Понеділок, 24.01.2022, 00:06
EUREKA!!!
Віртуальний підручник

з української літератури
"Еврика!"
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Категорії каталога
Творчість Григорія Косинки [6]
Творчість Ю.Яновського [4]
Творчість В.Підмогильного [6]
Творчість Миколи Хвильового [12]
Творчість Остапа Вишні [3]
Творчість Олександра Довженка [2]
Творчість Івана Кочерги [1]
Неокласики [8]
Творчість Богдана -Ігоря Антонича [1]
Український футуризм [1]
Творчість П.Тичини [1]
Теорія літератури [1]
Літературний процес 20-х років [3]
Завдання [3]
Театр "Березіль" , Лесь Курбас [3]
Творчість Миколи Куліша [2]
Творчість Євгена Маланюка [8]
Іван Багряний [5]
Олександр Довженко [4]
Олег Ольжич [6]
Олена Теліга [4]
Улас Самчук [8]
Шістдесятники [10]
Творчість О.Т.Гончара [4]
Василь Барка [10]
Андрій Малишко [2]
Василь Стус [9]
Сучасна українська література [0]
Міні-чат
Головна » Статті » Навчальні матеріали -11 клас » Творчість Григорія Косинки

Майстер карбованого слова
Борис Антоненко-Давидович


Майстер карбованого слова



Як часто трапляється, що тільки після смерті письменник постає перед наступними поколіннями критиків і читачів на весь зріст своєї творчої індивідуальності, на всю широчінь розмаху своєї обдарованості й неповторності. Чи то на віддаленні, в ретроспекції часу краще видно всю епоху, в якій жив і творив письменник, і тому легше підбити підсумок під увесь його доробок і визначити належне йому місце в літературі, чи сам акт смерті — величний, як і народження людини, — відкидає весь дріб'язок і плутанину щоденного і залишає тільки те, що характеризує головні риси перейденої епохи, чи, може, й до деяких письменників сучасники їхні ставилися, як каже приказка:

"Що маємо — не дбаємо, втратили — плачемо..."

Важко не назвати ще таке ім'я в українській літературі, як Григорій Косинка, що йому випало б продиратися в житті крізь такі терни, здобувшись наприкінці життя лише на терновий вінець своєї трагічної загибелі. А скільки тих штучних колючок сипалося на його творчу путь звідусіль, часом навіть від близьких у літературі людей! Чи не перший задав тон настороженого, підозрілого підходу до творчості Косинки тодішній провідний критик В. Коряк, схарактеризувавши першу збірку новел молодого письменника, як "виклад об'єктивний до того, що читач не розбере — за кого є, власне, автор — з революцією, чи проти неї, чи споглядає як стороння людина". Нема нічого дивного, що такі послідовники В. Коряка, як київський молодий критик Б. Коваленко, не тільки розвинули підозру свого патрона, а й перевершили її, беззастережно зараховуючи всю творчість Г. Косинки до "обслуговування класових інтересів куркуля в його опорі соціалістичному наступу". Доводити такі крайні твердження глибоким аналізом творчості критикованого письменника в ті часи, коли вульгаризаторська манера входила в моду й набирала сили, — було зовсім не обов'язково для критика, тим більше якщо він сам вважає себе за пролетарського речника й говорив не інакше, як від імені цілого робітничого класу. Погляд на Косинку як на письменника, чужого епосі пролетарської революції та її ідейним спрямуванням, набирав своєрідної стандартності, й виступати на захист Косинчиної творчості ставало не тільки важко для тих, хто розумів і любив літературу, а трохи згодом навіть небезпечно, щоб самому не стати об'єктом дослідження апостолів вульгарного соціологізму. Недарма-бо навіть у російській радянській літературі тоді часто стиралася значеннєва різниця між поняттям "исследователь", "преследователь" і просто "следователь".

В таких умовах навіть такий вдумливий критик, як Я. Савченко, не зважився піти в оцінці творчості Г. Косинки проти панівної течії і в унісон їй писав про Косинчиних селянських персонажів, що вмирали на осьмушках і обніжках своїх земельних наділів: "Та й за що ж інше могли вмирати вони, коли їх світогляд — темний клубок почувань, обмежених і зумовлених принадною силою землі. Косинка сам не піднявся над той світогляд".

Будучи тонким спостережливим художником, Косинка подавав у своїх творах характерні риси різних соціальних груп на селі, не втовкмачуючи читачеві, що це, мовляв, каже поганий-препоганий куркуль, а тут виступає хороший-прехороший незаможник; так само, як невластиве було для Косинки запевняти нерозважного читача, що думки й вислови негативних персонажів ще не означають авторових переконань. І треба було минути після смерті талановитого письменника тридцяти рокам, тривалому періоду свідомого замовчування цього імені й штучного забуття, щоб у передмові до вибраних новел Г. Косинки видання 1962 року Максим Рильський міг пояснити цю приписану письменникові сумнівну аполітичність та сторонню споглядальність цілком зрозумілою тепер позицією автора, який "вважав, що художник промовляє до людей найкраще своїми творами безпосередньо".

Навіть формально близький у ті часи до Косинки Т. Осьмачка, поет одної з ним генерації та літературно-групової приналежності, не від того був, щоб і собі підкинути Косинці колючку. Осьмачка не називав новел і оповідань Косинки інакше як підкреслено — "фейлетонами" і був про них невисокої думки. Пам'ятаю, коли Косинка прочитав у невеликій числом "Ланці" свою блискучу новелу "Політика", Осьмачка взяв перше слово і, не зраджуючи своєї звички, сказав: "А мені, Григорію Михайловичу, ваш новий фейлетон щось не подобається", на що Косинка не забарився зреагувати, ледь помітно іронічно посміхаючись: "Як ви сказали, Тодосю Степановичу? Фейлетон?" — і тут же розсипався саркастичним смішком, який доводив Осьмачку до сказу.

Але Косинка був-таки справді сміхотливий і веселий. Він любив сміятися і з власних невдач, і з своїх критиків, і просто з людської дурощі. Чи не цим пояснюється його дивна побутова риса — підпускати близько до себе чужих йому внутрішньо людей, обмежених і примітивних, які, коли б організувати світовий конкурс дурнів, якщо б і не здобули премії, то, в усякому разі, привернули б до себе загальну увагу.

Я вперше зустрів Косинку восени 1921 року в неопалюваних тоді стінах Київського університету, перетвореного за перших революційних років у Вищий інститут народної освіти, де ми обидва були студентами. То був час, коли село вперше рушило масою до міста. Сюди йшли різні ходоки питатися правди, як організувати СОЗ (спільний обробіток землі) чи налагодити кооператив, прибували делегати на всякі численні з'їзди, а особливо багато було сільської молоді, перед якою вперше широко розчинилися тоді двері вищої школи. Серед цих селюків у домотканих полотняних сорочках та сіряках був і син бідної вдови з села Щербанівки, неподалеку від Трипілля, білявий, сміхотливий хлопець Григорій Стрілець.

Я познайомився з ним у підвальній комірчині ВІНО, де нам, студентам, порядком стипендіальної пайки давали пшоно, сіль і лаврове листя. Коли дійшла до Стрільця черга, він спочатку безпорадно розвів руками: куди ж його брати, це добро, коли давати під сипкий товар паперові торбинки не було ще заведено? Потім, махнувши рукою, підставив одну кишеню своєї благенької сірячини під сіль, другу під лаврове листя, а на пшоно підгорнув широку полу.

— Обійдеться циганське весілля і без марципанів! — весело усміхнувся він рівним рядом блискучих зубів до студентів і мерщій пішов кудись варити пісний куліш.

Чи не від свого батька-злидаря, що подався був колись аж на Амур, "під саму Китайщину", як згадує Косинчина мати, Наталка Романівна, шукати щастя-долі, успадкував Григорій рухливість, запопадливість і витривалість до всяких злиднів і злигоднів.

Веселий, говіркий, гострий на слово, він визначався серед студентів не тільки громадською активністю (Стрілець був представником від незаможного студенства в приймальній комісії інституту, що просівала тоді попівен та куркуленків), а й тим, що був автором кількох шкіців, надрукованих під псевдонімом "Косинка".

Ще вліті 1919 року в київській газеті "Боротьба" надруковано його перше оповідання "На буряки", що привернуло до себе увагу свіжістю молодого пера й соковитою мовою. 1920 року в київському альманасі "Гроно" надруковано "Під брамою собору", "Мент", "За земельку" та повідомлялося в мистецькій хроніці, що "молодий автор Г. Косинка готує до друку збірку своїх оповідань та ескізів "Проліски", що вийшла з друку 1922 року під назвою "На золотих богів".

Отже, вступивши до ВІНО, Косинка вже "ходив у письменниках", як казали тоді, викликаючи в одних захоплення, в других подив, у третіх затамовану заздрість. У той час ще тільки народжувалося десь у Харкові, тодішній столиці УРСР, те посполите рушення в літературу, що позначилося невдовзі численними філіями Спілки селянських письменників "Плуг" та величезними стосами кустарних віршів, і в периферійному Києві рідко траплялися люди, які без особливих на те підстав називали себе письменниками. Тим-то й студент-письменник Стрілець-Косинка міг би здаватися винятковою особою, що різко виділяється із студентського загалу. Та цей білявий, середній на зріст, веселий парубчина, по вінця сповнений енергії і оптимізму, зовсім не випинався з студентської маси. Товариський і жартівливий, він був не тільки доступний для кожного цікавого, а й завжди в оточенні найрізноманітніших юнаків. Тільки поодинокі студентки-дівчата соромилися близько підходити до непоказного зовні письменника й лиш здаля придивлялися до нього. Всім впадали в очі його струнка постава й упевнений, твердий, немовби справді стрілецький крок. Він зовсім не почував себе причмелено й дикувато у великому, велелюдному місті, як то іноді траплялося з приходьками із села, а спокійно ступав київськими вулицями, ніби певний призначеною революцією місії — прийти з бідняцького сільського низу й опанувати це вороже раніше, панське місто.

Косинка ввійшов у літературу легко, без перешкод, не знаючи ні прикрих відмов редакцій, ні сумнівно-невиразних зауважень своїх перших критиків — одразу привернув до себе увагу читачів і серйозної критики, діставши загальне визнання, а далі й захоплення. Серед читачів мого покоління ім'я Косинки було дуже популярним, його часто можна було бачити на сторінках журналів, різних альманахів і збірників, та навіть у шкільних читанках. Він охоче виступав з читанням своїх творів перед будь-якою аудиторією — в читальній залі бібліотеки Академії наук УРСР, в укапістському клубі, хоч сам не належав до УКП, на різних літературних вечірках, нарешті, міг залюбки прочитати свою нову річ двом-трьом студентам, цікавим почути новелу Григорія Косинки, бо під цим словом розуміли не що інше, як нове оповідання. Його дзвінкий голос з чіткою вимовою і прекрасною дикцією чути було і вдома перед постійними чи випадковими відвідувачами-слухачами, в гостях перед виборним і вимогливим літературним товариством і, нарешті, десь на лаві в парку просто неба. Це не мало нічого спільного з нав'язуванням своєї творчості іншим людям, тут не було й крихти самореклами, а лиш спрагле бажання автора перевірити самого себе, побачити, як доходить до читача його слово, що саме він сприймає, а до чого лишається байдужий.

Тут треба уявити собі ті буремні роки, коли в мистецтві взагалі й у літературі зокрема на руїнах старого світу з його традиціями, смаками й уподобаннями панував первозданний хаос. У круговерті подій мигтіли уламки старого, силкуючись прибрати нових форм, а мистецтво пролетаріату, що вийшов на арену історії, було ще в стадії шукання й самоствердження. За цих обставин часто чулося повне заперечення будь-яких літературних традицій, цілковите відкидання на смітник історії всієї культурної спадщини минулого. Тоді виникало багато теоретиків пролетарського мистецтва, де кожний новий правозвісник намагався бути лівішим за свого попередника; урочисто лунали декларації, платформи, програми; швидко утворювалися, але так само швидко й розпадалися різні мистецькі групи, об'єднання, асоціації. Взагалі, було багато галасу, закликів і обіцянок, але занадто мало конкретної продукції. У Києві якийсь час не було жодного літературного журналу, якщо не рахувати "Музагету", що, народившись грізного літа 1919 року, незабаром припинив своє існування через денікінську навалу. На початку 20-х років з'явились були в Києві два ілюстровані журнали — російський "Факел", який проіснував короткий час, і український "Глобус", де попервах міцно засіли українські футуристи-аспанфути. Взагалі Київ став колискою українського футуризму, і "Аспанфут", що далі переіменувався в "Комункульт", був чи не єдиною літературною групою в ті часи, що активно діяла в Києві, проголошуючи близьку загибель усім дотеперішнім формам мистецтва. Звісно, "Кобзар" Михайля Семенка не міг заступити українському читачеві "Кобзаря" Тараса Шевченка, але він цікавив багатьох і таки пантеличив декого з молодиків. Декому здавалося, що, може, й справді, як запевняють аспанфути, ніхто вже більше не читатиме довгих Шевченкових поем і, поготів, не візьметься за повісті Нечуя-Левицького та романи Панаса Мирного; що в новій пролетарській поезії лірику замінить ораторія, а широкі полотна в прозі відсунуться перед шкіцами та етюдами.

Важко було молодому письменникові серед того різноголосся теорій і теорійок, коли бракувало конкретного взірця, гідного наслідування, втрапити на свою природну творчу путь і знайти відповідну сучасності форму художнього вислову. Може, саме успадкований від батьків селянський раціоналізм підказував Косинці тоді орієнтуватися тільки на читача й слухача і на них перевіряти слушність узятої помацки форми.

Назвати всі твори Г. Косинки новелами можна тільки умовно. Якщо підходити до них строго формально, визначаючи новелу як стисле, коротке оповідання, то новелами будуть "Політика", "Серце", "Циркуль", "Голова Ході", "Анкета", але важко зарахувати до новел етюд "На буряки" або шкіци "На золотих богів" та "Троєкутний бій", не кажучи вже про те, що такі твори, як "Мати", а тим більше "Змовини" й "Гармонія", являють собою викінчені, хоч і невеликі за розміром, повісті.

Якщо перший за часом публікації Косинчин твір "На буряки", цей етюд з життя бідняцької селянської родини, продовжує в тематично-стилістичному ключі Тесленка й Васильченка, то в дальших творах — "На золотих богів", "За земельку", "Перед світом", "Сходка" — і в темі, і в динаміці вислову, і в самому темпі розповіді — гарячий подих тих бурхливих днів великої революції. Це — фрагменти тих нечуваних досі катаклізмів, що потрясли українське село.

На все око дивився на розбурханий і розколотий світ, жадібно вбираючи в себе найхарактерніші деталі, селянський юнак у своїй маленькій Щербанівці, щоб згодом майстерно відтворити бачене в художніх образах.

Побувши недовгий час разом з Валер'яном Підмогильним та автором цього нарису в многоликому, але невиразному "Асписі" ("Асоціація письменників"). Косинка вийшов разом з своїми товаришами по перу, щоб утворити невелику групу молодих письменників-киян — "Ланку", яка пізніше перетворилася в трохи більшу — "Марс" ("Майстерня революційного слова"). Про ці, власне, однорідні за своїми мистецькими смаками та ідейно-художнім спрямуванням групи не те що сьогоднішній читач не має майже ніякого уявлення, а навіть наша теперішня авторитетна критика помиляється не тільки в оцінці їхньої діяльності, а й у їхньому персональному складі, зараховуючи, приміром, М. Івченка до "Ланки", який там ніколи не був, або Я. Савченка, що й близько не підходив ні до "Ланки", ні до "Марсу", і разом з тим забуваючи про творчість таких талановитих "марсіян", як їх тоді жартома називали в літературних колах, як Д. Фальківський, Б. Тенета й М. Галич.

В "Ланці" Косинка опинився тоді, коли від первісних етюдів та шкіців, що увійшли до першої збірки письменника "На золотих богів", перейшов до справжніх новел. Я пам'ятаю, яке сильне враження справила на нас, ланківців, а потім і на численних слухачів літературних вечірок та читачів його новела "Голова Ході". Вже перша фраза новели приковувала до себе увагу сміливим і в той же час емоційно насиченим образом: "Степ був сизий, як крило орла..." І ось перед читачем розгортається панорама родючого українського степу, за який пролито і за давнини, й за недавніх літ стільки крові й сліз. Отут, у цьому степу, за громадянської війни був запеклий бій інтернаціонального батальйону з куркульськими повстанцями. Одійшли в минуле громовиці революції, переділено здобуту в класових боях землю, зайшов мир і спокій, і ратаї нової весни вирушають, як заведено, орати поле. Та ось під час оранки один плуг натрапляє в землі на щось тверде. Здивовані люди спиняються перед вивернутим з-під землі черепом з широкими скивицями, що належав, видимо, колись якомусь полеглому тут червоноармійцеві-китайцю,— і те призабуте вже минуле знову постає в людській пам'яті...

Сюжет цієї новели — нескладний, але як гостро й непримиренно стикаються коло черепа "Ході" соціальні контрасти тодішнього українського села, яких яскравих представників різних селянських шарів показав у своїй невеликій новелі автор, який теплий образ китайського злидаря виліпив Косинка з мертвої голови Ході!

Кожне нове оповідання Косинки було справжньою подією в творчому житті маленької "Ланки", де він уперше публічно читав свої твори, перевіряючи їхню достиглість на сприйманні близьких літературних товаришів. Він не так уже й багато писав, бо зважував у процесі роботи не тільки кожний образ, кожне порівняння, а й кожне слово. Він часом довго добирав потрібного йому вислову, а добравши, шліфував його так, що в оповіданні не було нічого зайвого, але воднораз годі було й щось додати.

Косинчине слово завжди було добре опрацьоване, немовби добре виважене, воно справді — карбоване в прямому й переносному значенні цього слова. За джерело найрізноманітнішого лексичного матеріалу, народних прислів'їв та приповідок, не кажучи вже про влучні характеристики людей, була його мати Наталка Романівна Стрілець. Теперішні словники — лексичний, синонімічний та фразеологічний — не містили через зрозумілі причини ілюстративного матеріалу з Косинчиних творів, але яке ж лексичне й фразеологічне багатство таять вони і скільки втратили наші словники, обминаючи Косинчине слово! Взяти ці хоча б приказки й приповідки, що їх брав Косинка з самої гущі народу: "Яка заможність, така й скупість", "Як з чорта молока, коли не пасеться", "Телися, хоч і не тільний", "Чешися кінь з конем, а віл з волом, а свиня в тин, як нема з ким", "Оце ж та голеча, що світяться плечі" тощо.

Син селянина-бідняка, Косинка приніс в українську літературу не ідеалізацію сільської патріархальності, не замилування усталеними звичаями та ідилію селянського побуту, як то бувало в письменників-етнографістів, а терпку правду про селянські злидні, про безпросвітність сільської бідноти.

Одною з властивостей Косинчиної творчості було певне послідовне самообмеження, коли письменник ніби сам себе прирік усе життя триматися селянської тематичної царини й ніколи не виходити за її межі. Ставши ще з студентських часів городянином, давно вже оббувшись у місті й призвичаївшись до нього. Косинка, проте, лишився селянином у творчості. Не тільки в тематичному доборі, а й у метафорах, епітетах, порівняннях. Свого часу це давало підставу деяким критикам закидати Косинці, як і Васильченкові, вузькість діапазону художнього бачення, тематичну обмеженість і мало не політичну відсталість. А пояснення цьому просте: Косинка писав тільки про те, що добре знав, розумів і відчував. Мабуть, занадто свіжі й барвисті були спогади про дні, коли "на майдані коло церкви революція ішла", щоб поступитися перед враженнями від київських вулиць часів народження непу. Навряд чи хто поставить тепер на карб це Косинці, як нікому не спаде на думку закидати щось подібне Тесленкові, Стефаникові й Черемшині, творчість яких Косинка дуже любив і з якими в одному ряді можна поставити його в історії української літератури як співця селянської недолі.

Важко сказати нині, чи перейшов би Косинка згодом до міських сюжетів, як невідомо й те, чи спромігся б він, крім новел, дати широкі полотна — великі повісті й романи. Мені особисто здається, що міг би. Підставою для такого припущення можуть бути його твори "Гармонія" і "Змовини", що переросли улюблену Косинчину форму новели й стали повістями. Не думаю, що Косинка міг би коли зовсім відмовитися від новел, але потреба глибше осмислити бачене, ширше відтворити його для художнього аналізу напевно спонукала б його взятися писати велику картину селянської революції.

Багато надій покладали на Косинку ще на початку його літературної діяльності, та ще більше можна було сподіватися від нього далі — адже він увесь час ішов по висхідній лінії, ще не переступивши через свій зеніт. Але його життя було перетяте саме в розквіті творчих сил і можливостей...

Сьогоднішній читач, перегортаючи перевидані тепер твори Григорія Косинки та переклади їх на російську мову, з подивом відкриває для себе цього талановитого письменника, й ще раз з вдячністю згадує постанови XX і XXII з'їздів Комуністичної партії, внаслідок яких українській радянській літературі повернуто й це трагічно втрачене ім'я.

Категорія: Творчість Григорія Косинки | Додав: nmix (11.11.2008)
Переглядів: 3254 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2022
Створити безкоштовний сайт на uCoz