Літопис канцеляриста війська Запорозького Самійла Васильовича Величка завжди привертав до себе увагу вчених. Адже це наймонументальніший твір у давній українській історіографії, і твір, можна сказати, найзагадковіший...

...Чоловік, у якого билося в грудях палке серце, що горіло любов’ю до рідної землі, і який по праву назвав себе «істинним» сином своєї батьківщини.
Ми не знаємо його обличчя, був він високий чи низький, яку мав вдачу, хто були його рідні, друзі. Не відаємо й середовища, в якому виховувався, де навчався і, врешті, де його могила. Все, що знаємо про нього, сказав він сам про себе у тому-таки Літописі. Його життя спалахнуло на зламі XVII—XVIII ст., і від того спалаху залишилася велична пам’ятка його духу. Він заповів її своїм землякам, що живуть, як писав, «у малоросійській Україні, пообидвабіч Дніпра», радше тим із них, хто матиме невситиму жадобу до знань і книг. Очевидно, таким невситимим до знань був і сам.

Перші згадки про себе Самійло Величко кладе на 1690 р. «Цього ж 1690 року, на самому початку його,— пише він у другому томі свого Літопису,— в міжсвяття Різдва господнього, я, письменник і оповідач цих літописних діянь, маючи кільканадцять років, почав служити Запорозькому війську в поважнім домі одного з панів малоросійських, шляхетного пана його мислості Василя Леонтійовича Кочубія, який був під час гетьманства Мазепи, що про нього оце розповідається, військовим генеральним писарем. Я служив вірно і старанно, як веліла мені моя гідність, не тільки в усіляких домашніх справах мого пана, а найбільше писарем, включаючись до найпотрібніших і секретних на той час військових справ. Навіть до тих, що йшли самому пресвітлому всеросійському монарху Петру Олексійовичу, так само і в циферних (особливих, секретних.— В. Ш.) монарших справах, що були тоді від гетьмана до господарів волоського та мултянського при відправленні від мого пана кореспонденції, про яку не знала військова канцелярія. Послуживши в таких великих невсипущих стараннях 15 років, я був завдяки тій моїй службі виправлений до військової генеральної канцелярії — це сталося на початку 1705 року, де поміж іншої братії моєї був я не останній в писарських справах протягом чотирьох років» 1.

Брав С. Величко участь і у військових походах. Про це він пише в передмові до першого тому Літопису: «У ті роки, коли шведські війська перебували в Польщі та Саксонії, я проходив з помічним малоросійським військом (яке було послане за монаршим, його царської пресвітлої величності,указом на допомогу полякам проти шведів) через тогобічну малоросійську Україну, що лежить на захід від Корсуня й Білої Церкви» 2. А в передмові до перекладу з німецької мови «Космографії» С. Величко згадує про подорожування «по різних землях і країнах найвіддаленіших» 3, але це може бути загальна фраза.

Ці факти говорять самі про себе. Самійло Величко був козацького походження, встиг здобути до початку своєї служби освіту, найвірогідніше — в Київській академії, оскільки для служби у військовій канцелярії вимагалася саме така освіта. Швидко входить у довір’я свого патрона і виконує доручення, про які нічого не знала навіть військова канцелярія, котра мала, треба зауважити, найвищі урядові функції на Україні, а у відсутність гетьмана повністю керувала країною. Її складала вся генеральна старшина, за винятком військових суддів, обов’язково входив туди генеральний військовий писар, а до нього приєднувалися генеральний обозний і осавули. Канцелярія відала підкоморними справами, і сюди надходили з генерального суду політичні й карні справи. Нижчими чиновниками її були військові канцеляристи, поміж яких Величко займав, як пише сам, «не останнє місце», але з 1705 р.,— досі він був, так би мовити, на приватній службі у Василя Кочубея.


Ми не маємо підстав припускати знатне походження С. Величка, хоч прізвище Величко зустрічається серед козацької старшини ще з часів Б. Хмельницького; крім того, він утрапив у генеральну канцелярію вже немолодим, очевидно, десь під сорок років, і був це, мабуть, не такий вже типовий канцелярист. Але що саме він робив у військовій канцелярії, ми не знаємо; може, також був чиновником особливих доручень, і навряд чи мав маєтки. Знаємо тільки про наслідок цієї служби, який був для С. Величка нещасливим. «За ту мою довгочасну і вірну службу моя недоля заплатила мені крайнім нещастям в самому кінці 1708 року, про що можна буде розказати далі під вище названим роком» 6. Літопис С. Величко довів до 1700 р., принаймні на цьому році він обривається, і ми не знаємо, чи виконав літописець свою обіцянку. Але ми знаємо, що то було за нещастя: тоді С. Величко потрапив до тюрми.
1708 р. був вельми напружений для України. В липні — злетіла голова Величкового патрона В. Кочубея, а в жовтні — І. Мазепа перейшов на бік шведів. Таким чином, кінець 1708 р.— це не тільки розпал війни між шведами та росіянами, але й час, коли одні козаки залишалися на російському, а інші — на шведському боці. Як сталося, що підопічний В. Кочубея потрапляє в цей час до тюрми, залишиться, певне, незвісним, на той час вистачало й доносу якогось особистого ворога. Факт той, що з С. Величком не розправилися так нещадно, як то могло бути, коли б він узяв бік І. Мазепи, а тільки ув’язнили. Пробув він у тюрмі довго.

Я. Дзира припускає, що його випущено на волю 1715 р. при сприянні сина Кочубея 8. Відтоді літописець живе в с. Жуках і с. Диканьці на Полтавщині, де й починає роботу над Літописом.
 На хліб він заробляв, навчаючи дітей, а маючи величезну енергію, брав на себе, крім Літопису, ще й велику працю перекладу «Космографії» (866 с.). Як людина освічена, збирав колекцію документів і мав власну бібліотеку. Дослідниця В. Колосова виявила в московських архівах сім книжок із власної бібліотеки С. Величка, на яких є автограф: «З книг Самоїла Величка, канцеляристи» 9. Цікавився він і поезією, хоч, може, збирав її задля придатності як історичного джерела. Очевидно-таки, був знайомий з видатним барокковим поетом Іваном Величковським, який жив тоді в Полтаві й помер 1726 р., та його сином Лаврентієм.

С. Величко розшукує козацькі літописи, збирає книги, в яких йдеться про минулі часи, усні розповіді. Адже він хотів освітити своїм світлом немалий відтинок часу — сімдесят років. Поступово перед ним розгортається разюча картина: «... гніви, незгоди, властолюбства, роздвоєння, зміни, пориви, заздрості, ворожнечі, чвари з кровопролиттям та інші, подібні до цих, злопригоди й непотребства». Нужда й біда напосіли на його народ. «Вони споїли пагубними лікерами наш козако-руський народ, справжній, простодушний і добросердний». Але цей народ так мало «роздумує про минулі, теперішні й майбутні речі та події».

Літопис С. Величка починається все-таки з повстання Б. Хмельницького; раніший текст — тільки матеріали до написання.

Літопис закінчується 1700 р., але в тексті зустрічаються посилання на пізніші роки з обіцянкою розповісти про тогочасні події. У другому томі Літопису подано дату 1725 — рік смерті царя Петра І. Є посилання на 1722 р. Обіцяє розповісти С. Величко й про 1708 р.

Таким чином, Літопис складається з двох томів і обіймає час 1648—1700 рр

Самійло Величко — пристрасний прихильник козацтва. Він і не приховує цього. Однак це не означає, що він закриває очі на хибні дії козаків чи навіть гетьманів, навпаки, його загальна симпатія на їхньому боці. Та й авторитети, на які мав він опиратися, виявляли аж надмірну тенденційність.

Варто відмітити, що у С. Величка, при його великій любові до рідного краю та свого народу, немає антагонізму до інших народів. Він до кожного ставиться зі шляхетною толеранцією. Немає в нього ненависті навіть до поляків і татар, хоча письменник усвідомлює те зло, що вони чинили на Україні. У цьому бачимо ще одну грань Величкового гуманізму.

С. Величко писав свій Літопис складною канцелярською мовою, яку можна назвати й штучною,— такою мовою не розмовляв ніхто.