ЄВГЕН МАЛАНЮК
(1897 — 1968)
...І може, десь між скель, в гаю,
На полонині -
Враз відітнеться
Оця всесвітня нісенітниця й
Побачу небо, і згорю.
09.02.1966
В ЛІТАКУ
Як викресать? - ні кременя, ні криці.
Ця душна осінь. Цей в'язничний круг.
Несила ні змогти, ані скориться,
Не знати навіть, хто чужий, хто друг.
Та ти ж не маєш права ні на втому,
Ані на розпач: вихід мусить буть.
Ти мусиш урухомить нерухому
Стіну життя й знайти єдину путь.
І розв'язать іще одну задачу -
Продовжити доби вогненний слід...
Над низиною, над подолом плачу
Лети - й виконуй вічний заповіт.
16.09.1958
***
Відповідай!..
Гартований не даром
В сльозах душі й пекельному вогні,-
Всім каїнам,
Хамам,
Всім юдам і рідні,
Всім ворогам твоїм й самому Сатані
За честь Вітчизни, топтану в багні,
Відповідай
Своїм страшним ударом.
ВОЗМЄЗДІЄ
З блискавок, із гуркоту і гуду
Вирина довічна першина:
Зимне небо, синь Страшного Суду,
Апокаліптична тишина.
Ані хвилі, ані хмар - перерва,
Інтервал сліпої наготи,
Гострий крик оголеного нерва
Під пустинним небом самоти.
О, той жах нищительної чести -
Глянуть вічні очі Судії,
І осліпить пломенем Пришестя,
І пропалить помисли мої!
7.09.1939
***
Все гризоти, турботи - а нащо?
Знаєш: житимеш, скільки дано,
Й марно тіла несита паща
Бідну душу зжерла давно.
Не насититись і не зжерти,
Та й занадто страва пісна.
В мить вогненну спаленої смерти
Візьме душу вічна весна.
А убоге, бездушне тіло
За всі весни, що їх не зазнав,
Перетворить у мармур білий
Та остання, остання весна.
Червень-липень 1948
***
Вся путь - колобіг неустанний.
Ось день зміняє рання ніч.
На станціях киплять каштани,
Веде осінній вітер річ
Про те, що буде, як і було,
Він все це знає наперед:
Розлуку з залізничним гулом,
Цілунків пізніх мертвий мед.
І доля, й вітер - знов тотожні,
Як за юнацтва, як тоді,
Коли весь світ летів порожній
Назустріч вихору подій.
Вологий смерк - дощі, дощі, дощі,
Невблаганні, немов перед потопом.
Де липня жар, де зустрічі вночі,
Де крок крилатий, мріє легкостопа?
Все потонуло в зливах. Ручаї
Цих талих вод все розчинили й змили.
І недаремне весь ти причаївсь,
Чекаючи. Не бризне сміх той милий
І не осяє усмішка ясна.
Вологий смерк на дні глухої тиші.
І самота, що ти її зазнав,
Вже не залишить, тільки заколише.
09.07.1948
Вчора
Німий осінній день над полем
Сіріє мертвим мовчанням ,
А ми похмуре небо молим,
Шлемо надії сірим дням.
А ми йдемо самі стернями
В закутий сумом небосхил,
Де небо в захваті нестями
Припало до землі без сил.
Далеко бідне око бачить -
Там села, села між ярів...
О мати! Очі знов заплачуть
З-під мукою зіпнутих брів.
О мити! Серце б'є, як птиця,
До тебе зламаним крилом:
Куди ж іти? І як молиться?
Де той тропар? Де той псалом?
1923
ДВІ ПОЕЗІЇ НА ОДНУ ТЕМУ
Все обійшло: дозвілля, книги,
Оселя... Розійшовсь туман.
І ось ми на уламку криги,
А вколо - лютий океан.
Ми двоє, як Адам і Єва.
За обрієм - хвиляста муть.
І ані голуб, ані меви
В безокім небі не майнуть.
Що ж залишилося? Якої
Нам тверді віднайти? Одне:
Залізо пристрасти людської
Й любови золото ясне.
II
Все щезло: затишок, дозвілля, хата, книги...
Дим розійшовсь, розвіявся туман.
Ось ми двоє на уламку криги
Й навколо нас бушує океан.
Ні голуб не злетить, ні крикне мева.
Безоке небо зморою лягло.
Останні із людей - Адам і Єва -
Покутуєм за кров, за гріх, за зло.
Стихія зжерла все. Все, що ковтнула повінь.
Що ж залишилося? Яка невтішна твердь?
Залізо пристрасти та золото любови,
Любови, що ясна, як смерть.
12.07.1948
***
Забути, забути - говорять кола.
І знаю, що треба, та як забуть?
А гори камінні стискають довкола
І вужчає круто завернута путь.
Десь радість є: жінка і усміх дитини,
І світла вечеря при білім столі.
Мені ж затягнулась ця довга гостина
На звуженій, скудній, чужинній землі.
19.08.1948
*** І можливо, немає нічого на світі
Ні родини, ні мужа, ні болю.
І ми вдвох - як вільний вітер,
Як веселий вітер у полі.
ІСТОРІЯ
Ростуть риштовання стрункі,
Формується натхненний камінь,
А неба простори лункі,
Як завше, висять ся віками.
Дзижчать параболи епох
І, догорівши, догасають -
Все визначає вічний Бог,
Всьому велить, всього сягає.
Падуть імперії в огні,
Стрілець покутує свій промах
А людство тратить творчі дні
На невмолимих іподромах.
***
Ми за життя горіли в пеклі -
О, незнищенна міць огнива!
І лиш на серці цим запеклім
Кров запеклася чорним гнівом.
Ми переходили всі кола -
О, жоден Дант того не бачив!
І лиш стискали видноколо
Густі пожежі гайдамачі,
І лиш кружляли чорні круки,
Щоб видзьобать незрячі очі...
Ми перейшли всі кола муки -
І ось прозріли. В пітьмі ночі.
НЕВИЧЕРПАЛЬНІСТЬ
Тяжким хрестом лежать шляхи,
Ясні в ночах, вони сліпі в день:
Рамено - з заходу на схід,
Рамено - з півночі на південь.
І так розіп'ята - віки, -
Вогонь буття не загасила.
Невичерпаний дух який!
Яка непереможна сила!
Гноблять, калічать, труять рід,
Ворожать, напускають чари, -
Здається, знищено вже й слід,
Лиш потурнаки й яничари.
І ось Стефаник і Куліш,
Ось - Коцюбинський, Леся - квіти
Степів страждальної землі,
Народу самостійні діти!
А то підземно загуде
Вулканом націй ціла раса,
І даром божеським гряде
Нам Прометеїв дух Тараса.
***
Ніяк не виберуть тему поети,
А критики для них ім'я...
Вітчизно ж моя, Вітчизно, де ти?!
Де ж ти, Вітчизно моя?
Ніяк не вгляджу тебе в обличчя
За криком, за свистом, за слізьми, за лайкою...
Пророки твої - то не розум сторіччя,
А якийсь "Мартин з балалайкою".
ОДА
О ти, котрий - апостроф,
Ровесник Бєдного Дем'яна,
Що будяком між: катастроф
Розцвів і заховавсь рум'яно.
До решти рідномовних сил
В тобі - ах! - не настане павза,
Ти - жадний слави некрофіл,
Ти - некролог honoris causa.
Але нерідні геть слова
(Пильнуймо пильно пил на актах)
Два слова: завше - голова
Ти, чи коректор, чи редактор.
Печеш переклади - гай-гай,
Так, що не вводь і нас в спокусу,
Та черговий надходить май
І в кухні ти чекаєш музу.
22.08.1939
***
Осінь заспівує серпнем свій гімн
І вже починає облогу.
Хмари громадять холодну вологу.
Сонце шкліє жаром сухим.
11.08.1966
***
Проржавлений гріхами й ядом зла,
Злетіти ввись вже більше не спроможен,
Та не згубив в хаосі людських слав
Єдину путь до Тебе, Боже.
Вона простерлась ось осіннім днем
Між ржавих трав і гнилі листопаду,
І десь ріка ту стежку перетне
І зашумить спокоєм водоспаду.
Спинись і вслухайся, спинись і занімій,
Аж поки шум самотности і тиші
Замкне тебе в свій мудрий супокій
І ласкою природи заколише.
Бона додасть, вона вдихне снагу
І ти обудишся ізнов, натхненний нею,
У імпрегнованім дощовику,
Знесилений і спізнений Антею.
1960
РІК 1942
О, так. Були татари, обри.
Рипіли гарби. Рабський леп.
Та все ковтав безверхий обрій,
І знову колоситься степ.
З-під житньої чуприни стріхи
Поволі глянуть вікна віч -
І вже по всім...
Чому ж потіхи
Ні квіт вишень, ні тиха ніч,
Ні подув поля - не приносять?
Ще тліють згарища нагі,
Ще не наллялися колосся,
А вже ізнов дуднять шляхи.
Січень 1943
РОМАНС
Пані, це вересня пізні дні,
Пані, невдовзі - жовтень:
Мов спалене на жертовнім огні,
Падає листя жовте.
Ні, не вагайтеся, поспішім:
Скоро дощі заплачуть.
Невже, нам залишиться тільки дим
Минулого і втіха плачу?
Невже самота і голодний сум,
І порожня сутінь кімнати?
Пані, вітер розвіє красу -
Немає часу чекати.
Скоріше, скоріш, поки сонце ллє
Останнє осіннє сяйво,
Хай серце устами нашими п'є
Радість. Все інше - зайве.
14-18.11.1951
***
Так марилось: п'янкі нічні слова
У душній томі. А межи нас - нікого,
Ні спогаду, ні тіні... Лиш сплива
Серпнева ніч. Лиш святочна і строго
Сузір'я тчуть свою довічну путь.
В один акорд злились душа і тіло,
В один...
Ні, забагато захотіла
Палка уява. Ні, втекти! Забуть!
Все повертається. Все мститься. Все.
Йде колами. І душить кожним колом.
Роковане іде і знов несе
Необоримий присуд свій: ніколи.
І ночі всі вертаються, і всі
Нічні слова ось пам'ять знов диктує,
І пестощі повторює.
І всує
Молитись мертвій і страшній Красі.
11.09.1947
***
Так. Тут мета моєї прощі,
Моїх шляхів неперехресних -
Тут спить історія, як мощі,
І все здається: ось воскресне.
Стримлять увись суворі стіни
І тануть в просторах хрещатих,
Де над ковчегом домовини
Вахтують посмертні чати.
1937
***
Тут повік Листопад. Тут вітрів метушня безголоса.
Мжичка. Хорі берізки. Лісок. Та піски, та піски.
Тільки польні шляхи. Тільки трактів посмертні обійми.
Та обдертий фільварок. Та села, похилені ниць.
Що ж почнемо оттут? Як і чим же поможемо їй ми,
Ми з країни блакитного неба і тучних пшениць.
***
Це було чудо. Червень розстеляв
Килими літа в далечі неспинній.
І було мало бачить сонний став,
І парк міський, і міста димні стіни.
І потяг мчав на північ, до ріки,
Там був той замок... І мета. Раптовно
Враз степовий ударив суховій
З очей, постави, рук. О, невимовна
Та повінь полум'я... Вона схопила вмить
Сухе, як тріска, майже мертве тіло -
Й від тіла стався попіл. І лишилась
Лише душа, що й досі ось горить!
1955 *** Чорна ніч над твоїми обшарами,
Ніч червоних пожеж і плачу.
Хто ж закляв тебе чорними чарами
На поталу вогню і мечу?
Щоб північнодикунськими ордами
Знов топтати землю святу.
Щоб сини твої мріями гордими
Знов кривавили світлу мету.
Чорна ніч над твоїми руїнами.
І йдемо ми до тебе крізь ніч,
І, як факел, несем на Вкраїну ми
Знов весною палаючий клич.
1921
***
Ще ось сніжок, ще віти чорні й голі,
Але у вітрі чується рілля,
І знов вологі зорі березоля,
І сизий тол, і спрагнена земля.
***
Ще ця межа не перекрочена,
Ще гаданина: так чи ні, -
Та з серця зникла червоточина
І очі знову в вишині.
О, як любить тебе, як дякувать
За зустріч цю, за руки ці!
Завжди своя, завжди - однакова,
Тримаєш міцно всі кінці.
Тримаєш цупко, витривалая,
І серце, й віддих, і уста.
Пробач, що досі так невдало я
Ще ворожу: чи - ні, чи - так?
Пробач, що серце днями трудними
Ще вчиться віри й повноти...
Над цею осінню, над буднями,
Над обріями - я і ти!
1934
***
Як завше, дні повиті крепом.
В кімнаті ще зимові сни.
Здається, зовсім і не треба
Цієї пізньої весни.
Ви мовчите. Я п'ю безсило
Міцну отруту самоти.
Життя всі мрії підкосило,
І більш нема куди піти.
СНИ
І
І вчора знову снилась Ти —
З пекучим зойком в тайні зору,
І степ, і села, і хрести
І свист херсонського простору.
Ішла розхристана й страшна,
Всміхалась божевільно-хитро,—
Опеченого чорним вітром
Обличчя зразу й не впізнав.
Навколо мертві площі піль
В шматках осіннього туману.
Пекучий піт, селянський біль,
Зітхав крізь землю тяжко й п'яно.
Ти йшла безвладна, як сліпа,
Єдиним сном, єдиним болем.
Ти йшла навік проклятим полем,
Й до стіп чорнозем прилипав,
До стіп поранених... Мій крик
Завмер у горлі згустком крові,
А Ти й не глянула в мій бік,
Стиснувши ще міцніше брови.
А Ти — байдужа і чужа —
У чорний степ пішла... шукати...
І зір різнув вогнем ножа,
І зір Твій не схотів пізнати.
СЬОГОДНІ
Ні! Не тропар і не псалом!
Не молитви, не плач до неба,—
Свячений ніж, стиснутий злом,
Свячений ніж — оце нам треба.
В жорстоку, хижу ніч життя,
В оцю страшну, страсну годину,—
Здуши гадюку почуття,
Забий, забий в собі людину!
Дивись, крізь язики заграв
Встає пожар, як Гонта, ярий,
І морок ночі розідрав
Міліоновий галас: Кари!
Катуй, ґвалтуй хижацький схід!
Жени орду в азійську далеч!
На спів осінніх панахид
Злетиться знову хижа галич,
І вкриє стерво вражих тіл,
І їй жахливій тиші ночі
Накаже грізний Азраїл
Ворожі видзьобати очі.
НАПИС НА КНИЗІ ВІРШІВ
Напружений, незломно-гордий,
Залізних імператор строф,—
Веду ці вірші, як когорти,
В обличчя творчих катастроф.
Позаду — збурений Батурин
В похмурих загравах облуд,—
Вони ж металом — morituri —
Сурмлять майбутньому салют.
Важкі та мускулясті стопи
Пруживий одбивають ямб,—
Це дійсності, а не утопій
Згучить громовий дифірамб.
Ось — блиском — булаву гранчасту
Скеровує лише вперед:
Це ще не лет, але вже наступ,
Та він завісу роздере.
Шматками розпадеться морок
І ти, нащадче мій, збагнеш,
Як крізь тисячолітній порох
Розгорнеться простір без меж.
Збагнеш оце, чим серце билось,
Яких цей звір нагледів мет,
Чому стилетом був мій стилос
І стилосом бував стилет.
ШЕВЧЕНКО
Не поет — бо це ж до болю мало,
Не трибун — бо це лиш рупор мас,
І вже менш за все — «Кобзар Тарас»
Він, ким зайнялось і запалало.
Скорше — бунт буйних майбутніх рас,
Полум'я, на котрім тьма розстала,
Вибух крові, що зарокотала
Карою за довгу ніч образ.
Лютий зір прозрілого раба,
Гонта, що синів свяченим ріже,—
У досвітніх загравах — степа
З дужим хрустом випростали крижі.
А ось поруч — усміх, ласка, мати
І садок вишневий коло хати.
А.D.МСМХХХIII
Ані шаблі, ані ножа
Не схрестити в останнім герці:
Та ж камінно-мертва душа,
Те ж безлюбе і чорне серце.
Вже нема хуторів і держав,
Тільки трупи в житах, тільки трупи
Та від хрипу крива іржа,
Що замкнула посинілі губи.
Може скажеш: зійде? проросте? —
Поміж ребрами хат, по дорогах
Диким зіллям здіймається степ
І регочеться з неба і Бога.
Диким, древнім, монгольським виттям
Необмежена далеч заводить.
Сірим попелом стало життя
Під огнем степової свободи.
Але сонце не згасло. Горить
Незворушене, байдуже-біле,
І освітлює тишу безсилу
Летаргічних століть.
ДОБА
І безумна пустеля натхненним,
як мати, Смаглі груди розкрила свої.
О. Ольжич
І пустиня прийшла. І шукає брат брата,
І гукає з нас кожен в туман, в самоту,
А епоха дзичить, як бризантна граната,
І прострелює млу, і влучає в мету.
Бомбоносних ескадр впокоряючии клекіт,
Невмолима жага пожадливих ескадр.
І ревуть з-поза гір батареї далекі,
І рокованим дійством бушує Театр.
Наша юність — палка, наша юність — грозова,
Ураганна, гарматна, шрапнельна весна,—
Задудни нам походом і вибухни знову,
Динамітом нещадним пекучо-ясна!
Щоб крізь дим і вогонь, мимо скреготу смерті,
Мов по трупах років, перекрочить добу,
Щоб не зрадило серце, щоб віддих упертий
Ще останнім зусиллям вдихнув боротьбу
І прийняв її жар, як належну заплату,
Як заслужений дар від воскреслих століть:
Нашу юність палку, нашу юність крилату
Нам ще раз пережити, обернену в мить.
N. N.
Ви далекі, чужі і окремі,
Ми про різне обидва горим:
Ви — в нарцис, я ж закоханий в кремінь,
Вам — Еллада, мені — тільки Рим.
Десь простори, моря, океани,
Десь солона безмежність вітрів,—
Тільки я, тільки я, окаянний,
Затримавсь на єдинім вістрі.
Вам весь світ — лазуреві безкраї,
А мені — вулканічний вертеп.
Де чутно, як тремтить і палає
Пеклом муки покараний степ.
СОНЕТ ГНІВУ І ГАНЬБИ
Каліка виклятий — такий він і донині!
Сліпий кобзар — співа свій вічний жаль.
Самсоном темним — зруйнував святині.
Розбив, дурний, сінайськую скрижаль.
Зродив вождів — дрібну плебейську шваль
Вошивих душ, що бабраються в слині,—
Це в час, коли рокоче Муссоліні,
Пече очима бронзовий Кемаль.
Це в час, коли кругом відважні жмені,
І кожному народу спіє геній,
Історія новий готує том,
Тюхтій-хохол, що, хоч дурний, та хитрий,
Макітру хилить виключно по вітру,
Міркує шлунком і хропе гуртом.
|
