий похід до війська гетьмана України Богдана Хмельницького. Весною 1648 року на світанні їх вийшли проводжати сивочолі діди, жінки, дівчата. Жінки підходили поважно до своїх чоловіків. Одні дарували їм кисети для тютюну, а інші — маленькі іконки із зображенням Святої Богородиці, щоб берегла, захищала від ворога в жорстоких боях.
Гуртами стояли дівчата і крадькома позирали на ставних молодих козаків. А найсміливіші підходили і дарували власноруч вишиті хустинки.
Осторонь цього гурту трималася тендітна, струнка юна полтавка Мелася Барабаш. Вона дивилася на молодого смаглявого козака Івана Коваля та його буланого огира. Кінь ніяк не міг встояти на місці, гарцював, бив копитами об землю. Заграли сурми — і полк рушив. Щойно буланий огир порівнявся з невеликим кущем — із-за нього стрімко вибігла Мелася і простягнула козакові вишиту шовкову хустину. Іван зупинив коня, взяв хустину і злегка пригорнув юну красуню. Приязно промовив:
— Дякую тобі, Меласю, за дарунок!
Юна козачка, засоромилася, нахилила голівку з двома чорними тугими косами, тремтливим голосом стиха запитала:
— А коли повернетеся до Полтави?
— Мабуть, Меласю, нескоро. Може, через рік, або десь на другу весну, — сказав задумано козак. — Я чекатиму. Вишию гарну вишиванку...
Посміхнувся козак і погнав галопом коня.
До своєї хати, що біліла на пагорбку серед вишневого садка, дівчина йшла повільно і шепотіла: «Боже, збережи козака Івана. Та хай здоровим повернеться до Полтави...» З-під дівочих вій скотилися сльозини. Утерла, щоб ніхто не побачив. А ще згадала цікаву оповідку своєї бабусі Мотрони. Вона розповідала, що вдосвіта треба на греблі устромити в землю вербову гілку та загадати одне велике бажання. Якщо через кілька днів гілочка оживе, викине зелені листочки, то загадане обов'язково збудеться. Отож, удосвіта на греблі Мелася устромила в землю аж сім гілок вербових. Усі прийнялися, розпустилися зелені листочки. Із надією і вірою чекала з далекого походу козака Івана. Минув рік, другий, а там — і третя весна. Не повернувся козак у Полтаву. Так затужила дівчина, що перестала ходити на вечорниці. Завітала до неї найближча подруга, донька полтавського урядника Гордія Чурая, відома у місті піснетворка Маруся Чурай. Мелася розповіла все вірній подрузі.
Щира розповідь Меласі про перше кохання схвилювала вразливу Марусю. Вона обійняла Меласю, запросила в неділю прийти на вечорниці. Там їй пообіцяла зробити дарунок.
— А який саме? — зацікавлено спитала дівчина.
— Негоже заздалегідь розповідати, та й сама ще добре не знаю, що то буде, — відповіла Чураївна.
...У великій світлиці яскраво горіли свічки. На лавках, застелених килимками, сиділи парубки, дівчата. Ось зайшла і Маруся Чурай. Чемно привіталася. Всі очікували, що скаже ця дівчина незвичайної вроди, обдарована з Божої ласки дивовижним талантом. — Цього вечора, товариство, заспіваю свою нову пісню «В кінці греблі шумлять верби». Це мій дарунок найближчій приятельці Меласі Барабаш.
І завела задумливо, зворушливо:
В кінці греблі шумлять верби,
Що я насадила...
Текст пісні «В кінці греблі шумлять верби» Маруся Чурай записала в альбом з присвятою Меласі Барабаш. Цей альбом 1853 року потрапив до бургомістра Полтави Селегеня.
Минуло понад триста п'ятдесят років як відійшла у вічність велика українська піснетворка, полтавка Маруся Гордіївна Чурай. А її перлини — ліричні пісні чарують своєю наспівністю, глибоким змістом, почуттями. Вони стали народними, тобто невмирущими. І серед-них — щемна лірична пісня «В кінці греблі шумлять верби».
Музична скринька В КІНЦІ ГРЕБЛІ ШУМЛЯТЬ ВЕРБИ Слова — Марусі Чурай В кінці греблі шумлять верби, Що я насадила... Нема того козаченька, Що я полюбила. Ой нема козаченька — Поїхав за Десну; Рости, рости, дівчинонько, На другую весну! Росла, росла дівчинонька Та й на порі стала. Ждала-ждала козаченька Та й плакати стала. Ой не плачте, карі очі, — Така ваша доля: Полюбила козаченька, При місяці стоя! Зелененькі огірочки, Жовтенькі цвіточки... Нема мого миленького — Плачуть карі очки!
Перед досвітком закличні голосні звуки литавр, сурм розтривожили тиху, сонну Полтаву. У багатьох будинках засвітилися вікна, й на вулиці, на подвір'я господарів вихлюпнули вогнисті промені світла. То там, то тут чулося брязкання зброї, цокіт копит коней. Вершники і піші козаки прямували до місця зібрання — на широкий майдан. Козаки полтавського полку мали піти в черговий похід до війська гетьмана України Богдана Хмельницького. Весною 1648 року на світанні їх вийшли проводжати сивочолі діди, жінки, дівчата. Жінки підходили поважно до своїх чоловіків. Одні дарували їм кисети для тютюну, а інші — маленькі іконки із зображенням Святої Богородиці, щоб берегла, захищала від ворога в жорстоких боях.