Олег Мішуков
кандидат філологічних наук, заслужений працівник культури України
ПУБЛІКАЦІЯ "ІСТОРІЇ РУСІВ" ТА
ЇЇ ВИДАВЕЦЬ ОСИП БОДЯНСЬКИЙ (1808-1877)
Інтенсивне вивчення народної поезії і звичаїв, що почалося з 20-х років XIX століття, сприяло розширенню уявлень про історичні горизонти народного життя та визначенню тих основних параметрів народного характеру, представником якого виступає позитивний герой. Разом з тим уявлення про національний характер до появи "Історії Малої Росії" Д. Бантиш-Каменського, "Історії Малоросії" М. Маркевича, "Історії Русів", літопису Самовидця та ін. складалося ще переважно на рівні романтичної інтуїції, скоріше, на емоційному, а не теоретичному рівні. Рішучий крок до осмислення цього комплексу історичного буття української народності і визначення того невловимого національного духу робить народжувана історіографія, зокрема, й "Історія Русів", фольклористика. Народний характер з'являється як комплексна проблема естетичної й історичної думки в творчості українських романтиків 30-40-х рр. XIX століття.
Починаючи з 40-х років XIX століття, матеріали з історії України систематично друкувалися Осипом Бодянським - професором-славістом Московського університету. Він "був одним з тих багатьох українців, яких охоче приймала до себе і добре платила Москва". Про них І.Огієнко висловився так: "В далеку Московію", в "московскія страни" перейшло багато людей, що придбали там слави і собі, і своїй Україні. Земляки ці наші понесли культуру свою на далеку північ, збудили її од віковічного дрімання і заклали там міцні підвалини нової культури".1
О.Бодянського, як Ф.Прокоповича, М.Гоголя, десятки інших учених, письменників, музикантів, митців, Росія з мовчазної згоди України присвоїла собі, як, до речі, професуру Києво-Могилянської академії, що стали основоположниками вищої освіти у Росії, посмертно Київських князів, ба навіть нашу стародавню Русь нахабно відібрано московитами, про що з обуренням писав і автор "Історії Русів": "Известно прежде были мы то, что теперь московцы: правительство, первенство й самое название Руси отъ насъ къ нимъ перешли. Но мы теперь у нихъ, какъ притча во языцехъ".
Велику славу принесли українці Росії, але не менші заслуги мають вони і перед рідною Україною.
Біля восьми тисяч пісень і півтори тисячі прислів'їв зібрав О.Бодянський, близький знайомий М.Максимовича, М.Гоголя, чеського та словацького історика й лінгвіста П.Шафарика, Т.Шевченка, П.Куліша.
Завдяки О. Бодянському літературна і наукова громадськість могла широко ознайомитися з працями В.Караджича, В.Копітара, Я.Коллара, П.Шафарика, а також працями з історії України, зокрема й "Історією Русів", літописом Самовидця та ін., які він систематично публікував у "Чтениях в императорском обществе истории й древностей российских при Московском университете".
О.Бодянському слід віддати належне в піднесенні і популяризації ідеї слов'янської співдружності. Він був одним з найбільших популяризаторів творів Шафарика. Магістерська дисертація О.Бодянського "О народной поззии славянских племен" (1837) доводить необхідність створення самобутніх літератур слов'янських народів, у тому числі української.
Познайомившись з О.Бодянським, Т.Шевченко не міг поминути нагоди почерпнути в нього ширші відомості про чеський народ, його історію. Тим більше, що саме тоді чеські будителі найактивніше і найплідніше працювали в галузі слов'янознавства, порушували ідею єдності слов'янських народів. Одному з них, Шафарикові, поет і написав посвяту до поеми, в якій прозвучав заклик, "Щоб усі слов'яни стали добрими братами".
Багатий фольклор цих народів Бодянський вважав одним із важливих доказів життєвої потреби таких літератур.
Розширюючи тематичні рамки, українські митці збагачували письменство новими ідеями, образами, вдосконалювали поетику, а головне, заперечували бурлескне епігонство та безідейну етнографічно-побутову описовість, чим розчищали грунт для глибшого проникнення в духовне й матеріальне буття українського народу. Тим самим увиразнювалась і національна своєрідність, в якій активніше заявляв про себе загальнолюдський зміст, створювався порівняно широкий фронт боротьби за піднесення авторитету українського письменства на європейському рівні.
Підтримуючи те спрямування народності української літератури, якого надавав їй І. Котляревський, Бодянський висунув і обгрунтував тезу, що народна поезія допомагає літературі відобразити своєрідність буття народу. Підказану практикою української словесності, таку думку поширював і на інші слов'янські літератури. а згодом і на літератури Західної Європи.
Бодянський, як О.Пушкін, Гоголь, Гнедич, сприяв публікації і науковому осмисленню української народної поезії, свідченням чого є той факт, що за 20 років (1821-1841) у російській пресі опубліковано понад тридцять рецензій і розвідок про українську народнопоетичну творчість. Серед них слід відзначити статтю Гоголя "О малороссийских песнях", в якій пісня трактувалася як неоціненне джерело для вивчення історії та характеру народу. Велика заслуга О. Бодянського і в публікації матеріалів Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, створеної 1843 року при Київському університеті. Члени Комісії (М.Максимович, академік Ф.Солнцев, професори М.Іванишев, А.Ставровський, П.Куліш, М.Костомаров, Т.Шевченко) мали глибоке переконання, що історичні документи, поряд з усними народними творами, є національним скарбом. Зібрана й опрацьована комісією документація доносила живий відгук про героїчну боротьбу проти іноземних загарбників, соціального й національного гноблення, розповідала про козацьких ватажків, героїв і полководців. "За умов русифікаторської політики царизму, - зазначає Петро Гончарук, - спрямованої не тільки на ліквідацію будь-якої автономії суспільно-політичного життя України, а й усього того, що могло свідчити про розвиток культури українського народу, члени товариства вважали своїм громадянським обов'язком за допомогою виданих літописів, архівних джерел, різноманітних старовинних пам'яток ознайомити громадськість з історією своєї батьківщини, показати не тільки боротьбу свого народу проти соціального й національного поневолення, а і його внесок у розвиток світової культури”.
Кожний із членів комісії мав окреме завдання: Куліш вивчав архівні і монастирські документи Київщини, здійснював опис книг і рукописів, що зберігалися в бібліотеках Софійського собору, Михайлівського та Нікольського монастирів, Духовної академії і семінарії.
У 1844 році Куліш подав на розгляд комісії "Діаріуш" Генерального хорунжого Миколи Ханенка, отриманого від поміщика Чернігівської губернії Г.Ханенка, праправнука автора щоденника, про що мовилося вище; крім цього Куліш зібрав величезний фольклорний та етнографічний матеріал, який увійшов до фольклорного збірника про національно-визвольну війну 1648-1654 рр. під проводом Б.Хмельницького, виданого з допомогою О.Бодянського в 1847 році, а також у двотомник "Записки о Южной Руси", виданий самим Кулішем в 1856-1857 рр.
Завдання Шевченка полягало в адекватному змалюванні пам'яток. За відсутності фотографії це був чи не єдиний спосіб фіксації старожитностей. Шевченко залишив низку робіт за матеріалами пам'яток Київщини, Полтавщини, Чернігівщини, Кам'янець-Подільщини тощо ("Костьол у Києві", "Аскольдова могила", рисунки "Церква Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі", "Васильківський форт у Києві", "Китаївська пустинь", "Троїцька церква", "Пейзаж" (краєвид Києво-Печерської лаври), "Вишгород" "Церква Покрова в Переяславі", "Коло Седнева", "Чумаки серед могил", "Трапезна чаша Густинського монастиря", "Почаївська лавра з півдня", "Почаївська лавра з заходу", "Собор Почаївської лаври", "Вид на околиці з тераси Почаївської лаври" та багато інших.
Костомаров, відомий уже вчений, автор ряду історико-етнографічних праць мав доручення підготувати до видання Літопис Величка. Нагромаджені джерела під час роботи в комісії дозволили Костомарову розпочати роботу над фундаментальною працею "Богдан Хмельницький". "Ніхто з тих, - захоплювався Максимович, - хто писав про Богдана, не захвачував ще під свою руку такої кількості джерел, і особливо польських, як Д. Костомаров; а тому в теперішній праці його історія про Богдана Хмельницького одержала новий доробок і для вченого кола спеціалістів... його "Богдан Хмельницький" гарний, як широкі дніпровські луки в ту пору, коли красуються вони довгими рядами свіжих трав'яних покосів після вдалої косовиці і своєчасного згрібання". За допомогою П.Куліша і Т.Шевченка Тимчасова комісія зав'язала контакти з головою Московського товариства історії та сторожитностей М.П.Пооіним та його секретарем О.Бодянським, співробітництво з якими принесло солідні плоди. Результатом співпраці стали 2 томи "Пам'ятників" (1845-1846), виданих Тимчасовою комісією, та численні публікації матеріалів з історії України, зокрема, літописів Величка, Самовидця, Граб'янки, Єрлича та інших матеріалів і насамперед "Історії Русів".
У розпорядженні Бодянського було до десяти списків "Історії Русів", які він сумлінно простудіював і, вибравши, на його думку, найоптимальніший варіант, видав її в "Чтеніяхъ Императорскаго Общества Исторіи й Древностей Россійскихъ" під назвою "Исторія Русовь или Малой России". Сочиненіе Георгия Конискаго, Архієпископа Белорускаго" і окремим відбитком у Москві 1846 року.
Натхненний патріотичним пафосом "Історії Русів", Бодянський будує грандіозні видавничі плани і звертається по допомогу до співвітчизників: "Время оть времени я намеренъ, тоже самое сделать и съ прочими письменными источниками Малой России, летописями, записками, описаніями, и т.п., на пр., съ Шафонскимъ, Симоновскимъ, и др." З цього приводу він просить усіх надсилати йому матеріали для публікації у "Чтениях". "Искренняя благодарность и признательность современниковъ, занимающихся исторіею, равно какъ и самого потомства, будетъ лучшей наградой темъ, кои воньмутъ этому призыву. Благо, что есть верный и скорый случай исполнить эту священную обязанность истиннаго сына своего народа и отечества".
Відтепер знаменитий літопис Кониського став настільною книгою любителів української старовини. На адресу Бодянського надсилались листи вдячності: "Ви вивели "Исторію" Кониського з пітьми і темряви", - писав удячний Іван Сахаров, за ним Микола Мазуркевич від імені українців, М. Максимович та багато інших. Зворушений Бодянський писав 18 червня 1846 року: "Спасибі тому, хто вповні зрозумів важність Кониського й дав мені змогу видати його так, як, може, сам автор не мріяв бачити себе в такому вигляді раніше ста, півтораста років! Спасибі й спасибі йому”.
Надрукована "Історія Русів" зразу попала в поле зору істориків професіоналів, які не могли не помітити наукову неспроможність літопису як історичного першоджерела. Перший засумнівався Панько Куліш, в портфелі якого були літописи Єрлича, Плиски, Самовидця. Літопис Самовидця Куліш вважав таким, "що не має собі рівного між українськими літописами". Тому, прочитавши надруковану "Історію Русів", він не розумів, чому друкування історичних українських джерел почато від літопису Кониського, коли відкрито джерела "в строгішому змислі слова, себто історичні твори. Чи не можна мені якось зв'язатися з "Обществом?" - писав М.Погодіну. - Я приготовив би до друку одні українські сучасні мемуари про війну Хмельницького та про міжусобиці, що були в Україні по його смерті (себто т.зв. Літопис Самовидця). Цей літопис надрукований слідом за Кониським, був би найкращим поясненням "Исторіи Русовъ”". На підставі цих двох творів буде можна багато сказати не тільки про історичні факти України, але й про напрямок, прийнятий цією історією, під науковим оглядом". Надрукований Бодянським Літопис Самовидця (з подачі Куліша) у тому ж році дав можливість зробити порівняльний аналіз не на користь "Історії Русів". З'явилися численні статті Соловйова, Костомарова, Клеванова, які повністю заперечили як авторство Кониського, так і "Історію Русів" як літопис чи історичне джерело Дісталось і Бодянському як видавцеві. Через 25 років Бодянський змушений був публічно виправдовуватися за "поспішне" друкування "Історії Русів": "Чому я почав від "Исторіи Русовъ", тепер, очевидно, можна вже не окривати понук, що приневолили мене так поступити. В тих часах то й знай чулись оповідання, як той, другий, третій пробували видати її (Бодянський має на увазі Устрялова, Маркевича, Гоголя. - О.М.), але безуспішно, а тим часом особливості цієї "Исторіи" приневолювали всіх, хто мав нагоду читати й в копіях, що ходили по руках, бажати оголошення її друком, і висувались у такому принадному світлі, зокрема про сміливість автора, про події та пружини подій, як рівно й сама його мова, цілком не подібна до мови інших подібних історій, що природна річ була відважитись, чи можна було цього забороненого овочу зробити доступним для усіх і кожного, а не для одних тільки тих, кому так або інакше пощастилося покуштувати його. До цього прилучилась іще казкова ціна за переписку цієї "Исторіи", якої рівномірно й вимагали за готові її копії люди, що тим займались. Не приховаю і тієї таємної спонуки почати видання українських літописних і інших пам'яток саме цим твором, причому вважалось ось на що: видання "Исторіи Русовъ" друком, чого марно добивались Устрялов, Пушкін, Гоголь, може вдасться "Обществу", що користувалось тоді власною цензурою, зокрема на початку його видавничої діяльності (...) Успіх, думав я, вияснить той шлях, по якому можна буде взагалі порушатись далі, оголошуючи неопубліковані іще пам'ятки друком; неуспіх здійме тягар, звалений проти волі й бажання на плечі молодої людини, що, повторюю, ще не вбралась в пір'я в своєму гнізді. Одначе, як відомо, випало цілком удатно, незважаючи на те, що з кожною книгою "Чтеній" ("Исторія Русовіі" надрукована в перших чотирьох із 1846 р.) щораз більше лякали того, що друкував, усякими страхами".2 І після публікації “Історіі” Бодянський проводив велику роботу в пошуках оригіналу, вів активне листування з людьми, які могли б хоч якось наблизитися до розгадки таємниці пам'ятки. І після публікації, всупереч численним розвінчуванням у періодиці, популярність "Історії Русів" не згасала, про що велемовно свідчать згадки сучасників. "Як неприємно, що в мене зачитали примірник "Исторіи Русовъ", - писав М.Максимович О.Бодянському 18 лютого 1857 року, - що Ви подарували мені. А чи знаєте, що в Києві продається вона по 10 і 12 карб. сріблом, і по Україні йде чутка, буцім-то вона це заборонена книга!... Подаю Вам це до відома як звістку, отриману від людини, що приїхала з контрактів”.3 Розголос цієї пам'ятки, що йшов дещо врозріз з монументально оформленою М.Карамзіним, С.Соловйовим, В.Кпючевським схемою "Государства Российского", був значним. Він суттєво вплинув на формування нової культурно-світоглядної концепції в Україні, що афористично точно визначив Куліш: "...малороссийские произведения Гоголя дали побуждение к обьяснению Малороссии (...) Все, что было до него писано о Малороссии на обоих языках, северно- й южно-русском, без него не могло б произвести того движения в умах, какое произвел он своими повестями из малороссийских нравов и истории. "Тарас Бульба", построеный на сказанниях Конисского и Боплана, сообщил этим писателям новый интерес. В них начали искать того, что осталось не захваченным козацкою позмою Гоголя, и сохраненные ими предания старины получили для ума и воображения прелесть волшебной сказки. Это очарование разлилось й на другие летописи, которых до тех пор не замечали за Конисским. Приведение их в известность привело к сличению; открытые противоречия родили потребность узнать истину”.4 Устами автора "Історії Русів" протестував народ проти знищення самобутніх форм українського життя; він представляв і виражав ті почуття, що охопили українських патріотів перед образом руїни власної державності, заслугою яких стало прагнення зберегти історичні традиції і пам'ять про кращі часи рідного краю.
Автор "Історії Русів" свідомо надав своєму творові характер розповіді про багатовікову боротьбу українського народу за своє політичне і соціальне визволення. Ідею боротьби за права нації та її свободу він зробив провдною, проявивши глибокий патріотизм і громадянську сміливість, чим відразу здобув могутній вплив на українське і всеросійське суспільство, насамперед елітну, патріотичну його частину: Д.Бантиш-Каменського, Миколу Маркевича, О.Пушкіна, М.Максимовича, М.Гоголя, К.Рилєєва, поетів-романтиків, М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка та ін. ще задовго до публікації.
Звернення метрів російської літератури Пушкіна, Гоголя, Рилєєва та інших до українських історичних джерел, зокрема й до "Історії Русів", збагатило їх творчість українською тематикою і стимулювало творчий інтерес українських письменників, для яких "Історія Русів" стала імпульсом і утвердженням романтизму на Україні. Під її безпосереднім впливом геніальні українці і Шевченко склали свій історичний світогляд, а її образи опоетизували в безсмертних творах. Російський поет Пушкін своєю дивною інтуїцією провидів, що автора чарівної книги треба шукати не в епіскопові Юрієві Кониському, як спочатку всі думали, а в особі світській з активно лицарськими настроями. Пушкін перший опублікував уривок з "Исторіи Русовъ" в своїм "Современнику". Гребінка, Срезневський, Костомаров, Куліш, нарешті, видавець "Й. Русовъ” Бодянський (1846р.) - всі заплатили дань захопленню її концепціями. Бантиш-Каменський обома руками черпав з неї для другого видання своєї "Исторіи Малой Россіи", а Маркевич цілу свою п'ятитомову "Исторію Малоросіи" (1842-1843) опер на матеріалі й на провідних думках "Исторіи Русовъ".5 У 20-30-і роки XIX століття на Україні не було ще розв'язане не тільки питання про характер української літератури, а й взагалі про можливості й доцільність її розвитку. "Історія Русів", голос Пушкіна і Гоголя зміцнювали переконання, що український народ може й повинен мати свою велику оригінальну літературу. Європейська література стає для них школою відточення майстерності, "Історія Русів" - підручником патріотизму, вихователем національної гідності і честі.
Авторська концепція України як самостійної держави дала підстави О.Оглобліну назвати "Історію Русів" "вічною книгою незалежності українського народу", книгою, якій нема аналогів не тільки в історії України, а й у світі, книгою, на якій виховувалися десятки поколінь українців в національній свідомості, у свідомості своєї історичної гідності та пошани, до свого минулого.
------------------------------------------------------------------------
[1] Проф. Іван Огієнко. Українська культура: Коротка історія культурного життя українського народу.- К., 1992 - С.45.
[2] Бодянский О. Обьяснаніе // Чтения М., 1871 - Т.1 - С.221-222.
[3] Цит. за кн,: Возняк М. Псевдо-Кониський і Псевдо-Полетика: "Історія Русовъ)" у літературі і науці. - Львів-Київ, 1946 - С.36.
[4] Куліш П. Об отношении малороссийской словесности к общерусской ("Эпилог к Черной раде") // Твори: В 2 т. К., 1989. - Т.2 - С.465.
[5] Дорошенко Д. Нарис історії України.- Т.2 - С.6-7.
--------------------------------------------------------------------------------
Джерело: http://spilka.us.org.ua/library/ist_rusiw.html |
