Іван Дніпровський
Микола Хвильовий. Портрет м'ятежника
Сьогодні їх — дванадцять.
І можливо, що це число не лише випадково збіглось з євангелічним числом древніх рибалок — апостолів.
Можливо, це нова Зоряна Україна, проступаючи в землю обіцяну, поставила їх на сторожі свого ясного трудного шляху.
Ось вони, всі особисто в повному складі — 12.
Якби ми схотіли їх взяти на одну фотографію, вони б розмістилися так:
Курбас, Куліш,
Хвильовий, Тичина і
Остап Вишня —
театр, драма, проза, поезія, юно-усміхнутий гумор.
По боках, на окремих стільцях, сіли б непоправні екзотичні українські "індуси":
Володимир Сосюра і Анатоль Петрицький.
Решта, як завжди, стали б справа наліво, позаду крісел передніх:
За Курбасом — Меллер;
за Кулішем — Арк. Любченко;
за Хвильовим — Йогансен;
за Тичиною — Сенченко;
за Вишнею — Копиленко.
І сказали б ми так, забігаючи в веселу далечінь. Так вони, в такому ж порядку і маячитимуть там, беручися туманом з заднього фону. Це бо викінчена п'ятикутна звізда нового мистецтва.
Дані особи, знавши наш намір зняти їх, можливо, почали б чепуритись, голитись, набирати поважного вигляду і т. д., що було б вельми штучно, що суперечило б нашому завданню.
Проте ми хочем зібрати їх разом, нам конче потрібно зафіксувати їх разом, хоч, може, це й буде лише "моментальний" аматорський знімок.
— Навіщо? — спитав би мій дальній читальник.
— Навіщо? — знявся б дружний гомін усіх дванадцяти.
А от ми скажемо, друзі.
По-перше: нині вони — живі. Нині вони — люди, реальності.
По-друге: завтра вони будуть — легенди. Завтра вони стануть недосяжні, дивні туманності.
Сьогодні ми знаєм їх, любимо. Сьогодні вони — наші, близькі, зрозумілі.
Завтра ми їх обожнимо. Перетворим в ікони, картини.
Сьогодні ми бачим їх. Завтра ми будем любити їхній образ, колір очей, вираз обличчя...
Чую знов здалеку:
— Без передмови! По суті...
Гаразд.
Отже, спочатку ми спробуєм все-таки зняти їх групою. В такому разі у нас на правому фланзі були б:
Йогансен, Курбас, Тичина, Копиленко, Меллер. На лівому Куліш, Остап Вишня, Хвильовий... Ні, навряд щоб на око ми могли зберегти цю природну гармонію. Словом, ранжир — це був тільки творчий прийом, щоб поставити на лівому фланзі самого найменшого і сказати, що це буде... Хто це буде? Пригляньтесь! Оцей самий найменший — це той, хто тривожив нашу епоху памфлетами, ухилами, хто завдав смертельного удару чумакам, просвітянам, голопупенкам, енкам, і з ухилів, зигзагів і падінь вийшов прямий, загартований, вірний. Узнали!
Готово! Красненько...
Отже, тепер (після спільної зйомки дальнім планом) перейдемо до крупного, до осіб окремих. Давайте візьмем тепер навпаки, з лівого флангу.
Це буде наша фотографія №1
І на ній наш найменший
іспанець Дон Квізадо
Микола Хвильовий.
1
Є, друзі мої, щасливі обличчя, що викликають одним одне почуття і воно зоветься симпатія. Цих облич не можна боятися ні зблизька, ні здалека, бо вони прості, милі.
Є лиця, що до них треба звикнути, включитися в них, бути прийнятим ним. Прийняти обличчя нашого друга не потребує часу, ні звички, ні включення.
Нехай стороння людина обережно, з трепетним страхом підійде до Тичини. До нього треба звикнути. Правдивіше: йому до вас. Треба вгледіти його жіночу усмішку; нехай часом Куліш видається жорстким і строгим — це враження пройде;нехай перед Курбасом опанує вас якась чудна ніяковість, ви її згодом позбудетесь; нехай Остап Вишня, коли він мовчить, із своїм демократично-цегляним лицем не навіє на вас потрібного дружнього настрою — для Хвильового не треба ні усмішки, ні голосу. Він вас покоряє одразу. Не силою, не величчю імені, а саме своєю простотою, своєю химерною симпатичністю.
Так він діє однаково на всіх: незнайомих, знайомих;
на діда, бабу, молодицю і юнку;
на робітника, батрака, незаможника;
на куркуля, аристократа, буржуа, чиновника, перекупку — однаково.
(Це тому, що Хвильовий — сама симпатія).
У нього можуть бути зависники,
У нього можуть бути вороги,
але у нього не буде того, хто б його зненавидів самою кров'ю.
Що ж особливого є в цьому незвичайному чужинцеві? Чи такі в нього очі? Чи гармонія ліній? Чи... Невідомо. Очевидно, це та внутрішня суть, ота потайна людська душа, що стоїть на кожнім на людськім обличчі.
Але що ж у нім головне, що привертає до себе увагу? Навряд чи ми скажемо. Ясно тільки одне: підійміть Хвильового на кілька сантиметрів, на зріст розуміється, дайте йому одну тільки риску чужу — і все буде зруйновано. Поміняйте уявою Хвильового і якого-небудь знайомого вам письменника іменами, припустіть на одну мить, що приміром, Пилипенко є Хвильовий — і в Хвильового-Пилипенка не буде жодного грама симпатії, а Пилипенко-Хвильовий, втративши зріст, виросте раптом в такій же пропорції і здобуде нашу симпатію.
Хвильовий-бо тільки такий і таким повинен був бути. Він не має права бути інакшим.
Наш дальній читач уже зрозумів, що такого портрета не змалювати одним реченням. І він хотів би розглянути сам кожну частинку, найдрібнішу деталь цього екзотичного українця.
Ми вволяємо його слушне бажання.
Голова Хвильового? Ми не пам'ятаєм випадку, щоб вона була стрижена, тим паче голена, бо знімають волосся в тривозі за цілість його, а голова м'ятежного нашого друга міцно держить чорним здоровим кущем свою шевелюру. Правда, це не шевелюра й не кущ, а просто крепке буйне волосся, може, трошечки штучно підкинуте гребінцем вгору, може, нашвидкоруч, звичайною одежною щіткою, а може, і це найповніше, п'ятьма або й усіма десятьма заклопотано-бистрими пальцями.
Уявили вже? Роздивились? А ви зауважили, що ця голова, голова азіатського іспанця може посивіти, стати сідою в один день, в одну мить, але вона ніколи не буде лиса — ні з макушки, ні з лоба? Воістину, ця вічно юна порода не знає тлетворного подиху часу.
(Чи не спадало вам, любий читачу, на думку, що геній, приміром, не міг бути рижий, русявий, а тільки такий, тільки чорний? Подумайте).
З лобом нам трохи трудніше. Бо лоб Хвильового — це його ахіллесова п'ятка. Це те, про що він сам говорив жартома, але що потай немало мучить його — безумовно. Великий-бо талант повинен би мати й велике лобово. Тоді було б менше сумніву, і Хвильовий, що тоскує (дарма!) по безсмертю хотів би мати високого лоба. Але лоб його невисокий. Він тільки середній. І через те в своїх творах письменник хотів би дегенератам дати високі лоби, а талантам і геніям — помірковані. Перевірте це на чернетках головних його творів, бо коли мова йшла про доктора Тагабата, такого, тобто маленького лоба йому було призначено спочатку, а віддано згодом, здається, Андрюші... Да, так якби зважити на кілограми цей лоб, не сказавши, чий він, — навряд чи доктори медицини (взяли б його) дали б йому незвичайність. Ха! Лоб цей чистий. Він тільки покреслений чотирма-п'ятьма неглибокими смугами. Десь посередині він, цікавий нам лоб, тиль-тиль наче вдавлений, але де б мало: цей лоб ішов прямо, потім козирнув з-під вилого мозку і збугрився, нарешті, двома горбками, щоб розкидати по них чорні згущені, подовжені, непричесані брови, де вже вряди-годи пробивається сіда волосинка.
От під цими бровами і живуть його очі, чорні, з карим відтінком, що здаються вам зеленавими. В очах героїв Хвильового стоїть зажура, любов, настрій і т. д., — у самого автора очі живуть, і іншого слова для них не придумати. Вони живуть вдень, вночі, під японськими ліхтариками, під столичними люксами, в стоячих лопанських туманах. Вони живуть, хватають все на льоту, тут же синтезують, розкладають, стрибають, біжать, і вам повсякчас здається, що вашому другові ніколи, що він має в кишені залізничний білет і зараз—зараз же збирається в подорож.
Живе й спішить ("жить торопится, и чувствовать спешит") і ніс нашого друга. (Для цього носа треба придумати спеціальний термін). Прямий, тонкий, чулий, він вряди-годи, не вряди-годи, а раз у раз потріпує тонкими ніздрями, причому сам друг наш також раз у раз коротким ривком двох пальців тієї чи тієї руки, але неодмінно великим і вказівним пробігає зверху по ніздрях, наче там щось зупинилося. Але це друга зорова омана — бо то тільки звичка, то тільки частий переклик чулих нервових кінцівок з чулістю нюха. (Пам'ятаєте ж чебреці? Ми ще до них вернемо). Тоді вам здається, що все тіло нашого друга обвіває нове повітря, ви пригадуєте, що перед вами шалений мисливець і безумовно догадуєтесь, що ціль його неспокійної подорожі — полювання.
Забігаючи наперед, читач наш хоче сказати, що й губи нашого друга живуть. Ми не перечимо. У всякому разі, вони не існують, тим паче не животіють, не стоять, не в задумі, не в байдужості, не стиснуті яростю. Вони готові до слова, до руху. Вони у вічній взаємодії з відомими рухами. Вони трошки-трошки побільшені. Вони бувають темно-червоні ("каштанові"), а здебільша вони запалені вітром. Не потріскані, а сухі і трошки запалені. Це може бути од вітру, може й од безсонної ночі.
Підборіддя? Навіщо воно вам? Хіба тільки на те, щоб згадати, що — на вулиці воно не буває неголене, що це робкоопівські парикмахери не стоять на висотах своєї доби, що вони часто нівечать його, задобряючи потім своєю нікчемною пудрою, і що в творах нашого друга, а надто в полеміці, безпардонно-лінивий і неохайно-антисанітарійний цех сей трапляється зовсім не з примхи.
А уявіть ви тепер, що всі перелічені складові частини не червоні, не сині, без хоробливих плям, а чисті і до того всього іспано-італо-татаро-українсько-матові. При цьому ви неодмінно згадаєте фотографічний негатив, прочищаєте його тією ж уявою і бачите:
Під виступками брів живуть очі, потріпують ніздрі, одна рука відомим вам способом проробляє відому операцію над ніздрями, а друга кілька разів одкидає назад, на тім'я і трошечки нижче, але ні разу на т. з. потилицю згадану вже не шевелюру, не кущ, а чорне пружне рівностояче, трохи звите волосся, — і перед вами стане м'ятежник.
А вуха? Ах, іще вуха: маленькі, з яких випадково стирчить довга волосинка музичних натур, трохи приглушена (війна: царів проти народів і народів проти царів). І вже дивуєтесь: невже ж, мавши ці уші, можна бути творцем такої словесної музики? Запевняю вас, що це так. А крім цього всього наш друг любить оперу і сам бренчить на клавішних інструментах.
А руки? З волоссям, з чорними густими волосинками, з повнявими чулими жилами. Невже? На жаль. Можливо, наш друг це знає сам, але ми знаєм, що серце його при рівновазі ума (про рівновагу пізніш) б'ється в ухилах, в перебоях. Чи ж надовго стане такого неспокійного серця?
Нині можна сказати, що ви знаєте ціле фізичне погруддя нашого друга. А можете ви собі уявити, що це погруддя благопристойно сидить за канцелярським столом? Покоїться способом Будди? Іде розважною ходою? Стоїть в черзі друзів і спільників і задумано-іронічно слухає? Ніколи! Ніколи! І за столом, і на вулиці, і серед друзів шумних — це рух, завжди прискорений, завжди негайний, завжди в горінні.
Ви розумієте, звичайно, що ноги нашого друга не роблять широких, рівних, однакових кроків, бо ці ноги роблять лише короткі, часто прискорені кроки.
Така-бо епоха, епоха трамваїв, автобусів, таксі, дирижаблів, танків і тракторів. А якби вона, наша епоха, була інакша? Якби він, Хвильовий, родився в епоху чумацьку, а не в часи вогняної більшовицької кавалерії? Може би, він вмер од повільності? Нічого подібного! Він би бунтував, хвилював, тривожив чумацький свій час, доки б не зрушив його, не перекинув його шкереберть, доки не догнав би його до відповідного своєму характеру темпу.
Але далі. Рухома, так би мовити, зовнішність. Має вона будь-яке значення? Безумовно. Коли внутрішній світ може ховатись під панциром витримки, то одежа це — стиль, вивіска, якої вже не сховаєш, а надто в наш час, коли в одній епосі десятки епох і одна на одну не подібна.
І ще: спробуйте-но одягти письменника в чужу одежу, що вийде? Звичайне передягання в старе, чи нове, селянське, міське, буржуазне — і тільки.
А одберіть Хвильовому його черевики із старими попелястого цвіту гамашами?
А одніміть оті його високі до самих колінних чашечок білі повстяники?
І вийде яка завгодно почвара, але не "товариш Хвильовий", не "Григорович", не наш прекрасний іспанець...
Хвильовий не знає пальта на ваті, бо ватне пальто знаменує хоробу. Запобіжні заходи од холоду — він має два-три теплі зимові убрання: це робкоопівське типове осіннє пальто, шерстяні кав'ярного і верблюжого (тільки два) кольору фуфайки, плащ од дощу та од вітру, і ще що? Та, здається, більше нічого.
На голові той самий картуз, що носиться рік, другий, може, й третій, четвертий. З закордону наш друг повернув у капелюсі, повним денді. Наша пам'ять зафіксувала, що мандрівник з приводу цього сказав щось протичумацьке, ми з ним мовчки погодились, а через деякий час іспанець уже носив своє звичне те саме убрання.
Бо: Хвильовий — це поет, залюблений в ту, в неповторну епоху, коли все було прекрасне й розхристане... Хвильовий — партизан.
Де ж живе Хвильовий? По всій Україні. Умовно: в буд. "Слово", кв. 9, в квартирі з трьох кімнат, що мають вікна на захід і північ.
Може, це припало йому випадково таке непрезентабельне помешкання? Ні, не випадком, на законній підставі. Призначалась йому квартира, ясно, на південь, кімнат з чотирьох, але ми знали раніш, що Хвильовий там жити не буде. Вибухало-бо під час будування "Слова" одне непорозуміння за другим. А під час переселення набралось їх ціла купа. Треба було розв'язати. Хто ж мав "охвірувати собою" для загального спокою? Хвильовий. І він віддав опасні вигоди, хоч йому треба було не три, навіть не чотири, а дважди чотири пари кімнат із залою для клубу. Але він віддав і зробив вигляд, що не він поступився, а йому зроблено послугу.
Зайдімо? Дзвінок, шерех, щось на манір кашля господаря і собача морда — біла собака. Собака. Це — Пом, помічник нашого друга в його житті, в полюванні.
Може б, ви хотіли вернутись? Може, ви почули в сусідній кімнатці бренькіт столового начиння і хотіли б скоріш, тут же, в оцім коридорі, стоя, на ходу переговорити про всі ваші справи? Тепер вже й не думайте. Ви підете до його кабінету. Ви будете з ним обідати, снідати, пити чай, словом, будете робити те, що скаже вам гостинний господар. Але ви вже обідали! Снідали? Тим краще. Значить, ви пообідаєте, поснідаєте вдруге. А втім, це було до XV партз'їзду, майже до XVI...
Далі. Може, господар сидить за столом, а ви проти нього, як авдієнт, як учень, боїтеся покласти край столу несмілий ваш лікоть? Значить, ви мало знаєте, в чиїй ви квартирі. Тому, що господар за столом не сидить, тому, що подібне сидіння несумісне з побутом нашого друга. Він ходить, він присідає на канапу, зривається. Може, вам спала на думку підозра, що він нервується у вашій присутності, чекає вашого зникнення? Попробуйте попрощатись.
А що вам подобалось в кабінеті цього літератора-мисливця? Опудало вальдшнепа? Книга? В такому разі збережіть ваше захоплення при собі, якщо ви не сукин син, і не хочете заздалегідь обдуманим наміром понести якусь річ цього незвичайного господаря!
Да, Хвильовий — господар. Хвильовий і рушниця, Хвильовий і Пом. Хвильовий і Любочка, це зміст, це надає певного стану, але Хвильовий і господар в одній особі — це спльотка, це вигадка неудачного енка. Хвильовий ніколи не був господарем! Бо Хвильовий як має гроші, то тільки дві секунди, перед віконечком каси ДВУ — ДВО. Через годину в кишені, в романтичнім партманці нашого друга кілька зім'ятих паперових монет-асигнацій, добутих не в державній установі, а на широкій розбійній дорозі.
— Так про що ви говорили з Анатолем Франсом Комуни? Скажіть, бо ми все одно угадаєм. — Про собак. — Розуміється. Хвильовий без памфлетії Хвильовий без попелястих гамаш, Хвильовий. без собаки, Хвильовий. без собачих розмов, це нонсенс, заперечення часу, особи, це сама — deductia ad adsurdum. Бо Хвильовий коли не літератор, то геніальний собачник. Він мав два таланта, дві спеціальності і обидві ці галузі розвив до межі його неможливих можливостей.
Він кохається в собаках? Дивне питання! Він собачий поет, художник, собачий меценат, агітатор, собачий піп, апостол, месія. Він сам — собака. Під час переселення душ він без зупинки, без паузи полетить в собачу пащу, в червону пащеку мисливській собаці, в рот сетера, в черево англійського сетера, що гавкає з кожного тому повної збірки творів.
Де ж він служить? З чого він живе. Хвильовий?
Так, він живе, але не з чого, а чим: життям, нервами, мозком, у спосіб самозгорання. Правда, він служить, тобто він може лічитися в штатному списку, але він не служив і служити не буде. Хвильовий ніколи нікому і нігде не служив і не буде служити. В такому разі може він керував, командував? Це питання спростоване всіма попередніми нашими реалістично-безжурними фактами.
Але ж він був у редакціях військових газет, журналів, керував напрямком? Відповідаю, приблизно.
Кінокадр:
Ранок. Година перша, початок другої, до четвертої включно. В редакцію журналу, де відповідальним або членом колегії значиться Хвильовий, вбігає відповідальний, чи сам член колегії, наш іспанець. Він поголений. Розуміється, трохи блідий і збуджений од нічної праці. На його устах:
— Шагане ти моя, Шагане...
Слідом, а в крайньому разі, хвилин через п'ять Копиленко також:
— Шагане моя, Шагане...
Позаду І. Сенченко... з тим же самим мотивом.
Це значить, що прийшов черговий номер "Красной нови", що Хвильовий захопився віршем, прочитав одному, другому і декламує його — скрізь і всюди.
Співний мотив днів на 7 опановує літературні кола, і довго ще бродить тими вулицями, де ходять-живуть літератори.
А потім:
— ...Все пройдет, как с белых яблонь дым...
Включно до самого "до свиданья"...
Як говорить Хвильовий в наш мітингово-ораторський час? Як говорить цей маестро слова? Чудно. Для мови-промови, на професорський виклад, агітаторський клич він зовсім не здатний. Він — спорщик. Він хватає на льоту репліки. Йому потрібні суперники для словесного герцю. Один, два, ціла аудиторія. Тоді він живе, розквітає. Тоді він чудесний, цей оратор в динаміці.
А з друзями? Теми його розмов? Тільки ж теми, тим паче не літературні. Це — раптова глибина, раптові блиски мислі, щедрі алмази думок і — грайливість. Актуальність, діяльність, вольовість, тривога — це його мова. М'ятежного спеціальність.
— Як ся маєш, друже?
— Перпендикулярно.
Другого дня:
— Куди йдеш?
— Перпендикулярно.
Через місяць, півроку, рік, роки:
— Як ся маєш, Григорович?
— Перпендикулярно.
Значить, він мирний, беззлобний. Можливо.
Ні, ми не анголи на волі,
Але ми демони в ярмі.
Перефразуйте це речення. Замість волі поставмо відсутність причини, замість ярма — який-небудь фортель якого-небудь енка, особливо енка. Тоді він, наш друг, робиться демоном. Він може втратити тяму. Треба було бачити № "Плуга" з передовою "проти класиків". (Самий номер передано до музею, до Києва).
Тоді він був страшний.
Правда ж, любий читачу? Ви вже покохали Дон Квізадо? Не маємо сумніву. І у вашій пам'яті лишилась прискорена хода, руки з тривожними жилами, болота, дощі, де бродять мисливці, — і ви говорите нашому другові:
— Ви погано виглядаєте. Бережіть здоров'я, Хвильовий.
Безжурно, іронічно-загадково:
— Я буду довго жити. Я буду жити 110 літ.
І ви, безумовно, змовкаєте. Ви-бо знаєте, що до цього числа треба додати ще нуль. Але й тоді вам здається, що для Хвильового це мало. Бо на Хвильового Україна чекала з часів "Слова о полку Ігоревім", бо Хвильові приходять через тисячу літ.
Чи скоро прийде другий? Який він буде, наш милий земляк, ваш невпокійний сучасник, мій любий читачу? Він буде. Він включить душу свою в древній архівний папір, дихне молодістю епохи і — наробить "волни", що буде котитись до третього коліна, до тисячоліття за нашим рахунком четвертого.
До побачення. Друг наш спішить: сьогодні він працює на ХПЗ — ліквідує прориви.
|
