Леонід КУЦЕНКО, професор кафедри української літератури та журналістики Кіровоградського педагогічного університету
Євген Маланюк: над рядками поезій Ліни Костенко Як свідчить архів Євгена Маланюка в УВАН у США, поет відкрив для себе творчість Ліни Костенко наприкінці п’ятдесятих років і відразу визначив її для себе лідером українських шістдесятників. У одній із чотирнадцяти картонок, у яких зберігається домашня бібліотека митця, зібрані матеріали з підсовєтських українських газет і журнал з поезіями Івана Драча, Ірини Жиленко, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Віталія Коротича, Ліни Костенко. Ще переглядаючи вирізки з «Молоді України», «Радянської України», «Робітничої газети», «Літературної України», журнальні добірки з «Дніпра», «Ранку», «України», «Жовтня», зауважив цікаву деталь: підкреслені рукою Євгена Маланюка рядки в поезіях І. Драча, М. Вінграновського з примітками на полях «це з Ліни», «Ліна». А згодом спостеріг, що вірші Ліни Костенко поет спеціально збирав у вирізках із газет, передруках чи переписаними від руки. Я навіть спробував був укладати список назв, який перевищив чотири десятки творів, віднайдених Євгеном Маланюком віршів поетеси, окрім згаданих совєтських виданнях, іще й на сторінках еміграційної періодики «Свободи» (Нью-Йорк, США), «Українського народного слова» (Пітсбург, Бразилія), «Хлібороба» (Курітіба, Бразилія), «Нових днів» (Торонто, Канада). Йдеться, наприклад, про добірку віршів із першої збірки «Проміння землі»: «В час весняного розриву», «Нема кому сказать», «Опадає вишневий цвіт», «Перші кроки» чи окремі твори «Корабель», «Я додому пишу», «Баба Віхола», «Кобзареві» та інші.
Поезію шістдесятників Є. Маланюк сприйняв захоплено. Свідчення тому знаходимо навіть у його поетичній творчості. Скажу навіть більше — шістдесятники, хай на коротко, відродили в Маланюковій поезії живий образ України. Як на мене, це надзвичайно цікаве спостереження над таїною поетичного мислення митця варте детальнішого осмислення. Справа в тім, що в поезії Маланюка другого ісходу проблема глобалізованого світу цілковито заступила українську проблему, практично витіснивши притаманний міжвоєнній поезії діалог митця та Батьківщини. Посутньо прислужилася тому й катастрофа розв’язки Другої світової війни, яка віддалила мрію України- держави. Безвідгучна на його поетичні інвективи міжвоєнного часу Батьківщина тепер стала ще дальшою та чужішою. І раптом на порубіжжі шістдесятих поезією «Голоси» (1963) йому відізвався «зойк незбагненний — Як останні зітхання з останніх сил» України сущої. Він чув їх «через гори і доли, понад океани» ще з кінця п’ятдесятих, але боявся зурочити. Він і рядками «Голосів» ще стримує свої емоції:
Не впіймати мелодії, сенсу не відгадати
Тих приглушених простором, далечинами тятих слів.
Відчуваєш одне лиш: крізь роки, події і дати
Хтось болючо-близький, — хтось,
хто мусив загинути, — ось вцілів!
У тому подиві й захопленні поет домальовує образ пробудженого духового провідника, що вже «запалими палить очима. / І вже виразно видно: вогник життя не потух», щоб останньою строфою вперше в поезії другого ісходу зазвучати забутими мотивами «трагічного оптиміста»:
Скалічено і зганьблено тіло твоє, Батьківщино,
Та майбутніми бурями дихає Дух.
Поет не сумнівався, що лише в духовному поступі — майбутнє України. Він блискуче відчув споріднені душі молодших побратимів по перу, «болючо-близьких» йому Ліни Костенко, Івана Драча, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського. Проте перейнятість тривогою за долю тих, що «зціліли», за тривання тих голосів у часі, то ще одна домінанта художнього змісту поезії. І вона свідомо акцентована поетом.
Зрештою, саме тривогою за народжених Україною духовних провідників нації пройняті скупі покликання на поетів-шістдесятників у прозі Євгена Маланюка. Він чудово розумів цілковиту суперечність духовної суверенності митців та ідеології тоталітарного суспільства, в якому їм доводилося творити, і почасти навіть прогнозував драматичну розв’язку духового бунту шістдесятників. Іще 1959 року, досліджуючи у «Малоросійстві» |сатанинську чуйність совєтського апарату малоросизації», Є. Маланюк писав: «Дуже прикметний недавній випадок з поеткою Ліною Костенко. По видані тільки двох книжок поезій — вона опинилася з кляпом у роті. Не з огляду на тематику (про кохання й соловейка така В. Ткаченко воропає собі без перешкод), хоча Л. Костенко мала необережність писати про... море, забувши, що тема моря для українців була заборонена ще в кінці 20 хрр. («ніззя»). Ні, справа була не в тематиці, а в занадто певнім тоні, занадто суверенній інтонації й занадто яскравій літературній культурі, яка — ретроспективно — вияскравила рівень 20-х років, неокласиків, Плужника ба й... Яновського, словом — зраджувала неперервальний процес... А, на біду, — поетка справжня та ще й з власним стилем. Це й припечатало її долю. Вона фактично вже задушена, не вспівши навіть заквітнути».
Зрештою, варто говорити не стільки про сумне пророцтво нищення поетеси владою, адже шістнадцятилітньому замовчуванню її творчості ще передуватиме збірка «Мандрівка серця» (1961), а про безпомильне причислення Ліни Костенко митцем ще 1959 року до української інтелектуальної еліти, що є запорукою безсмертя української нації. Євген Маланюк беззастережно вказує на це рядком про «неперервальний процес» української духової культури. Нагадаю, що тема ця ще 1925 року зазвучала у Маланюковій поезії «Непроминальність»: Гноблять, калічать, труять рід, Ворожать, напускають чари, Здається, знищено вже й слід, Лиш потурнаки й яничари. І ось — Стефаник і Куліш, Ось — Коцюбинський, Леся — квіти Степів страждальної землі, Народу самосійні діти!
А далі неокласики, Плужник, Яновський... І знову «здається, знищено вже й слід», аж ні, каже поет, ось народилася поетеса потужної інтелектуальної сили, громадянської позиції, з тонким відчуттям поетичного слова, митець національного сумління і бунту.
Є. Маланюк не помилився в обох своїх пророцтвах. Він стежив за нападками критиків на поетесу, до речі, українська періодика густо представлена в поетовому архіві саме початку шістдесяти років (є серед газет і критична стаття С. Тельнюка (1964), щедро покреслена поетом, і відповідь на неї Л. Костенко). Євген Маланюк, попри оптимізм його «Голосів», був свідомий того, що імперською владою приготовлений «кляп» для усіх шістдесятників. 1966 року письменник підготував для місячника «Листи до приятелів», що виходив у Нью-Йорку під редакцією М. Шлемкевича, чергову подачу до своєї рубрики «Книги звідти». Цього разу предметом його уваги стала перша книжка поезій Ірини Жиленко «Соло на сольфі», вірші якої «звертали увагу свіжістю образів, неоклепаністю тематики і ...незалежністю тону». Власне, Є. Маланюка більше тривожила незаслужена нищівна критика на збірку одразу трьох авторів у різних виданнях — М. Рудницького, Яр . Микитана та Л . Сапова. «...Атака на бідну Ірину, — писав Є.Маланюк, — йде сконцентровано і цим разючо пригадує нам колишню атаку на першу ж книжечку Ліни Костенко. Міняється («національна») форма, але зміст залишається той самий — «інтернаціональний», у згоді з вказівками ЦК» .
Він продовжував стежити й за творчістю Ліни Костенко, час від часу звертаючись до її творів. Наприклад, у його архіві є невеличкий записник, у якому низка цитат із поеми «Зоряний інтеграл» (1963) та інших творів поетеси, зроблених непевною рукою, як з’ясувалося, у літаку. 18 вересня 1966 року митець взяв поему та вірші поетеси в дорогу до Торонто, а зроблені ним виписки (подаю лише кілька із них), вочевидь, не потребують коментарю:
Епоха нас поетами робила,
Епоха в нас вмика постійний струм.
Рвонула наші душі — як рубильник,
Включила в сіть високовольтних дум.
* * *
Ода ворогам
Якщо я маю біцепси душі
— то в результаті сутичок із вами
Отож хвала вам!
Бережіть снагу і чемно попередить вас дозвольте:
якщо мене ви й зігнете в дугу,
то ця дуга, напевно, буде вольтова.
* * *
Я вибрала Долю собі сама.
* * *
Кінець з Інтегралу
Вища математика віку:
З СУМИ БЕЗКОНЕЧНО МАЛИХ
ВИНИКАЄ БЕЗКОНЕЧНО ВЕЛИКЕ.
Нагадаю, що завершувався 1966 рік. В Україні вже почалися арешти й переслідування. І Є . Маланюк знав про це. На передостанній сторінці своїх нотаток він напише: «18/19. 09. 66. Торонто. Їх життя буде йти по лінії — «не тратьте, куме, сили». І ніби шукаючи розради для власної душі від гіркої свідомості неминучого, він на останній сторінці записника знову розкошує, вчитуючись у поезію Ліни Костенко:
Баба віхола, сива віхола
На метальній метлі приїхала.
В двері стукала, селом вешталась...
Люди добрії, дайте решето!
Ой, просію ж я біле борошно,
бо в полях ще дуже порожньо
Сині пальчики — мерзне житечко,
Нема решета — дайте ситечко!
Полем їхала, в землю дихала
Біла Віхола, сива Віхола.
Тим часом, ще одна знахідка з поетового архіву свідчить про те, що прочитане не давало спокою Є. Маланюкові. 20 вересня 1966 року на окремому аркуші паперу він записав:
«Навіть у Драча є нотки рабства, чи підоснови. Навіть у інших. Навіть у Рильського. Навіть у Хвильового.
Симоненко — це «лютий крик прозрілого раба» (Це само цитата із поезії «Шевченко» (1925). — Л.К. ).
А Ліна народжена війною, як Зеров, Нарбут, Яновський, Антонечко, Бажан, Підмогильний.
І тут є наша ціль: ДУХОВНА СУВЕРЕННІСТЬ. Україна в серцях і мозку. І цього Ліні не вибачать».
Крізь призму останнього я цілком довіряю переказу, який чув із перших уст у містечку Маут Лауреал, що поблизу Філадельфії, від шанованої пані Наталії Даниленко. 1967 року Товариство інженерів Філадельфії запросило поета на творчий вечір. Зупинявся Маланюк у родині Даниленків. За розмовою з’ясувалося, що його господарі мають намір відвідати Київ. Ось тут і попросив письменник пані Наталію обов’язково знайти в Києві Ліну Костенко, стати перед нею на коліна і сказати, що то перед нею стоїть поет Євген Маланюк, який таким чином вітає її як найвидатнішу українську поетесу.
№48, субота, 19 березня 2005
Джерело: http://www.day.kiev.ua/134144/ |
