Євген Маланюк
Волошкові очі
(скорочено)
Не маймо великого довір'я до нашої пам'яті. Вона так само носить на собі тавро безволі, як і багато інших складників нашого духовного єства. Тому варто дещо нагадати.
Послухаймо, що оповідав згаслим, безбарвним голосом втікач із затиснутої в обценьки зорганізованого голоду України. Дещо з того було записане, дещо навіть друковане. Зрештою все було "відоме", хоч зовсім "неусвідомлене".
"Всі дороги, що вели до міста, засіяні були трупами. Трупи лежали тижнями непоховані, їх жерли хробаки, ворони й здичавілі пси... До міст доходили найдужчі, але, дійшовши, лягали на брук, щоби більше не встати. Всі залізничні станції, всі містечка й міста України були засіяні людьми, що лежали на землі. Вони спочатку пробували сидіти, витягаючи руку по милостиню, але потім сили їх покидали, вони лягали з витягнутою рукою і от - тіла їх починали набрякати й набирати іншої барви... Але смерть приходила не скоро. Вони конали тижнями без ніякої опіки в калюжі власних викидів... Шкіра на їхніх набряклих ногах репалася на сонці, з ран сочилася вода, і латки живого м'яса густо обсідали мухи.
Мешканці міст ставилися до того байдуже, проходили, дивлячись на це як на річ нормальну або стараючись не дивитися. У міських садах грала музика, театр і кіна були повні, хідниками спацірувала публіка, тут же повз конаючих і трупів".
Так. Все те відоме, все знане. Проклятий релятивізм психіки сучасної людини, що до всього звикає. Але було в описі чужинця й таке, що стрясло цілою істотою і гострим, як вогонь, ножем прорізало пам'ять назавше. Це - образ дитини, що сиділа біля трупа матері при дорозі й широко розкритими волошковими очима, в яких стояв німий запит, дивилася то на матір, то на світ, не розуміючи, що сталося. "Тих волошкових очей української дитини не можу забути", - казав пергаментовий чужинець, і в його згаслім, безбарвнім голосі затремтіла несподівана струна, а в, здавалось, мертвих очах пробігла іскра.
Описувати зі слів чужинця той образ? Пригадувати його слова? Пробувати самому "малювати"? Даремний і блюзнірський труд. Зусилля шекспірів усього світу були б безсилі й марні.
"Діти вмирають з голоду особливо. Спочатку плачуть, потім затихають і хутко старіються. Роки призначеного їм життя проходять немов миттю. Очі їх, величезні очі, дивляться на світ, як очі старого, що вже збагнули всю правду, вірніш, неправду життя. Жах війни - ніщо порівняно з очима дитини, що конає з голоду. Йдеш повз них, що лежать на вулиці, біля плоту, під муром, а очі дітей протинають тебе наскрізь. Вони сповнені тихим здивуванням: йде людина, а не вмирає. Значить, один з тих, що на них батьки вказують, як на причину їх смерті. І коли вогник життя, ледве тліючи в них, нарешті догоряє, вони лягають, як лягли увечері, заколисувані голосом матері чи старшої сестри, і засипляють вічним сном".
Про великі волошкові очі українських дітей 1931-1934 нагадую не для зайвих зітхань, не для завжди охочих литися традиційних сліз, врешті, не для солодкавого болю моральної імпотенції й моральної розпусти. Всього того ми мали досить. Аж занадто. Про великі волошкові очі зеленцем зрізаних квітів України нагадую передовсім для того, щоб укріпити нашу традиційно слабу пам'ять. Щоби при першій-ліпшій нагоді ця дірява пам'ять не махнула вишиваним рукавом - "нехай собі", і не почала співати на дуже знайомий мотив.
1935 р.
|
