Легенди про Марусю Чурай  

Правда i домисли про українську народну поетесу.

Ельвіра ЗАГУРСЬКА, спеціально для «Дня», Київ — Полтава — Київ

ГРИМАСИ ІСТОРІЇ. НА ФОТО — ЙМОВІРНЕ МІСЦЕ СТРАТИ МАРУСІ ЧУРАЙ, АЛЕ ПАМ’ЯТНИЙ ЗНАК ВСТАНОВЛЕНО НЕ ЇЙ, А РОСІЙСЬКОМУ ЦАРЮ ПЕТРУ I, ЯКИЙ САМЕ ТУТ ВІДПОЧИВАВ ПІСЛЯ ПОЛТАВСЬКОЇ БИТВИ 

Причин може бути багато, але наслідок один: ми не знаємо імен багатьох поетів і композиторів, твори яких широко розповсюджені та улюблені народом, який привласнює собі їхнє авторство. Ці твори здебільшого є фольклорними піснями, адже український народ, або, як було прийнято казати в давнину, «нарід», є дуже співочим та поетичним, і пісня завжди була неоціненним скарбом, який люди передавали із покоління в покоління. Звичайно, з плином часу дещо змінились: тексти і музику продовжують варіювати. Та серед напівзабутих і незнаних імен зустрічаються легендарні постаті, любов та пошана сучасників до яких була настільки сильною, що вона продовжилась у нащадках, якi створювали свої легенди про, як правило, трагічне життя таких людей, і переказували їх своїм дітям (ось одна з причин неможливості розкриття деяких таємниць української культури, адже вони були незафіксовані на папері й зі смертю оповідачів втрачалось багато важливих подробиць). 
  

ТАКОЮ ПОБАЧИЛА МАРУСЮ ЧУРАЙ ХУДОЖНИЦЯ НАТАЛЯ ЛОПУХОВА 

Одне з імен, яке стало невмирущою легендою, — Маруся Чурай — українська народна поетеса, співачка та композиторка, яка, за словами М.Стельмаха, «все своє любляче серце по краплині сточила в неперевершені пісні, що й зараз бентежно озиваються в наших серцях і вражають нас глибиною і щирістю висловленого в них почуття, довершеністю форми, чарівністю мелодій…». 

Життя Марусі Гордіївни Чурай оповите імлою давнини, його події у народних переказах набули інваріантного забарвлення, але достеменно відомо, що народилася вона у Полтавському посаді у 1625 році. Її батько був людиною чесною та хороброю, користувався повагою серед полтавчан, брав участь у походах проти польської шляхти. Він був страчений у Варшаві після того, як потрапив у полон до польського коронного гетьмана Потоцького.

Після смерті Гордія Чурая його дружина Горпина залишилась удвох із дочкою Марусею, яка, за народними переказами, мала чарівну зовнішність, чудовий голос і майстерно співала пісні, якi складала майже постійно і з різних приводів; часто навіть у звичайній розмові вона викладала свої думки віршами. Звичайно, вона була до вподоби міським парубкам, серед яких, знову ж таки за переказами, помітно вирізнявся реєстровий козак Полтавського полку, а згодом знаковий товариш Іскра, справжнє ім’я якого — Іван Якович Іскра (Іскренко). Він був сином відомого гетьмана Якова Іскри-Острянина (Остряниці). Іван палко кохав Марусю все своє життя, але дівчина ніколи не відповідала йому взаємністю, бо її серце належало іншому. Цим іншим був молочний брат Марусі, син хорунжого полтавського полку Грицько (Григорій) Бобренко — молодий вродливий козак, який проте був людиною слабохарактерною та безвольною. Ось як описує Гриця поет Ліна Костенко у своїй поемі «Маруся Чурай» посередництвом монологу козака Шибилиста Якима: 

Грицько ж, він міряв не тією міркою.
В житті шукав дорогу не пряму. 
Він народився під такою зіркою, 
що щось в душі двоїлося йому. 
Від того кидавсь берега до того.
Любив достаток і любив пісні.
Це як, скажімо, вірувати в бога 
і продавати душу сатані. 


Мати Гриця рішуче повставала проти його кохання з Марусею, і він одружився з іншою дівчиною (Галею Вишняк). З народних переказів ми дізнаємось, що Маруся, кохаючи Гриця понад усе у світі, не знайшла в собі сили пережити його зраду і навіть намагалася втопитися у Ворсклі, але її врятував Іван Іскра, який випадково був поблизу. 

Одного разу приятелька Марусі, Мелася Барабаш, влаштувала вечорниці й запросила її на них. Там дівчина і зустріла після довгої розлуки Гриця, проте не одного, а з молодою дружиною. Ця зустріч стала фатальною: у зболеній душі Марусі виникла страшна ідея помсти, про яку вона розповідає у своїй пісні, слова якої дали назву багатьом творам, написаним на основі легенди про Марусю Чурай: «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці»... (Гриць загинув.) Суд засудив за це дівчину до смертної кари (самий текст вироку зберігається у матеріалах козацького законодавства XV — XVII ст. у Центральній науковій бібліотеці АН України). Проте вирок не було виконано. Перед стратою Марусі, як свідчать перекази, крізь натовп прорвався вершник на змиленому коні й припинив читання вироку, вручивши писареві гетьманський наказ; у ньому Богдан Хмельницький наказує «зарахувати голову полтавського урядника Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, за голову його дочки Марини Чурай, у пам’ять героїчної загибелі батька і заради чудових пісень, що вона їх складала. Марину Чурай з-під варти звільнити». 
      

ПАМ'ЯТНИК МАРУСІ ЧУРАЙ У ПОЛТАВІ

Відомі дві версії народних переказів про останній період життя Марусі Чурай. За однією з них, вона, ще перебуваючи у в’язниці, тяжко захворіла на сухоти; після помилування зачахла, змарніла і в тому ж таки році (1852 або, за іншими даними, 1853) померла. За другою версією, Маруся не могла залишатись у Полтаві, де все їй нагадувало про Гриця. Вона багато мандрувала і померла в якомусь російському монастирі. 

Особистість Марусі Чурай, її талант і вірність єдиній у житті любові, що призвела до трагічної розв’язки, не могла не викликати інтерес і у дослідників старовини. Одним із них був український історик, автор чотиритомного «Малоросійського родословника» В.Модзалевський, який вважав найбільш відомими піснями, що, безумовно, належали реальній особі Марусі Чурай, «Віють вітри, віють буйні», «Ой, не ходи, Грицю», «Грицю, Грицю, до роботи», «Засвистали козаченьки» та інші. До речі, щодо останньої пісні, назва якої трактується також як «Засвіт встали козаченьки», то, по- перше, немає чомусь у словнику Б. Грінченка такого виразного слова, як «засвіт», водночас як ілюстрація до словникового ряду виступає загальновідоме «засвистали». Крім того, виходить певна часова неузгодженість — коли ж все-таки виступали козаки у похід: «засвіт» чи «з полуночі»? 

Твердження, що Маруся Чурай є реальною історичною особою, не викликало сумнівів у багатьох відомих російських дослідників, які вважали дівчину «імпровізаторкою українських пісень», однією з найкращих співачок свого часу. До сих пір зберігся рукописний альбом, датований 1853 роком, який належав свого часу одному бухгалтеру на прізвище Селегень. У цьому альбомі серед інших віршів записано вісім пісень Марусі Чурай, а саме: «Ішов милий горонькою», яка починається з другої строфи «Ой, ти живеш на гороньці», «Чи ти, милий, припав пилом», «Котилися вози з гори», «Віють вітри, віють буйні», «Хилилися густі лози», «Шумить-гуде дібровонька», «Сидить голуб на березі», «Болить моя головонька». Після цих текстів в альбомі зроблено приписку, що пісні ці створенi Марусею, «дочкою бравого полтавського урядника Гордія Чурая» (а всього поки що знайдено близько 20 пісень). 

Легенда про Марусю Чурай досі хвилює творчу уяву багатьох митців. Сюжет про знамениту співачку з часом почав набувати космогонічного вигляду, вийшов за межі колишньої Російської імперії. Він ліг в основу творів багатьох представників різноманітних мистецьких течій, які інтерпретували історію про Марусю Чурай згідно з власним уявленням та мистецькими канонами...Так, за мотивами легенди відома українська письменниця Ольга Кобилянська написала повість «У неділю рано зілля копала»; а історичний роман у віршах видатної поетеси XX ст. Ліни Костенко «Маруся Чурай» було відзначено Шевченківською премією. Тема отруєння зрадливого коханого знайшла своє відображення у баладах Левка Боровиковського («Чарівниця») та Степана Руданського («Розмай»), у біографічному нарисі О. Шкляревського «Маруся Чурай, малоросійська співачка», повісті О. Шаховського «Маруся Чурай — малоросійська Сафо», поемі Б. Олійника «До тієї Чураївни (Парубоцька балада)», поетичному творі М. Луківа «Балада про Марусю Чурай». Проте особливо яскраве втілення вона знайшла в українській драматургії («Маруся Чураївна» В. Cамійленка, «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М.Старицького тощо), а І. Хоменко навіть нагороджує свою героїню іншим ім’ям — «Марина Чурай». 

Певне світло на особистість Марусі Чурай могли б пролити матеріали сотенних канцелярій, ратушні книги та інші різноманітні письмові свідчення, але їх поглинуло безжалісне полум’я велетенської пожежі, яка охопила Полтаву (батьківщину Марусі) влітку 1658 року, через п’ять років після її передчасної смерті. Багато доказів існування М. Чурай саме як історичної особи (відомо, що серед деяких українських науковців побутує цілком протилежна думка) загубилися разом із значною частиною архіву Г. Квітки-Основ’яненка, котрий, як відомо, цікавився долею української піснетворки. Але, незважаючи ні на що, Маруся Чурай іде протягом століть до свого народу: під іншими іменами і під власними двома; йде на поміст — до зашморгу чи під сокиру; і на прощу, мертва зі смертю Гриця, до його смерті — і жива після неї; йде до народу, який сам оголосив їй смертний вирок — i помилував, намагаючись на її рідній землі увіковічити цей образ через три століття у мармурі, водночас заперечуючи факт реального існування легендарної постаті полтавської піснетворки Марусі Гордіївни Чурай. 

Джерело