Максим Рильський
ОСТАП ВИШНЯ
Найхарактернішою, може, рисою Остапа Вишні як письменника є те, що він органічно поєднує в своїй творчості новий, соціалістичний зміст з глибоким національним характером. Це — український письменник передовсім, український у своїх пейзажах, у своєму лукавому й добродушному гуморі, у своїй далеко не добродушній сатирі, у своїй ласкавій і соромливо-ніжній ліриці. Саме оце поєднання видимого світові сміху з незримим світові смутком, таке притаманне народній українській поезії, свідчить, що Остап Вишня справді-таки земляк і духовний родич великого Гоголя, дотепного Котляревського, наївного і милого в тій наївності Квітки, нарешті — Тараса Шевченка, того Шевченка, який зумів так геніально переплести в своїх «Гайдамаках» палючі, вогненні картини народного повстання з одчайдушно-веселими, подекуди й солонуватими піснями Кобзаря Волоха — і закінчити безсмертну свою поему мудрою післямовою, де вимовлена висока мрія, що в майбутньому «житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря — слов'янська земля».
Я назвав Гоголя, цього великого українця, що на нечувану в світі височінь підніс, поруч ставши з другим велетнем — Пушкіним — найпередовішу в світі російську літературу. Вишня, будучи глибоко національним-українським письменником, чужий, розуміється, усякій національній виключності і обмеженості, він пройшов добру творчу школу у великих російських учителів — того ж таки Гоголя, Салтикова-Щедріна й Чехова. Може, до названих імен варто б ще додати імена Володимира Короленка і Гліба Успенського, з якими ріднить Остапа Вишню багато спільних рис, а в першу чергу — сердечна любов до людини.
Ф. Маківчук в передмові до двотомного зібрання творів Остапа Вишні (Держлітвидав — 1956 р.) розповідає про випадок, коли в одному з колгоспів Вінницької області найтяжчою покарою для ледачого, невмілого і надто прихильного до чарчини голови колгоспу виявилась пропозиція послати матеріали про «подвиги» цього «героя» для фейлетону Остапові Вишні. Відомий і випадок, коли правління якогось колгоспу просило обласне начальство прислати для наведення ладу в господарстві — хорошого агронома, тямущого ветеринара — і Остапа Вишню.
[...] Одна з причин надзвичайної популярності Вишні полягає в тому, що він письменник суто народний, народний у найкращому і найглибшому розумінні слова. Він справді воістину боліє болями свого народу, радіє його радощами, живе його життям, творить і будує разом з народом. Багато, скажімо, приділив уваги Павло Михайлович Губенко (так насправді зветься письменник) колгоспному життю. Читаючи його речі на колгоспні теми, просто дивуєшся, як тонко він знає це життя. Можна сміливо сказати, що в справах організації праці, агротехніки, тваринництва автор «Усмішок» може посперечатися з найкращими практиками-фахівцями. Але в центрі його творчих інтересів завжди стоїть людина, жива людина, людина соціалістичної дійсності, будівник комунізму.
Письменник чудесно пам'ятає старе село з його забобонами й пересудами, з його дикунською «медициною», з його темнотою... І висміює це село. Але це не сміх «з панського ґанку» (саме поняття такого «ґанку» ніяк не в'яжеться з образом Вишні), не сміх згори і збоку, не сміх презирства... Це сміх жалю, це сміх любові, це сміх людини, яка пристрасно жадає, щоб і «малою сліду на землі» не залишилось од тих пережитків «доброго старого часу».
Зовсім уже іншим сміхом, власне, не сміхом, а усмішкою, теплою й лагідною, овіяно такі оповідання Остапа Вишні, як «Діди наші та баби наші», де малюється старих віком, але молодих серцем людей нового села. І вже, власне, ніякого сміху, а тільки трепетна радість повиває слово Вишні, коли говорить він про своє гостювання у Макара Онісимовича Посмітного. Мені самому довелось побувати в колгоспі, де головує Посмітний, і коли я прочитав фейлетон — чи фейлетон це? — про перебування Вишні в отому колгоспі імені Будьонного, то мене просто вразили та рельєфність і точність, з якими малює автор кремезну фізично й духовно постать керівника знаменитого господарства під Одесою. То-то й є, що не вкладається Остап Вишня в оті визначення: фейлетоніст, гуморист, сатирик. Це письменник у повному й глибокому розумінні цього слова, письменник дуже широкого діапазону.
[...] Автор «Усмішок» — дуже своєрідний художник, його манеру не сплутаєш ні з чиєю. Можна і треба вчитись у нього творчого ставлення до життя, але марна річ наслідувати його. От візьмімо хоч би початок його «Автобіографії».
«У мене, нема жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час мого появлення на світ білий, і потім, років мабуть із десять підряд — мати казали (саме казали. — М. P.), що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку».
[...] Пристрасний мисливець, палкий поборник охорони природи, Остап Вишня малює свої пейзажі з прекрасним, задушевним ліризмом.
[...] З такою ж любов'ю, як про природу, пише Остап Вишня про культуру. Такі речі його, як нариси про Ганну Іванівну Борисоглібську («Народна артистка»), про молодого Гната Юру, як «Літературно-мистецькі усмішки» — «Калиновий гай», «Нащо мені чорні брови», «Про Сергія Воскрекасенка», «Про Степана Олійника», «Про Дмитра Білоуса», «У курсі дєла», виявляють в Остапі Вишні не тільки ентузіаста літератури й театру, а й справжнього знавця. Не хочу закінчувати цей абзац фразою, що аж проситься: «Деякі наші літературознавці і мистецтвознавці могли б позаздрити...» і т. д.
У мене на стіні висить фотографія: Павло Михайлович розказує «на привалі» товаришам по полюванню якусь історію. Історія, очевидно, дуже смішна, бо навіть у строгого Петра Дорошка, що сидить у забоці і обчислює, мабуть, грізні якісь плани проти зайців, з'явилась на устах усмішка. Я радий, що й я є серед слухачів на тій фотографії, як завжди радий бути читачем і відчувати себе сучасником і товаришем по перу нашого Остапа Вишні...
Рильський М. Т. Статті про літературу. — К.: Дніпро, 1980. — С. 327-330
|
