|
Леся Українка. Про велета
П Р О В Е Л Е Т А (Казка)
Давно, в дитячий любий вік, в далекім ріднім краю я чула казку. Чула раз, а й досі пам'ятаю.
Мені її розповідав малий сільський хлопчина без тенденційної мети, бо він же був дитина.
Ні, він розказував її з простотою святою (я, може, помилку роблю, що казку в рими строю).
Ми з ним сиділи у садку вечірньою порою, в той час, як захід розпалив пожежу за горою.
Вечірній вітер турбував стареньку нашу грушу, і щось таємне і жаске нам заглядало в душу.
Усе лякало нас: трава, що тихо майоріла, і гаю дальнього стіна, що в заході горіла.
Та навіть в груші тій старій ми певності не мали, - хто знав, про що її гілки "на мигах" промовляли?
А найстрашніші нам були оті ставні тополі, що вшикувалися в ряди, - запевне, з злої волії
Бо все те, запевняв Лаврін, (так приятель мій звався), зросло на велеті тому, що з богом позмагався.
Той велет сильний був колись не тілом лиш, а й духом, всі людські пута й кайдани зривав єдиним рухом.
Його збороти не могла ніяка міць ворожа, поки на нього не прийшла таємна кара божа.
Чим велет бога прогнівив, того Лаврін не відав. Питала потім я й старих, та жоден не повідав.
Не встрелив велета господь своїм ясним перуном, а тільки сном його накрив, немов м'якеньким руном.
Сон, кажуть, божа благодать, - ні, часом кара божа! Спіткала велета у сні пригодонька негожа.
Ліг велет - думав, на часок, та й спить уже століття, землею заснітився весь і марить про страхіття.
Бо скористали вороги з його важкої млості, безкарно точать з нього кров і трощать білі кості.
Вже оснували тіло все залізними дротами, припали до глибоких ран неситими ротами.
Не раз до серця глибини сягають хижі руки, а велет спить камінним сном, хоч терпить люті муки.
Часами болісно у сні наморщить густі брови, тоді стинаються й шумлять гаї, ліси, діброви.
Як дошкулить несвітський біль, він трохи ворухнеться, по тілу корчі пробіжать, уся земля здригнеться.
Та не бояться вороги, гадають: "Ет, примара!" Але ущухне божий гнів, минеться й божа кара.
І встане велетень з землі, розправить руки грізні і вмить розірве на собі усі дроти залізні.
"Все, що налипло на йому, одразу стане руба..." - хлоп'я спинилось. Нам обом волосся стало дуба.
"Коли ж він встане?" - тремтячи, спитала я хлопчину. "За рік, сто рік чи за безрік, а може, й в сю хвилину".
Тут раптом вихор налетів, і дерева здригнули. Ми, як сполохані пташки, до хати враз майнули...
Кохана стороно моя! Далекий рідний краю! Щораз згадаю я тебе, то й казку сю згадаю.
Єгипет, 5/ІІ 1913
Джерело: http://lib.metromir.ru/book30920 |
Категорія: Твори Лесі Українки | Додав: nmix (07.12.2008)
|
Переглядів: 3936
| Рейтинг: 4.0/5 |
|
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ]
|
|
Статистика |
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 |
|