Ярослав Голобородько
МИКОЛА КУЛІШ: ТВОРЧІСТЬ ДОЛІ Й ДОЛЯ ТВОРЧОСТІ
Якби Миколі Кулішу в юні або молоді роки сказали, що йому призначено стати одним із знакових імен української драматургії, він, мабуть, дотепно пожартував би з цього передбачення. І не тільки тому, що любив і шанував жарт. М.Куліш тривалий час не вбачав у собі якоїсь особливої талановитості й занадто критично оцінював власний художній потенціал. Вже бувши відомим митцем, він мав глибокі сумніви щодо свого драматургічного таланту.
На початку творчого життя Куліш не ставив перед собою великих і масштабних цілей, проте досяг їх. Він був від природи багатогранно обдарованою особистістю: талановитим військовим, громадським діячем, газетярем і редактором, публіцистом, діячем української освіти, соціальним педагогом, нарисовцем і прозаїком, полемістом, естетиком і теоретиком художньої культури, літератури, організатором літературного процесу в Україні.
Але насамперед Микола Куліш – драматург, творчість якого відкрила нові напрямки у розвитку світового драматичного мистецтва ХХ і ХХI століть.
Могутня постать письменника увібрала в себе поетичну безмежність і епічну велич землі, на якій він формувався й зростав, драматизм змін і перманентну поліпроблемність суспільства, у якому проходило його життя.
Микола Гурович Куліш народився 6 грудня (за новим стилем – 19 грудня) 1892 року в селі Чаплинці Дніпровського повіту Таврійської губернії (нині – територія Херсонської області).
Враження від дитинства в Куліша були суперечливими. Він любив свій край – його людей, природу, степ. Він зворушливо й ніжно любив свою Чаплинь, як називав батьківське село у своїх листах. В одеський та харківський періоди свого життя митець подумки часто повертався до рідних місцин, краєвидів, знаходячи у цьому духовну насолоду й надійнішу відраду. Будучи відомим драматургом, М.Куліш натхненно розповідав про Таврію своїм рідним, а також близьким за духом письменникам.
Проте в нього залишилися від дитинства й гіркі враження, почуття. Антоніна Куліш, дружина митця, у своїх мемуарах “Спогади про Миколу Куліша”, завершених 1953 року у Філадельфії, детально виклала один з драматичних моментів його дитячих років, записаний зі слів письменника. Фрагмент її спогадів наводиться зі збереженням усіх стилістичних особливостей.
“Був тихий літній вечір. З левад повагом сунули ситі корови, десь здалеку лунала дівоча пісня. Раптом пісню перебив голосний дитячий крик. Такий крик, що в далеко розкиданих хатах села Чаплини було чути його, і люди говорили:
– Це Уляна робить страшний суд своєму Миколі...
А бити було за що. Оце в погожий день Уляна Кулішева збиралась на базар та й у церкву. Базар у Чаплиній, Дніпровського повіту на Херсонщині, бував раз у тиждень. Тоді можна було й продати дещо, й купити, й у церкві Богу помолитись. Уляна зібралась і покликала до себе свого п'ятирічного сина. Вона обняла його, приголубила й наказувала:
– Я нескоро повернуся, мій сину, бо багато маю справ, то ти хати не кидай та далеко не бігай! Я з базару пряника принесу.
Микола пообіцяв матері бути чемним і дуже зрадів, що зможе з товаришами побігати. Ще мати не встигла й з хати вийти, як він зачинив двері ззовні на патик і побіг до товаришів. Коли мати хотіла вийти з хати, побачила, що її замкнули, а за дитиною й слід застиг. Вона зрозуміла своє становище: стукати в двері – надаремне, хата від хати далеко, ніхто не почує. Перемучилась вона до вечора, передумала свої гіркі думи. Згадала, що завтра ні з чого буде й хліба спекти, не купила ж бо борошна сьогодні на базарі…
Тільки надвечір хтось ішов мимо хати і визволив знеможену й розлючену жінку. А тут і Микола, набігавшись, прибіг до хати й зрадів, побачивши маму.
– О, мамо! Ви вже прийшли? А пряника принесли?
– Принесла, та ще й якого! – відповіла мати. – А де це ти досі бігав?
– Я щойно вийшов з хати…
Тут уже Кулішева не витримала, – бо хоч би був не брехав! – покликала його, ніби пряника дати, й вчинила над ним страшний суд. Вона зав'язала йому руки вгору і, витягнувши надвір, прив'язала до дерева і патиком била, аж сусіди чули крики й плач…” .[1]
Цей епізод Микола Куліш проніс крізь усе своє життя й час від часу його згадував.
Свої враження від дитинства Микола Куліш лаконічно узагальнив у широковідомій автобіографії 1921 року. “Детские годы прошли в крайней нужде, иногда в нищете. (Автобіографію написано російською мовою – Я.Г.). Отец, безлошадный крестьянин, большую часть жизни прослужил в помещичьих экономиях в качестве чернорабочего и у богатых мужиков поденщиком. Всю горесть подневольной жизни старался заглушить водкой. Мать, родом из Полтавской губернии, еще девушкой пришла в Тавриду на заработки к помещикам.
До народной школы, чуть не пятилетним мальчиком, меня уже нанимали богатые мужики пастухом свиней и телят, то нянькой, то погонщиком лошадей и проч.”[2]
Спочатку Микола навчався у церковно-парафіяльній школі. Він виявився здібним учнем, і чаплинська інтелігенція вирішила допомогти обдарованому хлопцеві. Вона зібрала кошти – близько ста карбованців – для того, щоб він міг продовжити здобувати освіту, й Миколу зарахували до Олешківського міського училища.
В Олешках Куліш також виділявся у навчанні серед своїх товаришів. Проте його стосунки з керівництвом училища складалися важко. Микола за вдачею був різким, відвертим, рішучим, гострим на язик підлітком, мав значний вплив на ровесників. М.Куліша декілька разів відраховували з училища, як він писав в автобіографії, “за организацию кружков молодёжи и непочтение к начальству”[3] і все ж таки його здібності визнавалися настільки непересічними, що серед учителів завжди знаходилися такі, хто підтримував бунтівного підлітка. Саме завдяки допомозі цих педагогів Кулішеві 1908 року вдалося вступити до Олешківської прогімназії.
Однак його навчальна одіссея на цьому не завершилася. Коли до закінчення прогімназії залишалося зовсім небагато, заклад було закрито. Щоб все-таки пройти повний курс навчання, Микола разом із товаришами поїхав через Одесу на Кавказ, де екстерном складав важкі іспити. Там, на Кавказі, він захворів на малярію. Ситуація зі складанням екзаменів гранично ускладнювалася, про що розповіла Антоніна Куліш у своїх “Спогадах”: “ ... При 40-ступневій температурі він не міг ставати до іспитів і просив, щоб йому відклали. За це мусив більше заплатити. З великими труднощами, знесилений гарячкою, Микола іспити склав...” [4]
У літературному розвитку М.Куліша таврійське містечко Олешки посідає особливе місце. В Олешках він починає писати. Його перші творчі пошуки складалися з дошкульних віршів, фейлетонів, епіграм, гострих статей, сатиричних поем. Вони з'являлися в учнівських рукописних часописах “Наша жизнь”, “Колючка”, “Стрела”, “Веселое язычество”, ініціатором й редактором яких він сам і виступав, активно розходилися серед підлітків та молоді. Сатиричні виступи М.Куліша жваво сприймалися учнями, які швидко підхоплювали його дотепні вислови та спостереження.
В Олешках він працює над першими драматургічними текстами – створює колоритні малюнки з навколишнього життя. 1913 року М.Куліш пише п'єсу, про яку до нас частково дійшла інформація, – комедію “На рыбной ловле” (російською мовою). В ній змальовувалися провінційні порядки та характери. Писав він її на матеріалі олешківських вражень і спостережень, створювалася вона легко, невимушено, була щедро пронизана комедійними та сатиричними інтонаціями й пізніше стала фактичною основою для створення комедії “Отак загинув Гуска”.
М.Кулішеві йшов двадцять другий рік. Він збирався продовжити навчання, 1914 року надіслав документи до Новоросійського університету на філологічний факультет, його зарахували на перший курс (Ант.Куліш, Н.Кузякіна). Проте університетська освіта не відбулася: незабаром його було мобілізовано.
У війську несподівано для себе Микола Куліш робить військову кар'єру. Треба зауважити, що служба розпочалася для Куліша з конфліктної ситуації, що могла обернутися для нього трагічною розв'язкою.
Спочатку він служив рядовиком у запасному батальйоні. Перед відправкою на фронт, бажаючи побачити свою майбутню дружину, він без дозволу, самочинно залишив казарму й дістався того села, де вона вчителювала. Про те, що з ним сталося після повернення, драматург розповів у листі до Антоніни Куліш. У “Спогадах про Миколу Куліша” вона передала цей випадок у ролях.
“Ось що він написав. Коли він повернувся, його покликали до вартового офіцера, а той відправив його до полковника його частини. Став перед полковником наструнко і закляк.
Полковник: Твоє прізвище?
Микола: Куліш Микола.
Полковник: Чому ти покинув казарму, коли тобі не дали відпустки? Чи ти знаєш, що це дезертирство і за це карають смертю?
Микола: Так, знаю, пане полковнику.
Полковник: Де ти був?
Микола: Ходив попрощатися з нареченою.
Полковник: А це далеко?
Микола: Так. 72 верстви йшов пішки й ніч їхав пароплавом.
Полковник похитав головою й щось думав.”[5]
На полковника, очевидно, справили враження щирість і мотиви, з яких М.Куліш необачно залишив військо. Покарання було досить м'яким і нетривалим. А незабаром цей же офіцер пересвідчився в рівні освіти й здібностях Куліша. У другому листі після повернення до своєї частини майбутній драматург повідомляв, що “полковник відрядив його до школи прапорщиків. Писав, що наука не тяжка, крім військових вправ, що з успіхом вчиться, харчі добрі, одяг чистий, має час читати і навіть грати на гітарі. Микола грав на багатьох інструментах, що дуже подобалося його товаришам і нчальству.”[6]
Перша світова війна відбилася на Кулішеві пораненням, контузією та посиленням критичних настроїв. У березні 1917 року молодий офіцер робить вибір, що надовго визначив його соціальні й життєві шляхи. Він одним з перших серед офіцерів полку перейшов на бік революційного табору.
Після повернення з армії до Олешок військовий сюжет у житті Миколи Куліша незабаром знаходить нове продовження. Це було зумовлено тією ситуацією, що склалася на Херсонщині під час громадянської війни й безпосередньою участю М. Куліша у революційному русі в Україні.
У липні 1919 року, перебуваючи в Херсоні, він займається формуванням Дніпровського селянського полку (в складі Червоної армії). З цим полком Куліш захищав Херсон і Миколаїв у боях з військами Денікіна. З цим полком, відступаючи, він дійшов до Києва. З цим полком він побачив Україну в огні.
Наприкінці 1919-го року Микола Куліш одержує ризиковане завдання, про яке, характеризуючи свій революційно-національний шлях, повідомляє стисло, у чіткій військовій манері: “В ноябре 1919 года был командирован полковой ячейкой в тыл белых для формирования повстанческих ревотрядов. Пешком прошел Киевскую, Волынскую, Подольскую и Херсонскую губернии.”[7]
Розвідка розпочалася драматично, й уже на початку цієї небезпечної мандрівки Кулішеве життя опинилося під загрозою. Антоніна Куліш писала: “Попередягалися вони в короткі кожухи, баранячі шапки, взяли з собою бочку дьогтю й поїхали буцімто продавати його. Та скоро довелося дьоготь кинути: всюди шаліла така епідемія тифу, що вони, ночуючи у селян, самі похворіли.”[8]
Цим випробування не завершилися. Невдовзі під час розвідки-подорожі майбутній драматург потрапив у ситуацію, що мала призвести до його загибелі: він фактично опинився у полоні.
Кулішеві протягом життя неодноразово таланило на вияви доброти й співчутливу підтримку. Поталанило йому і цього разу. Про те, як розвивалися події, знаходимо детальну розповідь у “Спогадах про Миколу Куліша”. Для збереження виразності стилю фрагмент цитується повністю:
“Одної ночі зайшли в якесь село, – розповідала зі слів свого чоловіка Антоніна Куліш, – де просилися переночувати, але ніхто не хотів пустити до хати. Обійшовши все село, що потопало в глибокій темряві, вони побачили світло в одному віконці. Пішли в тому напрямі. Була уже зима й на морозі страшно було спати. Підійшли до хати. Постукали. У хаті було багато військових, всі в українських шапках. На столі лежала мапа, на ній щось креслили. Це були петлюрівці. Стали розпитувати наших, звідки й куди йдуть. Вони сказали, що до Олешок. Їм не повірили, побачивши на Миколиному документі рік народження.
– Брешеш. Ти, мабуть, вбив того Миколу Куліша, а тобі, певно, вже сорок років!
У Миколи на той час була велика борода й вуса, вигляд був втомлений. У 28 років він виглядав куди старшим…
Порадилися військові між собою й сказали:
– Вивести їх…
На пічці сиділа старенька бабуся. Вона обізвалася до військових:
– Та змилуйтесь над ними, вони правду кажуть… Та ще й молоді які, не губіть даремно душі…
Але військові не слухали. Вивели наших за двері й повели кудись у ніч. Тоді козак, що вів їх, каже тихо:
– Ви, хлопці, тікайте отак, просто, а я буду стріляти…
Микола й Єрмаков трохи пробігли й під якимось парканом упали на землю, в цей час пролунали постріли… і все затихло. Полежали вони трохи, підвелися обережно й покинули село”. [9]
Ситуація в Україні у ті роки, як відомо, змінювалася часто, змінювався й статус учасників національно-громадянських змагань. З розвідника й утікача М.Куліш невдовзі знову перетворюється на військово-політичного керівника.
З 1921 року Микола Куліш знову на цивільній службі. Певний час він обіймає адміністративні посади в Олешках, редагує газету, віддається освітянській службі в Дніпровському повіті. Організовуючи школи, дбаючи про учнів та вчителів, М.Куліш неодноразово пішки ходив селами, хуторами й містечками Херсонщини, знайомлячись зі станом педагогічних справ у рідному краї. У голодні 1921 та 1922 роки він доклав неймовірних зусиль, щоб урятувати багатьох школярів від смерті й зберегти від розпаду численні маленькі школи. Свої враження від цих років драматург відбив у значній літературно-публіцистичній роботі “По весям и селам”, написаній, як і більшість творів раннього періоду, російською мовою.
Сучасники інколи зауважували, що М.Куліш “ніколи раніше всерйоз не брався до пера” до створення п'єси “97”[10] . Вочевидь, такий висновок було зроблено зі слів самого драматурга, проте при цьому не бралися до уваги надзвичайна самокритичність М.Куліша і його генетична схильність до самоіронії, пов'язані з неабиякою вимогливістю до себе й умінням не тільки “не виставляти”, але й “замовчувати” себе. У “подорожніх нотатках” (за жанровим визначенням Л.Танюка) “По весям и селам” рельєфно виявився прозовий, документально-художній хист педагога й письменника.
Кулішеві роботи з галузі педагогічної публіцистики друкувалися в одеських виданнях – газеті “Южный селянин” й освітянському часописі “Наша школа”. З-поміж них варто виділити статті “Накануне нового учебного года” (1923), “Чергова справа” (1923), “Про вінок національних культур” (1923), “До наступу” (1924). Його праці, присвячені проблемам тогочасної української школи, вирізнялися теоретичною й практичною педагогічною спрямованістю.
Тривалий час Микола Куліш писав російською мовою і тільки на початку 20-х років перейшов до української. Така мовна еволюція є характерною для значної частини української художньої інтелігенції різних часів і соціально-духовних уподобань. Перехід від російської до української мови здійснили чимало художників, серед яких, наприклад, поет і прозаїк М.Чернявський, драматург І.Кочерга, поет, прозаїк і драматург І.Дніпровський, поет, літературознавець і перекладач М.Драй-Хмара, байкар, повістяр і драматург В.Ярошенко, поет, перекладач і літературний критик П.Филипович та інші.
Мовна еволюція пов'язана з прагненням розкрити художньо-стильовий потенціал української мови, української художньої свідомості, з тим, що митці знаходили себе, своє покликання, свою художню самобутність саме в лоні української світоглядно-естетичної культури.
Наприкінці 1922 року Куліш одержав підвищення по службі й перебирається до Одеси. На новому місці – турбот з ранку до ночі. У системі губернської освіти, де він працює інспектором шкіл, безліч проблем, засідань, термінових завдань. У листі до І.Дніпровського від 23 жовтня 1923 року Куліш повідомляє, що “немає хвилинки присісти”[11] , а в листі до нього ж від 9 червня 1924 року ділиться спостереженнями про свій стан: “Стомився я. Хитаюсь, тіні немає”[12] . І все ж таки М. Куліш викроює нічні години, щоб писати.
Перебування в Одесі внесло у літературний розвиток М.Куліша нові якості та нюанси. Він стає членом письменницької спілки “Гарт”, відвідує засідання її художньо-літературної студії, стежить за мистецькою динамікою в Україні, захоплюється естетичними ідеями літературного угруповання М.Хвильового “Урбіно”. Саме в Одесі, незважаючи на величезну зайнятість, Куліш закінчує п'єсу “97” і з маловідомого літератора стає знаменитим драматургом. Про нього пишуть провідні митці, літературознавці, журнали, газети. Про нього говорять на творчих вечорах і в державних колах. До нього звертаються режисери, театри, актори.
Кілька місяців, з кінця квітня до другої половини серпня 1925 року (окрім перерви-відпустки, що припала на першу половину літа і пройшла переважно в Одесі, у творчій роботі), М.Куліш працює в Зінов'євську (теперішньому Кіровограді), де редагує газету “Червоний шлях”. Кропітку й виснажливу газетярську справу він виконував сумлінно, зосередивши зусилля на поліпшенні якості матеріалів, робкорівських та сількорівських дописів, підвищенні українськомовного рівня газети.
Феноменальний успіх драми “97”, що була поставлена у Харкові восени 1924 року, широка резонансність Кулішевого імені, художні надії, що покладаються на нього, активно сприяють тому, що керівництво літературно-культурних кіл ставить питання про переїзд Миколи Куліша до столиці України.
Наприкінці літа 1925 року драматург переїжджає до Харкова.
Ім'я та постать Миколи Куліша швидко набирають ваги. Він стає однією з центральних постатей літературно-художнього процесу в Україні та безумовно головною постаттю в українській драматургії 20-х – початку 30-х років. Його п'єси ставляться театрами різних стилів та уподобань. Навколо його творів спалахують дискусії – завзяті, емоційні, різкі. Його персонажі виходять за межі суто літературних образів й осмислюються найбільш проникливими сучасниками як символи доби українського Ренесансу.
Навколо М.Куліша групуються письменники. Вони поціновують у ньому самобутність думки, свіжість погляду на оточуючі процеси, вміння відстоювати власні переконання. Вони визнають у ньому одного з найталановитіших, найяскравіших українських письменників. Куліша обирають другим президентом письменницької спілки ВАПЛІТЕ – чи не найпотужнішої літературної організації у Європі 20-х років ХХ століття. Він входить до складу редколегії провідного літературного часопису України “Червоний шлях”, друкується в альманасі “Літературний ярмарок”, пише концептуальну полемічну статтю “Критика чи прокурорський допит?”, де обстоює право митця на самобутність і внутрішню незалежність, зустрічається зі своїми читачами й глядачами.
У харківський період драматичний талант Миколи Куліша досяг свого апогею. В цей час його знала вся Україна. Він створює п'єси “Народний Малахій”, “Патетична соната”, “Маклена Граса”, що стають новим словом не тільки в українській драматургії, а й у художньому мисленні європейських літератур.
На межі 20-30-их років для М. Куліша, як і для багатьох письменників, настають важкі, трагічні часи. Його твори, більшість з яких користувалися неабиякою популярністю, зазнають як політичної, так й естетичної критики. Драматургові закидають, що його п'єси сповнені ідеологічних вад, що вони зводять наклеп на радянську дійсність. Мистецький аналітик і мемуарист Ю.Смолич, якому, за його ж висловом, “припадало рецензувати майже всі п'єси Куліша”[13], з документальною точністю узагальнював, що “тогочасна критика обрушила на нього (Миколу Куліша – Я.Г.) зливу найважчих – політичних – обвинувачень і, виходячи з цих обвинувачень, піддала нищівному переглядові і всю творчість Куліша, всі його п'єси (навіть “97” та “Комуна в степах”, написані ген раніше)”[14] .
Проти драматурга спрямовується ідеологічна кампанія, у ході якої стверджується, що з революційних позицій драми “97” Куліш перейшов на ворожі засади п'єс “Народний Малахій”, “Мина Мазайло”, “Патетична соната“. Вона призвела до того, що на першому всесоюзному з'їзді радянських письменників (17 серпня – 1 вересня 1934 року) відбулося офіційне закріплення за Миколою Кулішем статусу буржуазно-націоналістичного драматурга. 19 серпня на ранковому засіданні І.Кулик у своїй доповіді про напрямки розвитку української літератури, розвиваючи тезу, що “в галузі драматургії у нас особливо була загострена класова боротьба, боротьба двох антагоністичних тенденцій”, схарактеризував М.Куліша як митця, що є представником “виявів націоналізму” в драматургії, та як художника, “більшість п'єс якого є відверто націоналістичними й ворожими нам”, і зазначив, що “на них базувалася робота театру “Березіль”, коли ним керував Курбас”[15] .
Це вже було схоже на вирок. У грудні того ж року М. Куліш пішов на похорон свого друга Івана Дніпровського, де його заарештували.
Драматурга було звинувачено в участі у “контрреволюційній боротьбистській організації”[16] . Як свідчить О.Юренко, в обвинувачувальному висновку (Київ, 1935) щодо М.Куліша зазначалося, що він “1. Входив до складу боротьбистської контрреволюційної організації, що ставила собі на меті повалення радвлади на Україні. 2. Після розгрому керівної частини організації увійшов до її керівництва. 3. Був одним із організаторів терористичних груп, що готували замах на керівників радянської влади й комуністичної партії...”[17] . Тодішній політичний сленг готував трагічну розв'язку цій блискучій і величній мистецької долі.
Обірвався життєвий шлях письменника 3 листопада 1937 року. Його було страчено на сорок п'ятому році життя.
За одинадцять років безперервної драматургічної практики (1923–1934) Микола Куліш створив майже півтора десятка п'єс. Це “97” (1924), “Комуна в степах” (1925), “Отак загинув Гуска” (1925), “Хулій Хурина” (1926), “Зона” (1926), “Народний Малахій” (1927), “Мина Мазайло” (1928), “Закут” (1929), “Патетична соната” (1929 – 1931), “Вічний бунт” (1932), “Прощай, село” (1933), “Маклена Граса” (1933). До цього вагомого доробку ще треба додати драматичний етюд “Легенда про Леніна” та сцени “Колонії” (обидва твори – 1927). Це драматургічні твори, тексти яких видрукувані й відомі нам. Проте є п'єси, що не дійшли до сьогодення і вважаються втраченими. До них належать “На рыбной ловле” (1913) й “Такі” (1934, вилучена під час арешту[18] ).
З Кулішевих творів, що не дійшли до нас, варто виділити й інші – кіносценарій “Парижком” (видрукувано лише окремі фрагменти), низку оповідань (“На край світу”, “Бога зневажив” тощо) та незавершений роман, який перероблювався митцем у кінороман. Варто зауважити, що потяг М.Куліша до прози був якимось магічним. Вже ставши знаменитим драматургом (після вистав “97”, “Народного Малахія”, “Мини Мазайла”), постійно працюючи в галузі драматургії, М.Куліш все одно, немов зачарований, продовжував писати прозу, головним чином оповідання. Думки про прозу бентежили його і в 30-ті роки. Характерним є той факт, що за місяць до арешту (30-го жовтня 1934 року) Микола Куліш писав Іванові Дніпровському, своєму другові: “Тягне мене до спокійної, степової прози. Приїду – почну”.[19]
У центрі художнього світу М.Куліша перебуває особистість, точніше – амплітуда її душевних коливань і напруга інтелектуальних пошуків. Психологізм та інтелектуальність поглиблюються з допомогою сюжетики, формально-структурних характеристик, часово-просторових особливостей.
Микола Куліш був живописцем характерів в українській драматургії. Працюючи над п'єсою, він прагнув намалювати живий, колоритний, концептуальний, типовий, до нього не відкритий художній образ. Для цього митець ретельно вивчав життя, часто мандрував – їздив, ходив пішки Україною, намагаючись побачити й почути, чим живуть люди, про що думають, як розмовляють, чого прагнуть. Ось звідки в його творах багата галерея виразних, самобутніх образів – Мусій Копистка (“97”), Хома Божий (“Хулій Хурина”), Антип Радобужний (“Зона”), Малахій Стаканчик (“Народний Малахій”), Овчар (“Закут”), тьотя Мотя і дядько Тарас (“Мина Мазайло”), Ілько Юга (“Патетична соната”), Семен Пархімча (“Прощай, село”), Ромен і Байдух (“Вічний бунт”), Ігнацій Падур (“Маклена Граса”). Кулішева драматична спадщина – це концептуальна характерографія української національної історії та ментальності.
Інтелектуально-психологічний стан персонажа цікавить М.Куліша у різні моменти й фази його буття: у побутових стосунках і реаліях; екстремально загострених ситуаціях; властивому задля нього оточенні; незвичному, невластивому для нього середовищі; у драматичні й трагедійні періоди його життя; комічних сценах і ситуаціях. Характери Миколи Куліша – це драматично-складні й художньо-самобутні утворення. Вони вирізняються різним ступенем щирості, культури, освіти. Проте в них завжди можна побачити людину й людяне.
М.Куліш продовжив розробку жанрового багатства, розмаїття української драматургії. Його спадщина містить драми, комедії, трагедії. Він розвивав жанри соціально-побутової драми (“97”, “Комуна в степах”), побутової комедії (“Отак загинув Гуска”), психологічної драми (“Зона”, “Закут”), гротескної комедії-сатири (“Хулій Хурина”), абсурдистської трагедії (“Народний Малахій”), філософсько-інтелектуальної драми (“Вічний бунт”), психологічно-інтелектуальної трагедії (“Патетична соната”), соціально-інтимної комедії (“Мина Мазайло”), алегорійно-психологічної драми (“Прощай, село”), соціально-метафоричної драми (“Маклена Граса”).
Контекстовий рівень оцінки художньо найпотужніших творів М.Куліша відрізнявся широкою історико-літературною проекцією. Досить пригадати, що в українській театральній і літературній критиці кінця 20-х років проводилися численні паралелі між п'єсою “Народний Малахій” та романом “Дон-Кіхот”, між образами Малахія Стаканчика й Дон-Кіхота Ламанчського.
Ємну оцінку художнім якостям “Патетичної сонати” дав письменник Ф.Вольф, який у передмові до німецького видання цього твору на початку 30-х років ХХ ст. називав його “шедевром” і підкреслював, що “за формою… – цей донині найбільший витвір української драми – можна порівняти у світовій літературі лише з такими драматичними шедеврами, як “Фауст” і “Пер Гюнт”.[20] Таким чином, створення “Народного Малахія” і “Патетичної сонати” поставило М. Куліша на один рівень з такими митцями, як М. де Сервантес, Й. Ґете, Г.Ібсен.
Масштаб таланту Миколи Куліша був зрозумілий багатьом митцям з того кола, у якому жив і спілкувався драматург. Про М.Куліша як про одного з найблискучіших сучасних письменників України говорили М.Хвильовий, Ю.Яновський, В.Сосюра, І.Дніпровський. У сучасників уже перший з відомих нам Кулішевих творів асоціювався з рівнем розробки характерів і напруги конфлікту, притаманним п'єсам В.Шекспіра. Ю.Смолич підкреслював: “97” – трагедія, в точному і високому розумінні цього терміна”, й наголошував, що цей Кулішевий твір “повинні грати актори, виховані на шекспірівському театрі”[21] . Він же, не ризикуючи “шукати небезпечних аналогій в класиці – між Шекспіром і Шіллером або Мольєром чи Бомарше”, все одно проводив європейські мистецькі паралелі на рівні сучасності, наголошуючи на тому, що “з того, що ми знали про тогочасну драматургію за рубежем, рівняти Куліша можна було хіба до Піранделло” [22].
Часто й емоційно непересічність драматургічного методу М.Куліша на засіданнях режисерського штабу “Березоля”, реперткому, в прилюдних виступах доводив Лесь Курбас. Він уважав М.Куліша провідним українським драматургом, підкреслював, що до його п'єс треба ставитись як до творів визначного митця. Особливо високо керівник “Березоля” оцінював “Народного Малахія”. Курбас неодноразово відзначав, що створення такої п'єси під силу тільки геніальному драматургові, а сам образ Малахія Стаканчика зараховував до категорії “вічних” образів (Н.Кузякіна).
Драматургічна діяльність М.Куліша вмотивовано зіставляється з творчістю В.Шекспіра, Ж.-Б.Мольєра, Й.Ґете, Г.Ібсена, Б.Шоу, Б.Брехта, Е.Іонеско, Т.Уїльямса та інших драматургів цього ряду.
Кулішеві характери й колізії так само рельєфні, колоритні, різноманітні, трагедійно загострені, як у п'єсах Шекспіра.
Художні реалії М.Куліша так само узагальнені в своїй гротескності й пародійній епатажності, як і комедії Мольєра.
Драмам і трагедіям Куліша властива така ж настанова на панглибинність інтелектуальних і філософських пошуків, як і творам Ґете.
Кулішеві п'єси відрізняються такою ж орієнтацією на поєднання ліричного й соціального, символічного й алегорійного, інтимно особистісного й масштабно людського, що і драми Ібсена.
Творам українського драматурга притаманний такий же тонкий, проникливий аналіз психології та форм вираження сучасного буття, як і п'єсам Шоу.
Кулішеві драми характеризуються такою ж парадоксальністю й афористичністю художньо-образного мислення, як і драматичні твори Брехта.
П'єси Куліша містять взірцеві фрагменти поетики художнього абсурду, ірраціоналізму, трагекомедійності, поетики концептуально-структурного оксиморону, які значно пізніше репрезентували себе в творчості Іонеско, Беккета, Мрожека та інших “абсурдистів”.
У його творах наявні прийоми “зрізу” різних суспільних прошарків, самозаглибленого психологізму, трагедійних кульмінацій, що в другій половині ХХ століття розроблював Уїльямс.
Микола Куліш належав до тих митців, які потенціали художності знаходили не тільки в змістовно-концептуальних аспектах творчості, а й у її структурно-формальних константах. Розробка нових можливостей, перспектив драматургічної форми становила один з пріоритетів естетичних шукань митця.
Загальна тенденція збагачення художньої форми, що властива драматургії М.Куліша, може бути сформульована таким чином: прагнення різнобічної динамізації дії, характерів, ритму п'єси; ускладнення структури драматургічного твору за рахунок використання, відкриття багатої палітри структурно-композиційних нюансів, деталей, тонкощів; створення самобутнього концептуально-архітектонічного всесвіту, який би сприяв вільному мисленню категоріями форми, стимулював різноманітні напрямки естетичного пошуку.
Питанням формально-композиційної майстерності у процесі свого розвою М.Куліш надавав усе більшої ваги. У другій половині 20-х років ХХ століття, в період свого мистецького розквіту, драматург доходить висновку, що рівень розробки художньої форми твору є одним з показників його естетичної довершеності. Саме це відрізняло М.Куліша від численних його письменників-сучасників, у тому числі й від драматургів В.Минка, М.Ірчана, Я.Мамонтова, І.Микитенка та ін. Кредо досвідченого Миколи Куліша – висоти мистецтва досягаються через композиційно-структурну непересічність твору – забезпечило його творам художнє й сценічне буття. Якщо простежити за динамікою подій, побудов, архітектонічних нововведень у драматургії М.Куліша, то помітимо суттєву різницю в цих характеристиках між драмами “97” (першою з відомих п'єс митця) та “Маклена Граса” (останнім з відомих його творів). П'єсі “97” властиві уповільненість дії, традиційність і нескладність побудови. Розлогі діалоги переважно домінують над гостротою фабули. Драматург робить акцент на використанні дотепного й барвистого слова. Серед арсеналу структурно-композиційних компонентів виділяються ремарки. Вони в основному невеликі за обсягом, їхні функції позначаються контрастною спрямованістю – від технічно-інформативної до оригінально-художньотворчої. Драма “Маклена Граса” має у багатьох відношеннях інше “обличчя”. Вона наскрізь пронизана багатоходовою динамікою (сюжетною, психологічною, композиційною). Структура твору характеризується складністю й неповторною авторською самобутністю: тонкою, часто вишуканою поетикою контрастів; символічністю образів, сцен, деталей; аритмічністю діалогу, що поєднує короткі, енергійні репліки з розгорнутими монологами; філософічністю підтексту, який неначе сконденсував основні духовні проблеми й мотиви художника за увесь час його творчого розвою, музичним забарвленням окремих фрагментів, мікросцен, коли мелодійне тло відчутно впливає на формування характерів та їхніх концепцій; наявністю метафор різного гатунку (мовних, уявнообразних); поліфункціональністю ремарок, що іноді стають самоцінним художнім текстом.Зіставлення цих творів показує, якої помітної архітектонічної еволюції зазнало Кулішеве драматургічне мислення. Й це цілком природно, оскільки протягом напруженого драматургічного розвитку Микола Куліш пройшов шлях від інтуїтивного до свідомого, цілеспрямованого пошуку оригінальних композиційних та структурних засобів, прийомів, засад. Шляхом до всебічної гармонізації та динамізації художнього простору стало активне використання драматургом діалогів, діалогічного мовлення.У діалогах зосереджено духовне життя Кулішевих персонажів – їхні уподобання, рішення, помилки й відкриття. У діалогах його герої висловлюють свої потаємні думки, почуття, ставлять безкомпромісні й дивовижно прямі запитання, реалізують своє право на рішучу позицію або демонструють її відсутність. В діалогах у сконденсованому вигляді знаходять свій відбиток вчинки й дії персонажів. Театр М.Куліша – це передусім гостросюжетний рух діалогів, урізноманітнених й іншими формами драматургічного мислення. У річищі використання діалогів драматична творчість М.Куліша найбільш споріднена з драматургією В.Винниченка, який також розвивав інтелектуально-психологічну динаміку п'єс через насичене комунікативне життя персонажів. Ціннісний “зріз” Винниченкових дійових осіб подано у сюжеті розмов, роздумів, словесних самовиявлень. Його герої схильні до суперечок, виголошення політичних програм, гасел, утвердження власних життєвих і моральних уподобань. Для них слово є чи не домінуючою сферою духовного буття. Діалоги у драмах “Брехня”, “Закон”, “Гріх”, “Натусь”, “Молода кров”, “Дизгармонія”, “Великий Молох”, “Пригвождені”, “Чорна Пантера і Білий Ведмідь” структурно організовують розвій проблем, відбивають перипетії у динаміці характерів, відтворюють широку гаму філософських, морально-етичних, політичних і естетичних питань. Серед прийомів, що їх Микола Куліш активно застосовував у своїй творчості, особливий інтерес викликає уведення в структурно-композиційну канву драматургічного твору численних полілогів. Це призвело до того, що полілог став характерним атрибутом Кулішевої драматургії, загальною рисою його драматургічної творчості, якістю, що її він послідовно відшліфовував і збагачував. Полілогічні форми у п'єсах М.Куліша пов'язані з масовими сценами. Найчастіше вони використовуються у творах, де в ролі тла наявний широкий людський загал – драмах “97”, “Комуна в степу”, “Народний Малахій”, “Прощай, село”. Кулішеві полілоги – це форма вираження безмежного спектру народних голосів, думок, настрою, це прийом створення поліфонічного звучан
Джерело: http://www.library.kherson.ua/young/tavrica/kulish/mkulish_2.htm |
