Схожий мотив зазвучав пізніше у новелі М. Хвильового "Мати" (1927), де сильніше наголошено на розумінні синівського обов'язку не лише як обов'язку перед матір'ю, але й ширше — перед нацією, батьківщиною, якої так само не вибирають. Новелу написано в "сказовій", легендарній манері, у читача виникають виразні асоціації то з мотивами народних пісень, козацьких дум, то з гоголівським ""Тарасом Бульбою". В історії вдовиних синів Остапа й Андрія віддзеркалилася вся трагедія народу, розділеного барикадами громадянської війни. Доля виводить хлопців із рідної хати у ворогуючі табори. Кожен з них у фантастичному засліпленні виборює ілюзорні вищі ідеали, нехтуючи найсвятішим. Бо коли гордишся, що "рід розпадається, а клас стоїть" (Ю.Яновський), то й братом, і навіть матір'ю легко пожертвувати в бою.
До того ж, чужа всезагальному озлобленню мати "ніяк не хотіла зрозуміти, що її сини в різних таборах, що десь на донських степах Остап і Андрій кидаються один на одного, як розлютовані звірі, і що, можливо, десь вони вже у мертвій схватці" (1, 541). Врешті єдинокровні брати-вороги сходяться на порозі материнської хати. Червоноармієць Андрій має змогу на очах у матері помститися ненависному білогвардійцеві Остапові. Тепер єдине бажання старої матері — вмерти, хай і від синової руки: "Недарма ж їй до болю хочеться вмерти, недарма. І тоді враз гупнуло. То Андрій, гадаючи, що на ліжкові лежить його брат Остап, поспішає виконати свій громадський обов'язок... Мати навіть не встигла скрикнути. Матері вже не було" .
В ім'я нових ідеалів стару мораль, старі святині поспішили проголосити шкідливим пережитком. Проте письменник прозірливо показав, як надто дорогою ціною оплачена перемога приводить до неминучої втрати людського в людині. На тлі інших блискучих новел Хвильового "Мати" іноді видається надто простолінійною, плакатною. Авторові так важливо дати точний діагноз суспільної хвороби, що мислитель, публіцист часом перемагає художника. Романтичне буяння фарб, молода залюбленість у сам "запах слова" тут, як у багатьох пізніших творах письменника, поступається тверезішому аналізові.
Хвильовий-романтик умів бути й пильним спостерігачем, аналітиком пореволюційної дійсності. Критичний, сатиричний струмінь з'являється уже в ранній його прозі. Пізніше він на якийсь час стане домінантним, і Хвильовий-сатирик дасть такі свіфтівської сили сатиричні шедеври, як "Іван Іванович" та "Ревізор". У дебютних "Синіх етюдах" сатира представлена оповіданнями й новелами "Колонії, вілли...", "Свиня", "Кімната ч. 2", "Заулок", "Шляхетне гніздо".
Невеликою повістю "Іван Іванович" (1929) Хвильовий уже засвідчив віртуозне володіння сатиричним жанром. Гостра іронія, нищівний сарказм письменника спрямовані проти все тих же вічних обивателів, світової сволочі, котра скористалася плодами революції і проникла в усі соти нового суспільного організму. Обюрокрачення партійного і державного керівництва, панування фальшивої подвійної моралі для верхів і для низів, безоглядна спекуляція високими ідеалами — ці донині не зжиті явища зароджувалися уже в перші пореволюційні роки.
Коли в ранніх сатиричних творах Хвильовий не втримувався від дошкульних коментарів, осудливих авторських ремарок, то в пізніших речах ("Іван Іванович", "Ревізор", "Оповідання про Степана Трохимовича") іронічні ефекти здебільшого досягаються за допомогою іносказань, майстерно виписаних автохарактеристик і взаємооцінок персонажів. А найголовніше — точно відібраних побутових деталей, предметних реалій, через які ніби підсвічується духовне єство героїв.
Про чиновного Івана Івановича читаємо, що цей "зразковий член такої-то колегії, такого-то тресту" (ІІ, 9) був зовсім чужий буржуазним звичкам. Визнавав він тільки "батально-героїчні та мажорно-реалістичні фільми" (II, 20), звичайно ж, радянського виробництва. Куховарка в нього не якась там старорежимна, а "член місцевого харчосмаку", і герой, достатньо скромна людина, "ніколи не вимагав окремої спальні для куховарки. Явдоха спить на ліжкові на підлозі в коридорі. Бо й справді: яке він має право вимагати ще одну кімнату?" . Подібні деталі й факти, ніби дані з точки зору героя, настільки виразні самі по собі, що не потребують авторських коментарів.
Хвильовий не забуває згадати і про тодішню полеміку з вусппівськими діячами про сумновідомий "генеральний стиль" революційної доби. Отож "цілком свідомий партієць" Іван Іванович визначає лише те ідеологічно витримане мистецтво, "що не запалює тебе бунтом дрібнобуржуазного імпресіонізму, а зовсім навпаки: ласкає радісним спокоєм справжнього мажорного реалізму".
Весь цей замкнений в собі, наскрізь фальшивий маленький світик, в якому живуть герої, зображено майже зовсім поза зв'язками з великим світом реальних людських інтересів і турбот. Пропорції тут цілковито зміщені, і автор наголошує на цьому в своєрідних підзаголовках, де коротко викладається зміст кожного з розділів. (Письменник свідомо дбає про перегук з такими ж авторськими ремарками в "Мандрах Гулівера" Дж. Свіфта, аж до одвертої стилізації манери вислову геніального попередника. Недаремно Хвильовий кілька разів згадує в повісті про Свіфта. "Чіткий силует" англійського сатирика у цей період творчості був дуже дорогим для автора "Івана Івановича".)
Отож випадково покладена в чужий портфель цілком легальна стенограма пленуму наводить на героя панічний жах, майбутня чистка партії видається загибеллю революції, а суть обіцяного довірливому читачеві "трагічного фіналу" всього лиш виключення з партії в ході чистки. Система цінностей у цьому номенклатурному світі викривлена незбагненне. Єдиним голосом реальності чуються слова куховарки Явдохи, що наспівує якусь свою пісню про майбутню кару на її нових панів. Постать мовчазної Явдохи нагадує образ служниці Варвари у новелі М. Коцюбинського "Сміх". Але в цьому потворному світі пасивна героїня Хвильового не здатна на бунт.
| 