Громадсько-культурні процеси в Україні кінця XVI — початку XVII ст. за своєю суттю і масштабністю аналогічні західноєвропейським доби Гуманізму і Реформації. Проте в умовах України вони набули відповідних часових особливостей, найголовніші з яких —відродження національної культури, формування ідеології боротьби проти католицької експансії, соціального і національного поневолення, глибокий і послідовний демократизм.
В літературному житті суспільства головна увага зосереджувалась на церковно-релігійній полеміці між католицько-уніатськими і православними публіцистами. Полеміка, що мала гостру соціальну й політичну спрямованість, велась у царині релігійної ідеології, бо ж національна церква впродовж століть залишалася вирішальним культурним чинником, а українське відродження — невід'ємним від православ'я.
Провідне місце серед найяскравіших полемістів тієї доби посідає, за визначенням М. Грушевського, «цінний нам, особливо як продукт української культури й українського життя, славний Іван Вишенський». Хоча вивченням життєвого шляху і творчого доробку письменника займалося чимало вчених, його біографія відома лише у найзагальніших обрисах.
Не знаємо точних дат його народження (орієнтовно 1545—1550) і смерті (20-ті рр. XVII ст.), місця поховання в убогій афонській обителі. Є підстави сперечатися й з приводу того, чи було «Вишенський» справжнім прізвищем письменника, чи це — псевдонім, який вказує на місце його походження — містечко Судова Вишня (теперішньої Львівської обл.). Гадають, що батьки були бідними городянами і спромоглися надати синові лише елементарну освіту, напевне, у місцевій церковно-парафіяльній школі. І.Вишенський пізніше свідчив, що він «грамматичного дробязку не изучих, риторичное игрушки не видах, философского високомечтательного не слухах», а самотужки опанував висоти науки й книжної мудрості.
В юні літа проживав на Волині, бував у Луцьку і Острозі, певний час знаходився при дворі князя Костянтина Острозького — відомого мецената й захисника православ'я. Можливо, що заснована тоді Острозька академія, де ректором був письменник-гуманіст Герасим Смотрицький, сприяла освіті Вишенського.
Мала статись якась надзвичайна подія, щоб спонукати молоду, сповнену жаги життя людяну відмовитися від мирських пристрастей, покинути батьківщину й одягти чернечу рясу. Приблизно в 1576—1580 рр. у віці 30—35 років І. Вишенський подався на Афон (Греція), де й прожив близько 40 років. На Афоні дотримувався суворого режиму, пройшов усі стадії аскета: спочатку був гостем, потім монастирським послушником, пізніше — ченцем у різних монастирях. Під кінець життя належав до найбільш аскетичної групи ченців — так званих затворників, котрі жили в умова повної ізоляції в печері й приймали обітницю мовчання.
Незважаючи на те, що за своїм суспільним становищем і поглядами Вишенський був монахом, «голяком-странником», він активно сприймав навколишнє життя, вболівав за любий серцю народ, покинуту, та не забуту підневільну Вкраїну. Прагнув повернутися на рідну землю, та доля склалася так, що вірно служив їй з монастирської келії грізним і палким словом письменника.
Усе ж таки одного разу завітав в Україну. Справа в тому, що Іван Вишенський був тісно зв'язаний із Львівським братством, яке вбачало в ньому ідейного трибуна й порадника. Дружні стосунки з братчиками були, мабуть, одним із стимулів, що спонукали афонського монаха до приїзду в Україну. А можливо, це була дещо запізніла відповідь на звернення від 1596 р. александрійського патріарха Мелетія Пігаса, який радив підопічному повернутися на батьківщину, щоб подати конкретну допомогу українському православ'ю.
Ступивши на рідну землю чи то в 1601-му, чи то 1604 р., Вишенський не одразу пішов до Львова. Спочатку відвідав старого афонського друга Іова Княгиницького, що саме тоді повернувся з Дерманськогоо монастиря і мешкав деякий час в Угорявках біля Отихії (теперішньої Івано-Франківської обл.). Зупинився в нього на кілька місяців, коли побратим рушив у гори, щоб влаштувати Манявский скит, Вишенський разом з його небожем Дмитром подався до Львова.
Перебування Вишенського у Львові не було тривалим. Між ним і братчиками виник конфлікт, зумовлений поміркованістю верхівки братства, що складалася із заможних і корисливих людей. Тому, пробувши в Україні близько двох років, І. Вишенський у другій половині 1606 р. повернувся на Афон. Та зв'язків з батьківщиною не поривав. В посланні до Княгиницького 1610 р. він висловлює бажання ще раз відвідати рідний край. Що завадило цьому — не відомо. Знаємо лише, що з огляду на великий авторитет письменника група православних священиків, авторів «Советования о благочестии», котрі зібралися 1621 р. у Луцьку, прийняла ухвалу покликати його, щоб очолив боротьбу з уніатами. На цьому відомості про земне життя І. Вишенського закінчуються. Гадають, що він спустився у печеру, в якій і помер, очевидно, в 20-х рр. ХVІІ ст.
Перебуваючи на чужині, Вишенський зміг гідно прислужитися вітчизні на ниві літератури. В сімнадцяти відомих нам листах-посланнях на Вкраїну він піднявся на захист переслідуваної православної віри, покривдженого українського люду, зневаженої національної культури. Аналізуючи творчу спадщину публіциста, М.Грушевський підсумовував: «Вишенський був сотворений на народного проповідника, трибуна, народного вождя, і гарячі переломні часи унії як не можна більше відповідали його вдачі».
Зупинимось на побіжній характеристиці лише деяких творів І. Вишенського. Одним із ранніх слід вважати «Писание до всех обще, в Лядской земли живущих» (1588). За характеристикою І. Франка, дана праця була поривом душі автора, демократичним бунтом проти богопротивних суспільних порядків, проти деморалізації світської і духовної влади.
Обурений Брестською церковною унією 1596 р., І. Вишенський підготував «Писание к утекшим от православное веры епископом» (1598). Для письменника «згода» з Ватіканом — це наслідок зради лжепастирів, яку боялись відповідальності перед народом за своє огидне, розгульне житая, віддалися під опіку римського папи. Автор дає вбивчу оцінку учасників унії, викриває порочну систему посвячення на церковні посади, запроваджену польським королем в Україні. У памфлеті протиставляється споживацьке, далеке від християнських постулатів життя кріпосників у єпископських мантіях і злиденне існування пастви. Вишенський закидає «вовководібним», із «ситими трибухами» владикам:
«Вы их пота мешки полны грошми золотыми... напихаєте... а тые бедници шелюга, за што соли купити, не мают». У «Писании» порушується проблема рівності людей перед Богом і в громадсько-церковному житті. Зриваючи з «божих слуг» штучний ореол шляхетності і святості, Вишенський звертається до їх недостойного сумління: «Питаю теды тебе, ругателя имени, чим ты лепший от хлопа? Албо ты не хлоп такий же, скажи ми!» Публіцист доходить висновку, що «простаки христові», хлопи, «алчущие правды», «поруганные, посмеянные, битые и убитые — лепшие и цнотлившие и славнешие» від владик, чиїми душами диявол володіє, бо ж «прості хлопи» тримаються батьківської віри і заповідей Христа.
Задля демократизації церкви Вишенський висуває ідею її соборного управління, за яким громада віруючих має «жребием» обирати собі пастирів, а вища влада мусить погодитись з цим. Проте, розуміючи, що реалізація подібного задуму за умови королівської монополії на призначені єпископів неможлива, Вишенський, як відмічав М. Грушевський, «доходить до крайнього радикалізму — до повного церковного республіканізму, до непризнання єрархії і духовної власті». У своїй статті «Порада, како дася очистит церков Христова» (1600), І. Вишенський закликає простий український люд: «Лепше бо вам без владык и без попов от діявола поставленных до церкви ходити и православіє хранити, нежели с владыками не от Бога званными у церкви быти и с той ся ругать и православіе попирати». Звідси — лише один крок до нової реформаційно-протестантської безпастирської церкви, до безпосереднього єднання людини й Бога.
В таких посланнях, як «Извещение краткое о латинских прелестях» (1588—1589), «Краскословный ответ Феодула», «Зачапка мудрого латинника с глупым русином» (1608—1609), Іван Вишенський, полемізуючи з єзуїтом Петром Скаргою, викриває войовничість католицизму щодо українства, виступає проти схиляння перед латино-польською освітою, за національну школу і благостворний вплив реформованої православної церкви в піднесенні культури і етики народу.
В одному з програмних творів полеміста «Обличение диавола-миродержца» (1599—1600) з'ясовується суспільно-етичний ідеал І. Вишенського. Ним є «голяк» Ісус, тобі чесність, добро, справедливість і безкорисливість. Цей їдеал у всій повноті можуть осягнути лише окремі праведники, доходячи до стадії монаха-аскета. Та до цього ж еталона мають прагнути й інші православні, щоб спорудити гармонійне суспільство рівності і братерства. Тобто в основі світогляду письменника лежить антропоцентризм, і людська особистість, та й суспільство майбутнього трактується з позицій раннього християнства. Така постановка питання про людину як особистість, а не раба Божого, не бидла безсловесного єднає Вишенського з мислителями Відродження.
Загалом, аналізуючи творчість письменника-полеміста, його палкий демократизм, відданість ідеї народно-визвольної боротьби, маємо вбачати у постаті Івана Вишенського діяча гуманістично-реформаційного руху в Україні.
-------------------------------------------------------------------------------- "Історія України в особах IX-XVIII ст.". Київ, вид. "Україна", 1993.
