Понеділок, 17.01.2022, 00:54
EUREKA!!!
Віртуальний підручник

з української літератури
"Еврика!"
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Категорії каталога
Творчість Григорія Косинки [6]
Творчість Ю.Яновського [4]
Творчість В.Підмогильного [6]
Творчість Миколи Хвильового [12]
Творчість Остапа Вишні [3]
Творчість Олександра Довженка [2]
Творчість Івана Кочерги [1]
Неокласики [8]
Творчість Богдана -Ігоря Антонича [1]
Український футуризм [1]
Творчість П.Тичини [1]
Теорія літератури [1]
Літературний процес 20-х років [3]
Завдання [3]
Театр "Березіль" , Лесь Курбас [3]
Творчість Миколи Куліша [2]
Творчість Євгена Маланюка [8]
Іван Багряний [5]
Олександр Довженко [4]
Олег Ольжич [6]
Олена Теліга [4]
Улас Самчук [8]
Шістдесятники [10]
Творчість О.Т.Гончара [4]
Василь Барка [10]
Андрій Малишко [2]
Василь Стус [9]
Сучасна українська література [0]
Міні-чат
Головна » Статті » Навчальні матеріали -11 клас » Творчість Миколи Хвильового

Із біографії М.Хвильового
Гришко В.
Останнiй твiр Миколи Хвильового

1933 рік. Травень. "Цвіте червона Україна!" — деклямують поети. Цвіте... Люди лазять на дерева, обривають цвіт, їдять і... умирають під деревами... Але це дрібниця. На Україні — "щасливе, радісне, заможне життя". "Жити стало краще, жити стало веселіше". Так сказав сам "наймудріший" — Сталін. Так само говорить Постишев, щойно висвячений у Москві на "вождя українського народу". Що ж до цих опухлих і конаючих на вулицях, то це все "куркулі", "саботажники". Вони позакопували свій хліб у землю, щоб не дати його більшовикам для успішного виконання п'ятирічок. Тепер самі демонстративно вмирають на вулицях з метою контрреволюційної агітації. Взагалі — все було б чудово, аби не так багато "ворогів народу". В тюрмах не можна зачинити дверей — так тісно набито в камерах. Щогодини виносять з камер мертвих, але їхні місця вже заповнюють нові в'язні. В підвалах ДПУ щоночі стріляють без суду. Петлюрівці... Готували повстання, щоб відірвати Україну від братньої Москви. "Вище більшовицьку пильність!..."
Харків. "Квітуча столиця квітучої України". Кипить, вирує життя. Особливо на базарах і біля крамниць. Все місто стоїть у чергах по хліб. А поруч ще більші юрби прибулих із сіл. Простягають руки, хоч знають наперед, що ніхто нічого не дасть. Вмирають перед очима байдужих людей. Цим тепер нікого не здивуєш. Кожний день на кожній вулиці доводиться переступати трупи. Дякувати Постишеву, що розпорядився очистити вулиці від цього "бруду". Вантажні авта їздять по місту, підбирають трупи, обливають карбовкою і вивозять на звалища за місто... Але це все дрібниці. Послухайте нову пісеньку з кінофільму, "Веселі ребята": "І той, хто з піснею весело крокує, той ніколи і ніде не пропаде"...
В будинку літератури ім. Блакитного — конференція українських письменників. Виступає Постишев. Новоспечений "вождь українського народу" привіз із Москви останні директиви щодо української культури. І ось чуйний московський більшовицький пес водить носом у всі боки й вигукує: "Націоналізмом тхне!" Хоч він і не знає української мови, і українських письменників ніколи не читав, але московське "нутро" йому підказує, що українські письменники — це все "націоналісти". В українській літературі, так само, як і в сільському господарстві та промисловості України, діють вороги, саботажники. Чому у віршах, і в повістях так мало "пафосу"? Де "герой нашого часу", веселий "парень", ударник-комсомолець? Знову в творах з'явилась тінь матері-вдовиці, тобто України. Ясно, це все залишки "контрреволюційного націоналізму", "хвильовизму". Треба "викорчувати з корінням український націоналізм на культурному фронті!"...

В залі, геть у кутку, непомітна серед різноманітної публіки, сидить маленька, скромна людина в сірому буденному одязі. Це й є той, кого мають на увазі всі промовці, що в своїх виступах говорять про "хвильовизм", як "український націоналізм на культурному фронті". Це — Микола Хвильовий. Це він у часи, коли це ще було можливим, гаряче обстоював відмінність української культури, її визволення від згубних московських впливів і орієнтував її на Західню Европу. Це він у своїх книгах "Камо грядеши", "Думки проти течії", і в романі "Вальдшнепи" підняв хвилюючі проблеми, буття молодої української літератури і створив систему поглядів української "молодої молоді" — "хвильовизм". Тепер усі його твори суворо заборонені, а сам письменник перебуває під постійним наглядом ДПУ. Але він не здається. Будучи змушеним заявити в пресі про свою відданість партії більшовиків, він уже кілька років не пише жодного твору. Це багатомовне мовчання зрозуміле для всіх. Навколо імени Хвильового уже протягом років створилась атмосфера чарівливої таємничости. Сам письменник став поетичним образом для маси його прихильників. А його прихильники — вся українська молодь...

Постишев вимагає від письменників "перебудови". Вимога поставлена як дилема: або — або. Поважність цієї вимоги якнайкрасномовніше підкреслює величезна насиченість залі людьми в формі ДПУ. Вони охороняють "вождя" і пильно розглядають кожного письменника. Адже це все люди ненадійні і ще хто зна, чи не терористи... І от під гіпнотичним поглядом їхніх очей — один за одним виходять на трибуну письменники. Кожен з них починає і кінчає свою промову вигуками на честь обох "вождів". Зміст усіх промов один: запевнення в своїй вірності "партії й урядові". Письменники викликають один одного на "соцзмагання" і зобов'язуються написати твори про "героя нашого часу". Ось письменник Григорій Епік викликає на соцзмагання Хвильового... В Хвильового на вустах ледве стримувана усмішка... Але погляди всіх звернені на нього. І він, трохи збентежений, приймає з місця виклик... Конференція продовжується далі... Нудно... І він встає і непомітно зникає з залі...

Він іде задуманий, шумливими вулицями завинутого в вечірній серпанок Харкова. Спостережлива увага письменника занотовує один за одним клаптики життя великого міста... Ось — яскравим блиском вабить очі розкішна вітрина "Торгсіну". За склом вітрини ледве вміщуються найрізноманітніші харчові вироби. Все за золото. Пишні відгодовані спекулянти юрбляться біля входу до крамниці. А біля вітрини лежить, розпластавшись на тротуарі, жахливий опухлий мрець — молодий селянський парубок. Тільки б простягнути руку, розбити скло — і був би рятунок від голодної смерти... Прохожі ні трохи не збентежені такою картиною, мовчки минають труп. Що тут дивного? Письменник зупиняється над трупом. У ньому прокидається якась незрозуміла злість. Чому ці люди вмирають, а не розбивають "Торгсінів"? Невже це той самий народ, історія якого сповнена вщерть бурями героїчних повстань?.. Він іде далі. За ним біжить обідране хлопча з простягненою рукою: "Дайте!.. Дайте"!.. Коли хлопча дістає милостиню, до "доброго дяді" підбігає ще цілий гурт безпритульної, голодної, брудної дітвори. "Дайте!.. дайте!.. дайте!.." — лине з усіх боків. Письменник завертає в темний провулок. І зразу — назустріч йому, як жахливий привид, — з'являється подоба людини — кістяк у чорному вбранні. Це висохла до кісток селянська жінка. На руках у неї дитина. Дитина мертва: ноги, руки і голова дитини повисли в повітрі. "Де тут кладовище?" — беззвучно шепоче жінка. Вона хоче піти вмерти на кладовищі, щоб її разом з дитиною поховали по-людському, а не везли, облитою карбовкою, у вантажній машині на звалище, як собаку... Від цього видовища стає моторошно. Він знову виходить на яскраво освітлену вулицю. Бравурні звуки маршової музики з радіоли на перехресті цілою зливою обдають його: "Живем ми весело сьогодні, а завтра буде веселіш!"...
Нарешті він дістався додому. Сідає, знесилений якоюсь незрозумілою втомою за стіл у своєму кабінеті. Впадає в очі свіжий папірець на столі: знову видавництво настирливо прохає написати щось свіже. О, він і сам би хотів написати щось свіже, але... Хіба можна писати, коли в думках і почуттях такий хаос!.. Він, що так щиро привітав революцію, вже давно відчув, що нею спекулюють спритні гендлярі. Але він так був закоханий у свою власну революційну ілюзію, що з нею легко розлучитися не міг. І він віддався увесь тяжким суперечливим думкам, які вже роками краяли його душу і кожен день життя перетворювали в катування.
На другий день всі газети розписали на всі лади новину про соцзмагання Хвильового і Епіка. Зранку до Хвильового прибіг репортер довідатись про назву і тему майбутнього твору і вже приніс чек на аванс з побільшеного гонорару. Письменник мусів експромтом вигадати назву і тему свого ще й не задуманого твору. Це буде роман "Комсомольці". В ньому він має створити ідеальний образ молодої радянської людини. Він навіть вигадав уже ім'я головної героїні роману — Єва. Через день все це опубліковано в газетах. Треба було братись до писання. Це "треба" відчув письменник на собі як навісний тягар. Але хіба не так робились "творчі задуми" і "надхення" всіх радянських письменників?..
Тим часом відбувались знаменні "літературні" події. Цими подіями були не появи нових томів творчости, а все нові й нові арешти серед письменників. За наказом Постишева ДПУ "очищало" українську літературу від "українських націоналістів" і зрештою — просто від українських письменників. Першими жертвами впали письменники з групи "Західня Україна", за ними пішли "неоклясики", на черзі стояли "ваплітяни", надхненником і ідейним керівником яких був Хвильовий. Про це говорили вже скрізь. У пресі і на зборах до цього готували вже громадську думку. Друзі радили Хвильовому якнайскорше кинути розлюченим більшовицьким псам якийсь стовідсотково — льояльний літературний сурогат, щоб заткнути горлянку їхній "пильній" критиці. Саме з таких міркувань ваплітянець Епік блискавично закінчив і здав до друку роман "Петро Ромен". Патос сталінського "соціялістичного будівництва" в романі був настільки штучно надуманим, що роман в цілому справляв враження тонко задуманої сатири. Але відразу цього не помітили, і газети захлинались від похвал. Тоді в Хвильового виник оригінальний задум написати цілком видуманий нереальний твір, в образах якого будуть втілені його революційні ілюзії, такими, якими вони живуть в його серці, а не такими, якими вони, виявлялось, були в потворній сталінській дійсності. Разючий контраст життя й людей, яких він виведе в творі, з життям і людьми, які є справді, будитиме в людей критичну думку. А офіційна критика буде задоволена, бо найбільша нереальність твору і є саме тим "соціялістичним реалізмом", якого так домагається Сталін від радянських письменників.
Письменник з запалом узявся до праці. Скоро він увесь віддався їй. За працею, на якийсь час забулось усе. Він днями нікуди не виходив і, не бачачи навколо того, чим жило в той час місто, почував себе серед своїх вигаданих героїв і вигаданих подій цілком добре...
Та раптом звичайний телефонний дзвінок порушив усе. Дзвонили з квартири письменника Ялового — найближчого з друзів Хвильового, співініціятора ВАПЛІТЕ. Схвильований жіночий голос сповістив про... несподіваний арешт Ялового!.. Хвильовий був вражений цією звісткою в саме серце... Почалось!..
Все ілюзорне примирення з жорстокою дійсністю через творчість — зникло, як не було. Все заполонила собою болюча звістка. Друг у лапах ДПУ! За звичайним методом цих людоловів — за ним прийде черга на інших. Річ певна — проти нього вже почато справу. Адже йдеться про розгром творців і членів ВАПЛІТЕ...
В одну мить перед Хвильовим постала вся безрадісна перспектива майбутнього його і його друзів. Всіх виловлять поодинці і винищать тихцем, так що ніхто й не знатиме. І, власне, за що? За щиру віру в святу справедливість народної революції, до якої немає ніякого діла спекулянтам революційними гаслами, що самозванно пошились у "вожді" цього обдуреного народу... Кого ж вони тепер знищать, ці "вожді"? Людей, що на своїх плечах винесли ввесь тягар революційної боротьби, і, як і весь народ, не одержавши нічого, створили трони для них, випадково винесених хвилею наверх, тиранів...Хвильовий пригадує свою молодість. І серце його крає пекуча образа. Вся молодість його згоріла в огнях революційної бурі, в ім'я... в ім'я чого? В ім'я сьогоднішнього безглуздя... Разом з ним такий же життьовий шлях пройшов і Яловий. А тепер що? Смерть в ім'я кар'єри Постишева?.. Ні! Не може цього бути!.. Невже остаточно загинула революція? Хіба вже немає людей, що все це розуміють?
Хвильовий, охоплений якимсь незрозумілим, раптово нахлинулим почуттям, гарячково вибігає з дому. Куди поспішає він, врізаючись в плинний натовп прохожих на тротуарі?.. Він біжить до ЦК партії. Адже він ще формально член партії, і до цього часу ЦК ще на нього зважає. Його знає вся Україна, увесь Радянський Союз. Сталін постійно цікавиться ним. Вони мусять тепер вислухати його і припинити це безглуздя на Україні. Він їм доведе, що Постишев помиляється. Постишев не знає України, українського народу, і своєю терористичною політикою вбиває віру людей в справедливість великої революції. Навіщо заарештовувати таких чесних українських революціонерів, як Яловий та інші? Це злочин...
З такими думками прибіг він до будинку ЦК. Але на вході в будинок його зупинив охоронець ДПУ: "Перепустка!" З того часу, як сюди приїхав з Москви Постишев, заведено суворий контроль відвідувачів ЦК. Скільки не намагався Хвильовий, як раніше, пройти просто з партійним квитком, нічого з того не вийшло. Він підійшов до телефону. Але всі його дзвінки лишились без відповіді. З надзвичайно неприємним осадом на душі покинув Хвильовий будинок ЦК... Куди ж піти і що зробити?.. І раптом нова думка піддала йому нової надії. Він піде просто до ДПУ. Адже там мусять бути не якісь партійні бюрократи, а віддані революції ветерани-чекісти. Вони, певно, не знають, кого віддають до їхніх рук, як "ворогів народу". Він розкаже їм усе, і вони його зрозуміють...
І ось він уже біля ДПУ. Він протискається крізь густий натовп людей до дверей комендатури. Але раптом він помічає, що цей натовп — не випадкове скупчення людей. Це черга до комендатури ДПУ. Всі хочуть пробитись туди так само, як і він. Він оглядається навколо. Жінки, старі, діти, селяни, робітники, інтелігенти. Змучені, з сльозами на очах. Він прислухається до їхніх розмов і довідується, що це все люди, які хочуть дізнатись у ДПУ про долю заарештованих батьків, чоловіків, синів. Багато з них товчуться тут уже тижнями, але до "начальства" нікого не допускають і нічого не говорять про заарештованих... Хвильовий кидається до других дверей. Там його зупиняють, як і в ЦК, словом — "перепустка!" Знову відчайдушні намагання порозумітись за допомогою телефону. Але телефон просто мовчить. Не лишається нічого іншого, як облишити і цей намір... Він зупиняється на вулиці біля ДПУ — і жодної думки немає тепер у його голові, тільки гірке почуття образи... І ось він бачить картину, з тих, що ніколи не забуваються. Мимо нього кінний конвой ДПУ жене, як худобу, великий гурт селян. Це ті обідрані й голодні, опухлі від голоду українські селяни, яких можна бачити на кожному кроці. Але ці не схотіли просто покірно вмерти на вулиці, як мільйони інших. Тепер вони помруть у льохах ДПУ, як сотні тисяч таких... Уже вечоріє.
Хвильовий зривається і швидко йде вулицею далі. Куди?.. Для чого?.. Він не знає. Він просто йде, щоб не стояти і не споглядати жахливих картин цього проклятого року... Але їх ніяк не можна обминути. Вони нагадують про себе кожною дрібницею. Ось вони ці "дрібниці": на розі кинулась під трамвай молода дівчина; на тротуарі спіймали хлопчика, що вкрав булку-франзольку і побили до непритомности; біля ліхтаря стоїть п'яний старий робітник і вигукує на всю вулицю: "За що ми боролись, за що кров проливали?", додаючи сороміцьку лайку; його намагається потягти за собою міліціонер і сюрчить у сюрчок на всю вулицю... Тим часом з дверей і вікон розкішного ресторану лунають нахабно-непристойні звуки фокстроту "Румба". Самі ґаліфе ДПУ і тонкі крепдешини жіночих убрань змішалися в п'яній ситій юрбі відпочиваючої партійно-урядової "знаті", охопленої хітливим еротичним танком... Хвильовий знову збочує в глухі віддалені вулиці. Але там ще жахливіші картини... В миршавому скверику голодне дівча за вбогу вечерю віддається п'яному червоноармійцеві... Під кущем ночує ціла селянська сім'я, що мандрує в пошуках хліба... Хулігани і злодії нишпорять по закутках, шукаючи жертв... Довго ходить Хвильовий темними завулками і ніде не може сховатись від убійчих вражень потворної дійсности. Він знову прямує до шумливих, яскраво освітлених вулиць. І раптом він помічає, що скрізь, де б він не був, — завжди присутній ще хтось другий, невідомий... Увесь час на певній віддалі від себе він помічає якусь темну загадкову постать. Нарешті це просто таки впадає йому в вічі, і він починає раз-по-раз оглядатись. Так... Якась людина супроводить його під час усіх його нічних мандрів по місту... Він виходить знову до центру. Тут, загубившись між людьми, він перестає помічати присутність невідомого. Вже пізно, і він прямує додому. Але на площі, перед будинком письменників "Слово", він знову відчуває позад себе присутність загадкового супутника. Він озирається і виразно бачить ту саму темну постать. Тоді йому стає зрозуміло: за ним слідкують...
Це відкриття було останньою краплиною гіркої отрути в роз'ятрену нестерпним болем душу письменника. Зайшовши до своєї кімнати, він враз відчув різко і гостро свою приреченість. Так почуває себе переслідувана жертва, загнана в глухий кут, з якого немає виходу...
Безсило опустився в фотель біля свого робочого столу. На столі, як найдошкульніша насмішка, лежала записка від видавництва з вимогою надіслати рукопис роману "Комсомольці". Хвильовий боляче усміхнувся і взяв до рук свій рукопис. Яким жалюгідним і гидотно фальшивим здалося йому тепер все те, що витворило його штучно роздмухане "надхнення"... Ні!.. Цього байстрюка він не пустить у світ!..
Але що робити?.. Писати, як хочеться, — не можна. Жити ж не пишучи, для нього рівнозначно смерті...
Що ж?.. Умерти?..
Ця думка раптом йому уявилася такою самозрозумілою і простою, що здалося враз, ніби це й є той вихід із становища, якого так шукала душа... Власне, ця думка вже не раз приходила йому в голову. Образ холодної цівки нагана, прикладеної до гарячої скроні самогубця, вже не раз напрошувався йому на перо. І ось тепер знову уява вималювала цей спокусливий образ... Рука сама потяглася до шухляди, де зберігався наган — його вірний товариш з буряних літ революції. З приємністю відчув холодок заліза в гарячій руці.
Довго дивився на вороний відблиск зброї і в уяві малював до найменших подробиць завтрішний день... Прийдуть службовці ДПУ, напишуть сухоказенного акта про самогубство, конфіскують усі рукописи, а в пресі пустять якусь брехливу версію. Мовляв — захворів на ґрипу і в нападі гарячки наклав на себе руки. Ніхто не знатиме, що підвело цей наган до скроні. ДПУ зберігає таємницю міцно...
Ні! Він так не зробить! Кров'ю своєю він напише свій останній твір, який здивує всю Україну і змусить її відсахнутися від потворної облуди більшовизму, який загубив і її, і його...
Він був у справжній творчій екстазі. Очі йому горіли надхненно... До самого ранку просидів за своїм робочим столом. А коли під вікном задзвеніли перші трамваї, він весело й бадьоро підвівся і вийшов до загальної кімнати. Дружина ще спала, донька Люба збиралася до школи, а старенька мати вже лагодила снідання. Він привітався, як завжди, з поцілунками й жартами. Повідомив, що сьогодні він запросить до себе друзів, отже треба приготувати чай. Потім підійшов до телефону і став дзвонити до своїх друзів-письменників. Усіх запросив прийти сьогодні до нього, послухати його новий твір, який він написав порядком соцзмагання з Епіком. За годину у Хвильового вже був Досвітній і Куліш. Сходились інші письменники... Всім упав у вічі незвичайно піднесений настрій Хвильового. Він був схожий на людину, що трошки випила. Багато розмовляв і сипав дотепами. За чаєм розійшовся ще більше. Взяв гітару і з почуттям проспівав кілька своїх улюблених пісень. Всі були захоплені. Але всі з нетерпінням чекали початку читання нового твору. Хтось нагадав про це Хвильовому.
— Ах, так! — схопився Хвильовий, щось пригадавши. І, споважнівши, промовив:
— Друзі мої! Сьогодні я вас справді здивую. Мені так тяжко було написати цей твір... Але я зрозумів, яким мусить бути письменник в цю сталінську епоху. І тому в мене з'явилось таке надхнення до цього твору... Може сьогодні навчу я і вас, як треба і як не треба писати в наш час...
З цими словами він швидко зник за дверима свого кабінету.
Кілька хвилин чекали друзі в повній тиші, доки вийде Хвильовий з новим твором...
Раптом у кабінеті письменника почувся короткий, як тріск, револьверний постріл. У ту ж мить кинулись друзі до кабінету.
За столом, відкинувши голову на спинку крісла, сидів Хвильовий...
В опущеній руці тримав він міцно стиснутий наган... Кругом крісла, як сніг, біліли клаптики подертого на дрібні шматочки роману "Комсомольці". На них яскраво червоніли бризки крови... 
До нового трактування біографії М. Хвильового
У вступному слові до 1-го тому видання творів Миколи Хвильового заперечено деякі невільні, а подекуди й тенденційно-злосливі вигадки щодо тих чи інших моментів біографії письменника. Але окремого критичного перегляду цілости біографії не було. Крім того, за браком відомостей і на основі хибних джерел, трапилось кілька невірних біографічних даних. Все це тепер, на підставі нових фактів, а особливо на підставі свідчень пані Дарії Гащенко (рідної сестри першої дружини М. Хвильового Катерини Гащенко), я хочу виправити й подати дещо в новому насвітленні цілу схему біографії письменника. Само собою, що це є тільки матеріял до науково перевіреної біографії, яку можна написати тільки тоді, коли будуть доступні архіви і реальні документи доби Хвильового. 
Отже, після нашого остаточного на сьогодні перегляду наявних фактів, документів і вірогідних свідчень сучасників схема біографії письменника виглядає так: 
Народився Микола Хвильовий (справжнє прізвище Микола Фітільов) 1 грудня за старим, а 14 грудня за новим стилем 1893 року в селі Тростянці Охтирського повіту Харківської губернії, в учительській родині. Батько Григорій Олексійович Фітільов нібито походив із збіднілого панського (дворянського) роду. За твердженням одного з найдокладніших біографів Хвильового, О. Гана (П.Й. Петренка), Григорій Фітільов пішов учителювати після того, як його десь наприкінці вісімдесятих років виключили з Харківського університету за революційну народницьку діяльність. У Тростянцях він зустрів симпатичну панну Єлисавету, доньку Івана Івановича Тарасенка, бухгальтера великих маєтків цукроварень і ґуралень поміщика Кеніґа. Правдоподібно, на початку 90-их років вони одружилися. 1893 року народився в них син-первісток Микола. Після нього прийшло ще четверо дітей: дочка Євгенія, син Олексій (не Олександер, як хибно досі подавали) і ще дві дочки: Людмила й Валентина. Родина стала велика, а вчительський заробіток малий. Родину Фітільових обсіли злидні. Але голова родини Григорій Олексійович цим переймався мало. Він більше полюбляв рибальство, полювання, а найприкріше — міцні напої. Це з кожним роком творило в родині Фітільових все більшу і більшу розколину. Нарешті дійшло до повного розриву. Єлисавета Іванівна, щоб ізолювати дітей від згубної звички батька, року 1904 чи 1905, забрала дітей і виїхала тимчасово на хутір Зубівку до своєї рідної сестри, що була одружена з досить заможним поміщиком Миколою Смаковським. У гостинному маєтку Смаковських вона з дітьми перебула доти, доки не дістала посаду вчительки, — спочатку в селі Чернеччині Богодухівського повіту, а згодом на хуторі Дем'янівка того ж повіту. Тут вона учителювала довгі літа поки її діти не повиростали, а найстарший син не став відомим навіть поза межами Радянського Союзу письменником. 
Отже, сталося так, що Микола, коли йому було 10-11 років залишився без опіки батька. Натомість, крім дбайливої матері, ним заопікувалися два родичі по маминій лінії: згадуваний вже М. Смаковський та збіднілий поміщик, але дуже культурний, ліберальний і впливовий земський діяч Савич. Коли Єлисавета Іванівна покидала дім Смаковських, то вони умовили її залишити старшого сина в них для опіки над його дальшою освітою. І справді М. Смаковський потурбувався, щоб хлопець закінчив школу. Із Зубівки його щодня возили (треба припускати з донькою Ларисою) до доброї школи в селі Калантаєво. Після закінчення калантаївської школи Миколу приділили до вищепочаткової школи в місті Красний Кут. Чому вибрано саме це місто, це вже справа опікунів і матері. В усякому разі візьмемо до уваги, що в ремісничій школі Красного Кута учителював тоді батько Миколин. Тому всі підстави припускати, що юнак Микола не тільки тоді бачився з батьком, а й їздив з ним на полювання. Тут він запричастився від батька тією пристрастю, яка супроводила його до самої смерти. Саме пережита перша дитяча радість на полюванні з батьком так глибоко і чуттєво відбилася пізніше в його нарисі "На озера". 
Після закінчення вищепочаткової школи, заходами М. Смаковського, а може й Савича, Миколу влаштовують у богодухівську чоловічу гімназію. Тут він вчиться до шостої кляси. З причин майже не з'ясованих Микола змушений був після 5-ї кляси покинути гімназію. О. Ган припускає, що причиною до виключення його з гімназії були активні Миколині зв'язки з місцевою нелегальною організацією соціялістів-революціонерів (с.-р.), його бунтівливе, а інколи зухвале ставлення до гімназіяльного начальства й учителів. Жодних переконливих документів О. Ган до такого твердження не мав. Це було тільки припущення. Але, як припущення, воно логічне і відповідає обставинам того часу. Саме в той час (1911-1912 роки) революційна боротьба проти російського самодержавства активізувалась. Вона охоплювала не тільки студентські, а й середньошкільні кола. Питання тільки стоїть, чому його пов'язано з есерами (с.-р.), а не соціял-демократами (с.-д.), що були в той час більш діяльними. І якщо вже з с.-р., то чому не з українськими, що в той час у Богодухові мали вже своїх активних прихильників. Справа зухвальства і фронди проти гімназіяльного начальства теж не були собі абстрактним бунтом невдоволеного юнака. Знаємо зі свідчень Миколиної кузинки Лариси Смаковської, що ще в Зубівці, перед гімназією, коли вони обоє вивчали французьку мову, Микола охоче відривався від нудних зазубрювань граматичних правил та винятків і читав їй багато поезій Шевченка або інших нових українських поетів. І читав напам'ять доброю українською мовою, що її вкрай дивувало. Бібліотека дядька Савича, крім світових клясиків, мала багато, як на той час, українських книжок. Це й був, треба сказати, перший українознавчий самосемінар Миколи. Це були його перші міцні кроки національної свідомости. Тож знаючи це, є підстави думати, що Микола Фітільов прийшов до гімназії з цілком виразними національними українськими симпатіями. В гімназії панувала офіційна російщина і сувора дисципліна. Цілком природно, що свобдолюбний, гордий характер юнака з виразними проявами національної української свідомости не міг не збунтуватися. І це справді могло бути головною причиною звільнення його з гімназії. 
Пошукуючи праці, він спочатку влаштувався за слюсаря при краснокутській ремісничій школі. Але там довго не затримався. Переїхав у Рублівку, де в канцелярії волосної управи знайшов якусь працю. Тут швидко входить в коло рублівської інтелігенції й розгортає в ті темні й погромні для українців роки не абияку культурно-освітню діяльність. Його добрий приятель тих років, відомий з 1914 по 1942 рік учитель і педагогічний діяч на Богодухівщині й у Богодухові, згадує про це так: 
"З осені 1915 до весни 1916 року Хвильовий, як і я, брав активну участь у драматичному гуртку в Рублівці. В гуртку були здібні актори, а серед них виділялись Хвильовий, П.П. Журавлів, і вчитель О.Н. Соболь. Ми ставили такі п'єси як "Невольник", "Дай серцю волю", і т.п. Микола вже в той час виявляв глибоку національну свідомість". 

Крім цієї культурно-розвагової праці Хвильовий пильно студіює підручну літературу до програми 6-7-8 клясів гімназії, багато читає і одночасно (про що майже ніхто не знав) пише свої художні твори. І, що найважливіше, пише українською мовою. Підробивши за кілька літ у рублівській волосній управі трохи грошей, Микола, як свідчить Шигимага, весною 1916 року переїжджає до Богодухова. Чого він приїхав і що робив ціле літо 1916 року в Богодухові ми не знаємо і Шигимага, на жаль, не залишив нам про це свідчення. Тому про це ми можемо висловити тільки свій здогад. Як знаємо зі свідчень кузинки Хвильового Лариси Смаковської, з натяків О. Гана та спогадів П.І. Шигимаги, Микола після виключення з гімназії не кидав науки. Поза всебічним читанням він вивчав французьку мову й студіював підручну гімназіяльну літературу. Значить є підстави припускати, що він думав кінчати гімназію екстерном. До речі, в ті часи цей спосіб осягнути середню гімназіяльну освіту, для дітей бідніших верств населення, був дуже розповсюджений. Так закінчили гімназії майбутні близькі друзі й однодумці Хвильового: М. Куліш, Ів. Дніпровський, Ол. Досвітній. Для Хвильового тоді це теж був єдиний шлях дістати середню освіту. Чому ж це стало для нього актуальним весною 1916 року? Бо Хвильовий зобов'язаний був того року піти до війська. Чому ж його досі не було покликано до діючої армії? Бо до 1916 року в російській імперії діяв закон, що старшого сина багатодітних вдів чи хворих батьків звільняв від служби в армії. Але великі втрати в війні та інші причини дали підставу царському урядові цей закон 1916 року скасувати. В наслідок цього Хвильовий і такі ж як він опинилися перед загрозою мобілізації. Щоб полегшити своє становище в армії. Хвильовий вирішив перед мобілізацією зголоситись добровільно ("вольноопределяющимся"). Це давало, особливо коли зголошений мав середню освіту, певні привілеї. Отже, припускаємо, що Хвильовий влітку 1916 року екстерном склав за гімназію, а восени, вже з відповідним освітнім цензом, зголосився до армії. У грудні 1916 року, як свідчить Шигимага, Хвильовий вже проходив військову муштру в 7-й роті Тридцятого запасного полку в Чугуєві. Коли ж справді міг потрапити М. Хвильовий на фронт? На муштру потрібно було не менше як чотири місяці. Отже, частина, в якій перебував у грудні 1916 року Хвильовий, могла вирушити на фронт найраніше в березні 1917 року, а на фронт прибути, принаймні в квітні-травні. Тобто тоді, коли фактично фронт, як активна бойова лінія, перестав існувати. Якщо Хвильовий і відчув деякий запах фронтових баталій, то, хіба, влітку 1917 року, коли короткозорий політик Тимчасового уряду Росії О. Корейський спробував активізувати фронт до наступу. Але, як відомо, з цього нічого не вийшло і фронт поступово почав розпадатись. Єдине, що правда: Хвильовий був свідком тієї особливої події революційної доби, коли мільйонові маси імперської армії опинилися в стані невиразности, а потім — хаосу й бездоріжжя. Він був також свідком і, можливо, й учасником творення українських частин на фронті. О. Ган твердить, що Хвильовий активно включився у той рух, виступав на армійських мітингах 14-ої дивізії, був обраний до солдатського комітету дивізії, де він, за своєю вдачею, керував культурно-освітньою комісією. Все це можливо. Але воно не підтверджене жодними документами, навіть свідченням самого учасника. Натомість свідчення про фронтове життя його таки є. Арк. Любченко занотував розповідь Хвильового про те, як він на фронті писав у фронтовій українській газеті (можливо це був "Український голос", що виходив у Ризі 1917 року за редакцією С. Пилипенка) поезії і фейлетони, підписуючи псевдонімом "Дядько Микола". Отже, візьмімо до уваги: жодною своєю політичною та військовою діяльністю, навіть такою скромною, як членство у фронтовому солдатському комітеті, Хвильовий ніколи не хвалився. Значить — не було її. Вигадувати щось він не хотів. Натомість дрібну, але реальну творчість початківця в армійській газеті він згадував при кожній нагоді. З цього я хочу зробити один загальніший висновок, про який пізніше, може, скажу більше. Хвильовий з природи своєї не був ані військовим, ані політичним діячем. З уродження і покликання він був письменник в найширшому і найглибшому сенсі цього слова — вникливий спостерігач, аналітик, зображувач людських душ і характерів, провісник і візіонер майбутнього. Тільки в цьому аспекті можна і треба його розглядати, критикувати, оцінювати. же цікаву культурну працю. Зокрема, їй та багатьом таким, як вона він відкрив очі на українську мову, пісню, музику, літературу. Коли я писав свій нарис до першого тому творів М. Хвильового, то запозичаючи з книжки О. Гана ці відомості, ширшого біографічного значення їм не надавав. Це була для мене лише ілюстрація до культурної діяльности Хвильового. Тепер, коли я маю свідчення рідної сестри Катерини Гащенко, ця історія набирає нового важливого біографічного змісту. Тому вважаю за потрібне приділити їй окремий розділ. Копії передсмертних записок М. Хвильового, що були знайдені лише 1988 році:Арешт Ялового — це розстріл цілої генерації. За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію, за генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. "Отже", як говорить Семенко... Ясно! Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя — ви й не уявляєте. Сьогодні 13. Пам'ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшно боляче. Хай живе комунізм! Хай живе соціалістичне будівництво! Хай живе комуністична партія! Р.S. Все, в тому числі й авторські права, передаю Любі Уманцевій. Дуже прошу товаришів допомогти їй та моїй матері. 13.V.1933 року Микола Хвильовий Золотий мій Любисток, пробач мене, моя голубонька сизокрила, за все. Свій нескінченний роман, між іншим, вчора я знищив не тому, що не хотів, щоб він був надрукований, а тому, що треба було себе переконати: знищив — значить, уже знайшов у собі силу волі зробити те, що сьогодні роблю. Прощай, мій золотий Любисток. Твій батько. М. Хвильовий

Категорія: Творчість Миколи Хвильового | Додав: nmix (17.10.2008)
Переглядів: 5629 | Рейтинг: 2.0/5 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2022
Створити безкоштовний сайт на uCoz