УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА У 20-30-ТІ Р.Р. ПОЛІТИКА УКРАЇНІЗАЦІЇ. “РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ”
Розмах національно - визвольної боротьби у 1917 - 1920 р. підказував радянському керівництву, що без задоволення мінімальних національних вимог пригноблених народів, без неодмінного врахування обставин доля більшовизму в республіках завжди буде під загрозою. Саме з урахуванням цих обставин будувалася ПОЛІТИКА КОРЕНІЗАЦІЇ, що після XII з'їзду РКП(б) (1923 р.) здійснювалася в усіх без винятку радянських республіках, а в Україні придбала форми українізації.
Українізація означала
• виховання кадрів із представників корінної національності.;
• впровадження в практичну діяльність партійного, радянського і господарського апарату рідної для населення мови;
• розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів, де навчання повинно вестися рідною мовою;
• розвиток національної культури.
Багато більшовиків України сприйняли курс на українізацію з великим ентузіазмом. Важливе значення при цьому мало і те, що керували ключовим у долі українізації Наркоматом, утвореним у 20-і роки, переконані прихильники національного відродження - Г. Гринько, А. Шумський і Н. Скрипник. Переважна більшість співробітників Наркомату також володіли українською мовою, нею велася відповідна документація.
Із самого початку українізація зустріла опір партійного і державного апарату. Згідно з офіційними даними уряду УРСР, на початку 20-х років органи радянської влади в Україні в абсолютній більшості обслуговували російські чи російськомовні чиновники. Багато хто з них зовсім не сприймав українізацію, вважаючи її політичним маневром, поступкою "петлюрівщині" і всіляко саботував її впровадження. З великими труднощами в другій половині 20-х років вдалося перевести діловодство 75% місцевих державних установ і організацій на українську мову . Надзвичайно повільно здійснювалася українізація партійного апарату, що повинен був би в рішенні цих проблем задавати тон. Вся організаційно-партійна і масово-політична робота Компартії України в першій половині 20-х років проводилася російською мовою.
Викладання в партшколах, видання партійних газет і журналів також здійснювалося переважно російською мовою. В другій половині 20-х років ситуація трохи змінилася, але не настільки, щоб її можна було вважати на гарному рівні.
Українізація поступово почала все більше охоплювати найбільш важливі ланки партапарату.
Кількість шкільних установ з викладанням у них українською мовою зростала. Якщо в 1925 р. їх було 79% від усіх шкіл, то в 1950 р. - 85%. В інших школах викладання здійснювалося на мовах народів, що проживали в Україні: російській, грецькій, польській, німецькій, чеській, єврейській й ін.
Однак українізацію її ініціатори зовсім не вважали самоціллю. Цей процес підкорявся надзадачі більшовицької партії - перебудові культури в Україні на ідеологічних принципах марксизму. Українізація була одним з найбільш важливих і діючих засобів досягнення цієї задачі і допускалася тільки в тих рамках, у яких не суперечила інтересам та ідеологічним орієнтирам вищого державного керівництва. Але все це виявилося тимчасовим явищем, як про це свідчить подальший розвиток республіки.
У 1933 р. починається помітний відхід від українізації, активних її учасників репресують.
Радянська влада повертається на шлях русифікаторської політики, яку у свій час проводив стосовно України і її народу царат і його величезна чиновницька рать в особі міністрів, інших членів царського уряду, які вважали, що української мови не існує взагалі.
У 1917-1920 р. Україну покинули видатні письменники, у тому числі М.Вороний, О.Олесь, В.Самійленко. На зміну їм у літературу прийшло покоління молодих, що спиралися на демократичні традиції дожовтневої української літератури, які жадібно прагнули відновлення мистецтва, створення художніх творів, співзвучних їхньому розумінню нової епохи. Серед них О.Досвітний, М.Драй-Хмара, Г.Косинка, М.Куліш, М.Рильський, О.Слюсаренко, В.Сосюра, П.Тичина, Микола Хвильовий і ін.
У 20-і роки в республіці було кілька літературно-художніх об'єднань. Серед них такі, як "Гарт", "Плуг", "Ланка", Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) і т.д. Ці об'єднання охопили основну кількість наявних в Україні майстрів пера.
Важливою подією літературного життя України другої половини 20–х років була дискусія, у центрі якої був Микола Хвильовий, ідеологічний натхненник ВАПЛІТЕ.
У дискусії мова йшла про шляхи розвитку української літератури, необхідність широкого використання досягнень європейського мистецтва, недоцільності орієнтації на російську культуру. Без Європи, поза нею Хвильовий не мислив, не уявляв собі українського відродження. Він проголосив сміливе в ті часи гасло: «Геть від Москви! Даєш Європу!». Це гасло означало відсіч усьому тому, що критики пізніше називали «московським комплексом».
Більшість українських письменників прийняли заклики Миколи Хвильового з непідробленим захватом. Офіційна влада оцінила їх дуже негативно, вбачаючи в них небезпеку для імперії. Пізніше виступ Н.Хвильового став приводом для його переслідування і жорстокого гоніння.
З переходом до НЕПУ в значній мірі зріс інтерес до образотворчого мистецтва. Підсилюється увага до музичної творчості, театру. В Україні виникає цілий ряд творчих об'єднань художників. Серед них - асоціація художників Червоної Армії, члени якої проголосили своєю основною задачею правдиве зображення сучасності.
Збагачували мистецтво художники блискучої, яскравої школи И.Бойчука (бойчуківці). У їхній творчості в неповторному синтезі зливалися в гармонії елементи стародрукованого і візантійського живопису. Відбувалося становлення прикладної художньої творчості.
У театральному мистецтві досить плідно працювали колективи, об'єднані в першому державному драматичному театрі ім. Т.Г.Шевченка в Києві на чолі з Л.Загоровим.
Творчо виявляв себе колектив Державного драматичного театру ім. І.Я.Франка під керівництвом талановитого режисера Г.Юри. Крім цього, 1922 р. у Києві з'явився театр “Березіль” з одним з найвидатніших і найталановитіших реформаторів українського театру – Лесем Курбасом.
В ці роки помітне місце в культурному житті зайняло кіно.
У 1927р. почалося будівництво Київської,на той час найбільшої у Європі,кіностудії, якій пізніше буде надане ім'я чудового кінорежисера А.Довженка. Саме в ті роки спалахує його яскрава зірка. У 1927 р. він поставив кінофільм “Звенигору”, а в 1929 р. – “Арсенал”.
У сфері музичного мистецтва у 20-і роки з'являються композитори П.Козицький, Л.Ревуцький й ін. Далеко за межами республіки була відома хорова капела “Думка” на чолі з незмінним керівником Н.Городовенком. Таким чином, у 20-і роки відбувався бурхливий розвиток літератури, образотворчого мистецтва.
Творчий потенціал українського мистецтва був дуже могутнім. Незважаючи на перешкоди й обмеження ідеологічного характеру. Ці роки ввійшли в історію як період українського національно-художнього відродження. 30-і роки на Україні, безумовно, ознаменовані відчутними зрушеннями в культурному житті. Культура розвивалася на тлі перших п'ятирічок імала, з одного боку, підтверджувати велич молодої дежави.
З іншого боку - усі прояви культурно-духовного життя строго контролювалися, уніфікувалися, наповнювалися пропартійним, просталінським ідеологічним змістом. Культура стала знаряддям тоталітарної системи в її спрямованості неодмінно закріпити свій усеохоплюючий контроль над суспільством, усіма народами багатонаціональної величезної держави.
Якщо в освітній і науковій сферах, незважаючи на складності, усе-таки відбувся відчутний прогрес, то в літературі і мистецтві ситуація була трохи іншою. 30-і роки з'явилися найтрагічнішими, найважчими в новітній історії. Постановою ЦК ВКП(б) минулого ліквідовані літературно-художні суспільні об'єднання. Замість цього в 1934 р. створюється єдиний союз письменників. З тих пір літературний процес потрапив під твердий контроль партійно-державних чиновників.
30-і роки проходили під знаком жорстоких переслідувань діячів національної культури. Діячі культури вводилися органами ГПУ до різного роду сфабрикованих "контрреволюційних організацій". Заарештували поета і драматурга М.Ялового. Його друг письменник Микола Хвильовий у результаті цькування і гонінь наклав на себе руки. У результаті абсурдного, бездоказового обвинувачення були репресовані С.Слюсаренко, А.Досвітній, відомий гуморист Остап Вишня.
У 1934 р. розстріляли Г. Косинку, Д.Фальківського, К. Бурового й ін. З 193 членів і кандидатів у члени Спілки радянських письменників України, що були прийняті в його ряди під час першого письменницького з'їзду, було репресовано 97 чіл. У цілому в 20-30-і роки жертвами жорстоких репресій в Україні стали близько 500 письменників. Якщо революційні і 20-і роки XX ст. ввійшли в історію культури України як період її відродження, то 30-і дослідники дуже влучно назвали "розстріляним відродженням".
Ті письменники, що залишилися в живих, змушені були без найменшого натяку на критику зображувати минуле і сьогодення, оспівувати більшовицьку партію й особисто Й. Сталіна. Проте навіть у цих неймовірно складних соціально - економічних умовах письменники зуміли зберегти яскраве і самобутнє українське художнє слово, а також сильний потенціал для відродження літератури в майбутньому. Адже письменники наступного років при підготовці художніх творів спиралися на самобутній талант майстрів пера, що пішли з життя, 30-х років.
| 