Не менш трагiчна була життєва доля Гр. Косинки. 

Виголошене в 29-30 рр. гасло лiквiдацiї куркуля як кляси на базi суцiльної колективiзацiї, усунення з лiтератури всiх тих письменникiв, до яких совєтська критика з несамовитiстю розлючених псiв почала з початком 30-их рокiв все настирливiше й настирливiше прикладати назву "куркульських", абож, що на совєтсько-газетярському жарґонi означало як на той час те саме — "бандитських" письменникiв. Не забудьмо, подiбне визначення було разом з тим i формулою полiтичного обвинувачення. 

В совєтськiй критицi кiнця 20-их рокiв iм'я Косинки згадувалося не iнакше, як в супроводi цих двох епiтетiв. Це була пересторога, що оберталась на погрозу. 

Найталановитiший з українських новелiстiв 20-их рокiв. Гр. Косинка прийшов в українську лiтературу безпосередньо з села. Перше своє оповiдання "На будяках" вiн надрукував 1919. На початку 20-их рокiв вiн мав вигляд селянського парубка, носив пiджачок, який носять писарчуки, був кремезний, присадкуватий, рiзкий в своїх вiдгуках i оцiнках, з мiцними руками, що перед тим, як взятись за перо, вмiли тримати не тiльки косу або цiпа, але й обрiз. Од нього вiяло подихом степiв, сонця, нiчних вiтрiв i нiчних заграв з селянської вiйни, що її вiв у тi роки український народ проти большевизму. 

Спомини з селянської вiйни, в якiй Косинка брав безпосередньо участь, визначили змiст його перших оповiдань. "Большевизм є модерний спосiб поневолення українського народу Москвою, — на таку думку наштовхує читача внутрiшня логiка художнiх образiв Косинки", — пише один з новiтнiх критикiв. В оповiданнi "Темна нiч" Косинка розповiдає, як повстанцi-селяни впiймали большевицького комiсара, що приїхав комуну щепити, i розстрiляли його. В другому оповiданнi розповiдається аналогiчний випадок, як iнтелiґента-українця, укапiста, члена Української Комунiстичної Партiї, який з вiдповiдним мандатом приїхав на Черкащину запроваджувати тут комнезам, селяни вибили шомполами, примусивши його спiвати при цьому "Вы жертвой пали в борьбе роковой". В оповiданнi "Трикутний бiй" описанi подiї 1919 р., коли в Києвi у вереснi розгорнувся трикутний бiй мiж галицькими стрiлецькими частинами, що пiдiйшли з Заходу й били по мiсту з гармат од Солом'янки, денiкiнцями, якi наступали з пiвдня од Печорська, та большевиками, що вiдходили через Подiл за Днiпро. До цих часiв сходить так само й оповiдання "В житах" та iншi. 

Одшумiли бурi. Згасли нiчнi заграви. Дядько оре свою рiллю i виорює з землi череп. Вiн пiзнає його: це череп забитого в роки селянської вiйни китайця Ходi, що боронив на Українi "добутки" пролетарської" революцiї i поклав тут свою голову за чужу йому справу, забитий селянською кулею. Байдужим поштовхом ноги вiдкидає дядько череп Ходi убiк ("Голова Ходi"). 

Вiйна скiнчилася. Селянин оре рiллю. Але криваву перемогу справляє ГПУ над тими, що брали участь у селянськiй вiйнi. До цих часiв сходить одне з найсильнiших оповiдань Гр. Косинки, яке лишилося незакiнченим i було опублiковане вже за наших часiв ("Фавст"), про українського Фавста, ватажка селянського повстання проти большевикiв, дядька з Подiлля, Прокопа Конюшину. Од нього слiдчi ГПУ домагаються, щоб вiн признався, де збирався повстанком. Мiсяцями його тримають в "чорному, як нiч, холодному й мокрому карцерi". Його катують. Б'ють. Але вiн не зiзнається. "Так знайте, — говорив вiн до стiнки далi, — Прокiп Конюшина нiколи не був зрадником. Я загину, сотнi й тисячi таких, як я, але нiкого не продаватиму. Юдою не буду!" 

З початком 30-их рокiв, з запровадженням процесу пролетаризацiї лiтератури, коли гасло унiфiкацiї лiтератури. хоч i в першому, раппiвському варiянтi, але було вже оголошене, Косинку затиснули. Збiрку "Серце", яка була вже видрукована, в останнiй момент затримав Головлiт. Шлях до лiтератури був для поста закритий. "На лiтературнi заробiтки годi сподiватися", — писав Косинка 22.Х.1931. 

Косинку цькували. З кожним днем цькування дедалi зростало. "Цькування, мислю я, повинно мати якiсь межi, а виходить, що нi, що я помиляюсь". "Все-таки я держуся. Не втрачаю ґрунту пiд ногами, хоч його давно вже можна було б згубити, бувши на моєму мiсцi", — пише вiн 16.IV.1932. У цей час вiн "пiдробляв" сценарiями для фiльмiв, якi нiколи не побачили свiту. Вiн зблiд, загубив свою колишню смуглявiсть, зробився якийсь сiруватий, немов притрушений курявою втоми. Почав носити окуляри. Ранiш вiн був рвучкий i рiзкий, тепер вiн став якось назовнi спокiйнiший, але це був спокiй знервованої людини. Нерви не витримували. 

1934 в харкiвському Будинковi письменника була влаштована "настановча" доповiдь Кулика. По доповiдi в дискусiї виступив i Косинка. Замiсть обмежитися трафаретними словами вимушених заяв, як це робили iншi, вiн вибухнув зливою скарг, нарiкань, протестiв. З рiзкою й запальною люттю вiн почав говорити на тему: "Братья писатели, в вашей судьбе что-то лежит роковое". Вiн говорив про те, що в умовах "соцiяльного замовлення", коли людину взяли за горлянку, вона не може творити. Це була не промова. 

Це була гiстерiя. Спазма безнадiї. Крик одчаю в самотнiй порожнечi пiтьми. Комунiсти зустрiли промову Косинки свистом i вигуками обурення, в сутiнках ґалерiї письменника привiтали бурхливими оплесками. 

Незабаром. 4 листопада 1934 р., вiн був заарештований. З в'язницi вiн писав до дружини, розумiючи, що його арешт — це вже кiнець: 

"Пробач, що так багато горя принiс тобi за короткий вiк. Прости, дорога дружино, а простивши — прощай. Не тужи, кажу: сльозами горя не залити. Побажаю тобi здоров'я. Побачення не проси, не треба! Передачу, коли буде можливiсть, передай, але не часто. Оце, здається, все. Я дужий, здоровий!" 

За постановою суду пiд головуванням Ульрiха вiд 15-18 грудня 1934 р. Косинка був розстрiляний. 

У судовiй постановi було зазначено: 

"Суд встановив, що бiльшiсть обвинувачених прибули в СССР через Польщу, а частина через Румунiю, маючи завдання по вчиненню на територiї УССР ряду терористичних актiв. При затриманнi у бiльшости обвинувачених забранi револьвери й ручнi гранати". 

Присуд був "фiлькiною грамотою". Уся аргументацiя — чистою нiсенiтницею. Нiхто з розстрiляних за цим вироком, нi Гр. Косинка, нi Дм. Фалькiвський. нi О.Влизько або Р.Шевченко, за винятком Крушельницьких, батька й синiв, не були нiколи в життi анi в Польщi, анi в Румунiї. Що ж до Крушельницьких, то вони стали жертвою своєї сантиментальної довiрливости. Вони були комунiсти й прибули на Україну за запрошенням совєтського уряду.