Українську поезію кінця ХУІ–ХУІІ ст. поділяють умовно на два періоди. Перший – „греко-слов’янський, кінець ХУІ – І пол.ХУІІ ст. Який характеризується пануванням візантійської традиції, простою формою викладу.
Другий період – часом його називають латино-польським, форма отримує верх над змістом.
Українському літературному бароко притаманні всі основні особливості цього стилю: антиномічність сприйняття і відображення світу, почуттєва й інтелектуальна напруженість, поєднання аскетичних закликів з гедонізмом, рафінованості з брутальністю, абстрактної символіки з натуралістичністю в трактовці деталей, динамічність, афектованість, театральність, феєричність. Воно засвоювало і переробляло різні художні традиції.
Література барокко виробляла на українському ґрунті свою теорію, яка відобразилася в курсах поетики і риторики, що викладалися протягом ХУІІ і ХУІІІ ст. в українських школах.
З 30-х років ХУІІ ст. у навчальних закладах Україна теорії і практиці віршування надавали особливого значення. „Поетицьке художество” ґрунтовно вивчалося в класі поетики за піїтиками, які складали самі вчителі, які використовували латинські трактати (Ієронім Віда „Про поетичне мистецтво”, Юлій Цезар Скалігер „Сім книг поетики”, Якова Понтана „Три книги поетичних основ” та ін., особливо польського автора Сарбєвського, який вказав на бароковий консектизм).
Але викладачі вносили в науку по поезію і дещо своє, враховуючи місццеві смаки і уподобання та ін.
Поетики містили теоретичне положення (загальна поетика), і практичні настанови (практична поетика).
Метричні принципи віршування знайшли детальнішу розробку в граматиці Мелетія Смотрицького (1619).
У царині українського віршування кінця ХУІ – І пол.ХУІІ ст. розвиваються геральдичні вірші, панегірики, моралізаторські та історичні вірші.
Треба сказати, що українська геральдична поезія від її виникнення і до 20-х років ХУІІ ст. у своєрідному ракурсі відбивала гостру боротьбу українського народу проти поневолювачів. Згідно з духом часу автори оспівували військову доблесть при захисті вітчизни, стійкість у православній вірі збереження національної гідності. Славлячи представників відомих родів, поети приписували їм ті риси, які хотіли бачити у державних діячів.
До середини ХУІІ ст. посвяти на герби все частіше витісняються прозовими передмовами-посвятами. Геральдичний жанр все частіше набуває формального характеру.
Епіграматичне віршування. Автори шкільних курсів теорії поезії сприйняли теоретичні засади античних епіграматистів. Вони надають різні визначення цього літературного жанру.
„Касталійське джерело” – „Епіграма – це узгоджене неузгодження або неузгодження, що містить у собі похвалу або осуд чого-небудь. Далі теоретики зупиняються достоїнствах і композиції епіграми.
За своєю структурою епіграми бувають складні і прості. Перші мають дві частини: розповідь (експозицію) і дотепне закінчення (клаузулу) – це квінтесенція цього жанру.
Автори українських шкільних поетик дотримуються думки, що є 3 достоїнства епіграм: короткість, приємність і дотепність.
Жанри епіграм віддали належне майже всі письменники ХУІІ – І пол.ХУІІІ ст., які були зв’язані з київською школою.
Гумористичні вірші, історичні вірші, лірика (духовна – гімни богів, богородиці, святим) та світську (панегірико-одописні вірші окремим особам, вірші з приводу подій суспільного, шкільного і сімейного життя).
За жанром і за функцією з геральдичною поезією споріднені емблеми – віршові підписи під малюнками.
Емблеми, символи, ієрогліфи були особливо популярні в ХУІІ-ХУІІІ ст. в Європі, а також на Україні і в Росії. Тоді починається застосування символів, емблем для пропаганди державної політики, прославлення російської зброї. Виклад теоретичних засад знаходимо у курсах поетик і риторик. Автори звертали увагу на те, що використання емблем, символів у творах допомагає, як вказує Конопович-Горбацький у риториці 1636 р., грунтовніше вливати слухачам істину. Проте радить вводити символи, емблеми, ієрогліфи розсудливо, не часто, тому що частіше їх застосування затемнює зміст твору погромадженням краси.
Під поняттям „емблема” автори поетик і риторик розуміють зображення (малюнок), над яким, звичайно, був заголовок, а під ним епіграма, тобто емблема складається з трьох частин: малюнка, заголовка і епіграми. Автор київської поетики „Ліра” залишив таке визначення емблеми. – „Емблема – це фігурне відображення, яке одним своїм виглядом передає характер і життя речі, яка мислить, ґрунтуючись на природних властивостях інших речей, що не мислять.
Перша частина емблеми – малюнок – відноситься до образного, а заголовок епіграми – до словесного.
Емблема – це своєрідна розгорнута метафора „зрима метафора” (О.Морозов), в якій слова і зображення вступають у складні взаємодії”.
Основні риси емблеми – влучність, приємність і поміркованість. Дотепність і приємність – особливості барокового твору, поміркованість, збереження міри, декоруму говорить про елементи класицизму.
Символи близькі до емблеми, але відрізняються від неї коротким написом, в той час коли під емблемою завжди маємо епіграму. Визначення символу подає М.Довгалевський. Символ – фігурне зображення, що яскраво, одним виглядом передає життя і характер речі, яка мислить, на основі її подібності до речі, яка не мислить.
Символ – це також свого роду метафора. Значення символу постійне, незалежне від місця і часу (лев – цар). Якщо ж відкинути символічну інтерпретацію предмета, то залишається натуралістична копія – лев як тварина.
Символ будується на певній подібності різних речей, але ніколи не можна побудувати символ на протилежних речах. Символ складається з двох частин: зображення і заголовок.
Ієрогліфи- це тільки малюнки без заголовків і епіграм.
Панегірик (від гр. Ijgos panegyrikos – урочиста промова) – поетичний жанр, наявний у західноєвропейських літературах з ХУІ ст. Панегірики писали на пошану високопоставленим особам, верхівці суспільства, тому вони були позбавлені почуття міри, життєвої правди, а їх автори – щирості. Викладачі поетик у навчальних закладах докладали багато зусиль, щоб навчити учнів вірш описати панегірики. Щоб викликати якнайбільший ефект, панегіристи, згідно з настановами шкільних поетик, вводили несподівані тропи і вишукані фігури, алегорії та символи, ремінісценції з античного світу. Славлячи ту чи іншу особу, автори також порушували злободенні питання, які турбували суспільство, засудити те чи інше явище.
У цих творах наявні барокові елементи: ускладнена форма, поєднання міфологічних і біблійних образів, метафори, символіка та ін. В українському письменстві виділяються також оплакувальні панегірики.: „Лямент дому княжат Острозьких” (1603), „Плач, албо Лямент по зестю з свЂта сего вЂчной памяти годного Григорія Желиборского” (1615), „Верши на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного” (1622) Касіяна Соковича.
Своєрідним різновидом панегіриків були „антипанегірики” – пасквілі, зразком яких є пасквіль невідомого поета на гетьмана Івана Самойловича та його синів.
Панегіричне віршування.У ХУІІ ст. мода панегіризм охопила всю Європу. Він розквітнув особливо у Польщі. Викладачі поетик у навчальних закладах докладали багато зусиль, щоб навчити учнів вірш описати різні „орації”.
Панегірики писали на пошану гетьманів представників козацької старшини.
Курйозна і фігурна поезія у вітчизняній літературі ХУІІ – посідала значне місце, однак вона не отримала належної оцінки в літературознавчих працях наших учених. На думку більшості дослідників літератури, курйозна і фігурна поезія – типове явище стилю бароко.
Джерела цієї поезії треба шукати в античній літературі. Зразки цієї поезії знаходимо у Феокріта, Сіммія. Курйозна поезія процвітала також у пізню римську епоху.
Писалися в цей період і морально-дидактичні чи молитовні вірші (елегії), які становили філософські роздуми про короткість людського життя.
| 