|
|
Леся Українка. Казка про Оха-чародія
КАЗКА ПРО ОХА-ЧАРОДІЯ
В тридев'ятім славнім царстві,
де колись був цар Горох,
є тепер на господарстві
мудрий пан, вельможний Ох.
Сам той Ох на корх заввишки,
а на сажень борода,
знає край і вдовж, і вширшки,
і кому яка біда.
Чи хто правий, чи неправий,
чи хто прийде сам, чи вдвох, -
всіх приймає пан ласкавий,
тільки треба мовить: "Ох!"
На зеленому горбочку
спершу він людей приймав,
потім сів у холодочку,
звідти голос подавав.
А як з ранку та й до ранку
стали люди обридать,
Ох зробив собі землянку,
Оха більше не видать.
Але хто те місце знає,
де трухлявий пень і мох,
той приходить і волає
або й тихо каже: "Ох!"
Хоч би навіть ненароком
теє "ох!" промовив ти,
знай, що вилізе те боком, -
воріття вже не знайти!
Бо затягне з головою
трясовиця мохова
і з душею ще живою
під землею похова.
Під землею ж там - палати,
де вольможний Ох сидить,
гарні, пишнії кімнати,
срібло-злото скрізь ряхтить;
дорогії самоцвіти,
наче зорі, миготять,
скрізь заморські дивні квіти,
по клітках пташки сидять;
золотії грають рибки
в кришталевих скриньочках;
і ведмеді ходять дибки
в рукавичках, жупанках.
Враз тебе там обморочать
блиск і пахощі міцні,
попугаї заторочать
приказки якісь дивні.
І безглузді очі втупить
в тебе рибка, мов чига...
Тут ведмедів гурт обступить,
кожен лапу простяга, -
той бере тебе за руку,
той торкає за плече;
боронь боже ворухнутись! -
кров одразу потече.
Бо крізь білі рукавички
враз проб'ються пазурі
гачкуваті, мов гаплички, -
так і вп'ються, мов щурі.
Тож, коли вже раз попався, -
наче в пастку бідна миш, -
то сиди, мов прикувався,
не рушай, мовчи та диші
Вийде Ох: "Вітай в гостині!
Чи волієш нам служить?
Чи волієш, може, нині
головою наложить?"
Скажеш: "Я служить не згоден", -
зараз цок тебе в лобок,
якщо ти носить не годен
рукавички й жупанок.
Стань на службу - подарують
рукавички й жупанець,
привітають, пошанують, -
тільки ж там тобі й кінець!
Вічно будеш пробувати
у підземному дворі,
більш тобі вже не видати
ані сонця, ні зорі.
Де торкнешся - всюди брами
під замком та під ключем...
Десь далеко хтось часами
озивається плачем.
Спів на плач відповідає,
плач на спів, так без кінця...
Кажуть, бранка там ридає,
жде юнака-молодця;
коло неї там жар-птиця
співом душу потіша,
та сумна міцна темниця,
смутна в дівчини душа.
Якби хтів їй волю дати
хто з хоробрих юнаків,
мусить перше розрубати
сімдесят ще й сім замків...
Вже вам казка обридає?
Що ж! хто має кладенець,
хай замки ті розрубає, -
буде казочці кінець!
[7.ІІІ 1906]
Джерело: http://lib.metromir.ru/book30909 |
| Категорія: Твори Лесі Українки | Додав: nmix (07.12.2008)
|
| Переглядів: 6107
| Рейтинг: 4.3/10 |
|
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ] |
|
| Статистика |
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 |
|
