Іван Багряний: Чужий завжди і для всіх
02 жовтня 2007, 20:20 - Василь КОЛОМІЄЦЬ
«Я хочу бути тільки людиною, яких мало на світі, я хочу бути тільки нею»
Перу Івана Багряного (1907—1963) належать і такі слова: «Я хочу бути тільки людиною, яких мало на світі, я хочу бути тільки нею». Він лишився Людиною попри цькування на батьківщині, де його називали ворогом народу та буржуазним націоналістом, і в еміграції, де «щирі українці» били вікна у його квартирі, проколювали шини автомобіля, погрожували розправою, навішуючи ярлики комуніста та агента НКВС.
Він все стерпів. Побував у Єжових катівнях і сталінських концтаборах, але вижив, хоч і підхопив туберкульоз та цілий букет інших болячок. Був під німецькою окупацією, боровся з обома режимами спільно з УПА, керував Виконавчим органом Української Національної Ради і був заступником президента Української Народної Республіки (в екзилі).
Ворог народу
Він залишив чималу літературну спадщину, ще за життя його твори друкувалися в перекладі на багато мов, він цілодобово працював, хоч було дуже тяжко через хворобу. Він, тим не менше, помер у злиднях. Він відчув, що таке зрада сина, його кляли всі, кому не ліньки, але він щиро любив Україну і не жадав взаємності. Він – той, чия постать має ставитися в приклад для сучасних поколінь, які кажуть, що їм нічого любити батьківщину, бо вона нічого для них не зробила.
У документі «Моя коротка біографія» Іван Лозов’ягін (справжнє прізвище Багряного) писав: «Народився 1907 року 19 вересня (2 жовтня за новим стилем – ), в селі Куземин на Полтавщині (Україна), в Зіньківському повіті. В родині муляра. Пізніше жив і виростав у місті Охтирці, на Харківщині».
Є джерела, які зазначають на інший рік народження – 1906. На це начебто вказує книга записів Покровського собору в Охтирці, де хрестили малого Івана на наступний день після народження.
Правда, на відміну від наведеного вище документа, церковну книгу автор цих рядків не бачив. Тож долучимось до дослідників творчості Івана Павловича, які наводять 1907 р., хоча українська влада визнала роком народження Багряного саме 1906 р., а Віктор Ющенко навіть видав указ щодо вшанування пам’яті письменника і громадського діяча. Заходи були заплановані на 2006-07 рр., і мають закінчитися наданням імені Багряного вулицям в Києві, Харкові, Чернігові. Зараз вулиці Івана Багряного вже є в Охтирці, в Сумах.
У серпні 2006 р. депутати Верховної Ради від НУ та БЮТ Володимир Яворівський, Левко Лук’яненко та Лесь Танюк внесли на розгляд парламенту пропозицію про відзначення сотої річниці Івана Багряного, якому посмертно, в його 95-ту річницю з дня народження, було присуджено Шевченківську премію. Пропозицію зачитав Володимир Яворівський, голова Спілки письменників України, який є також головою Комітету з питань культури та духовности України. Він наголосив вагомість у відзначенні річниці Багряного на рівні ЮНЕСКО. Верховній Раді пропонувалось затвердити відзначення річниці Івана Павловича на державному рівні.
Але три фракції – «регіонів», комуністів і соціалістів (перелік кожен міг би, думаємо, назвати й сам), виступили проти. Депутат від КПУ Василь Матвєєв взагалі назвав Багряного ворогом народу: той, мовляв, заплямував себе співробітництвом з окупаційною владою, дезертирством, і навіть, уявіть собі, участю в підривній діяльності щодо комуністичної системи. В підсумку, всі комуністи, регіонали та соціалісти, за винятком п’ятьох, не проголосували. Історичної справедливості ради зазначимо, що майже не голосував БЮТ: прибічникам Тимошенко важливіше було відмовитись від будь-яких голосувань на знак протесту проти створення Антикризової коаліції.
Що ж, це не дивно, що наші комуністи і досі живуть минулим. Це як стара секретарка, яка й досі користується друкарською машинкою, адже не може призвичаїтися до комп’ютера...
Запеклий антикомуніст, переконаний ворог Радянського Союзу, спритний емігрантський діяч, бездарний графоман, який у своїх незчисленних опусах люттю безсилою сходить до українського народу, закликає до братовбивчої різанини, до війни, до повалення соціалізму – так писали про Багряного за радянської доби, і так досі про нього думають у КПУ. А Павло Загребельний в Українській літературній енциклопедії (видання 1988 р., коли вже почалась перебудова) чітко написав про Багряного: всі його твори позначені антирадянським спрямуванням.
А ось слова Юрія Смолича про Івана Павловича: «По війні, на еміграції, Багряний посів одне з найвизначніших місць поміж найбільш запеклих ворогів: утворив націоналістичну партію УРДП, став її лідером та очолив УНРаду — так званий «уряд УНР у екзин»і, останній петлюрівський послід на емігрантському контрреволюційному загумінку». Правда, додав: «Я пам’ятаю, як Багряний починав. Він подавав безперечні надії, якщо судити з поетичного роману «Скелька», який звернув на себе увагу тогочасних літературних керівників і вивів його автора в літературу».
Батько самвидаву
Як поет, Багряний починав у першій половині 1920-х рр. Кульмінаційним для нього став 1928 р., коли він опублікував поему Аvе Магіа. На титульній сторінці стояло: Видавництво «САМ». Отже, Іван Багряний був, по суті, батьком українського самвидаву. Поема описувала історію нещасної дівчини, що не з власної волі стала повією, народила сина, і от цей син тяжко від того страждає.
У вступі в поему є такі рядки: «Прошу, не називай мене поетом, бо це мене жорстоко ображає. Не іменуй мене поетом, друже мій, бо поети нині – це категорія злочинців, до якої я не належав і не хочу належати. Не іменуй же мене поетом, бо слово поет скорочено стало визначати: хамелеон, проститутка, спекулянт, авантурник, ледар… Не іменуй же мене поетом, мій друже. Я хочу бути тільки людиною, яких мало на світі, я хочу бути тільки нею. (…) Ходи тільки по лінії найбільшого опору і ти пізнаєш світ. Ти пізнаєш його на власній шкурі. А пізнавши світ, ти пізнаєш себе і не понесеш ніколи душу свою на базар, бо вона буде цінніша за Всесвіт, і не буде того, хто міг би й купити».
У 1929 р. Багряний мав уже три окремих книги, і тогочасна критика називала його не інакше, як антирадянським письменником і куркульським ідеологом. У цей час він надсилає поему «Комета» до журналу «Глобус», але вона потрапила не до редакції, а до спеціалістів з ГПУ (головного політичного управління), що безпосередньо зайнялися автором.
1930 року поет опублікував у харківському видавництві «Книгоспілка» історичну поему «Скелька». В її основу лягла місцева легенда про те, що у XVIII ст. селяни, вчорашні козаки, доведені до відчаю здирством, насильством та брутальністю колонізаторів, знищили російський монастир – оплот русифікації й покріпачення.
Відповідь критики не забарилася. Журнал «Критика» друкує статтю Олександра Правдюка, де автор пише: «Своїм виступом в «Аве Марії» Багряний довів, що він не тільки не мириться з радянською дійсністю, а й має намір боротися проти неї, змінити її. Ця сама тенденція вельми виразно відбивається і в «Скельці». Багряний у всіх історичних процесах XVII-XVIII ст. бачить лише одне: національне поневолення України. (…) Автор цілком прозоро і єхидно включає раз-по-раз свою історичну тему в сьогоднішню дійсність окремими натяками...».
Розгорівся скандал, Багряного таврували, але не заарештовували. Чому так, сказати важко. Можливо, давали шанс «спокутувати провину», як Сосюрі, Тичині, Рильському. А може, були факти, які ми не знаємо, і ніколи не дізнаємось.
Дорогами в’язниць і таборів
Варто нагадати, що відбувалося в Радянській Україні, як і в усьому Союзі, в 1930-ті роки. Наведемо цифри. У 1930 р. налічувалося 259 українських письменників. Після 1938 р. їх лишилося тільки 36. Група українських митців з діаспори «Слово», вітаючи з’їзд радянських письменників, за гарячими слідами намагалася встановити істину, а тому надіслала телеграфом запит: «Просимо вияснити у НКДБ (нарком держбезпеки – ), де і чому зникли з української літератури 223 письменники?». Запит лишився без відповіді.
Але приблизні підрахунки жертв сталінських чисток закордонні статистики зробили самі: із 223-х митців 17 розстріляно, 8 закінчили життя самогубством, заарештовано і заслано у північні райони Росії 175 (їх доля на той момент була невідомою), 16 пропали безвісти, 7 померли власною смертю.
Коли навесні 1937 р. в радянських концтаборах виявилося 800 тис. в’язнів, у Кремлі стали розмірковувати над тим, що робити з тими, чий термін уже завершується. Звільнення цих людей режим вважав неприпустимим і навіть небезпечним. Починаючи із серпня місяця їх просто розстрілювали у тюрмах. Із Соловецької тюрми відібраних для розстрілу морем доправляли в Кемь, звідти залізницею у місто Медвежегорськ – «столицю» Біломорканалу. На місце розстрілу зв’язаних смертників привозили переповненими автомашинами. Ось що свідчить один зі звітів «виконаних робіт»: «Стріляли п’ять днів. Убили 1 111 людей».
З 27 жовтня по 4 листопада 1937 р. «на честь 20-ї річниці Великої Жовтневої Соціалістичної Революції» (так написано у протоколі) біля станції Медвежегорськ у Карелії (недалеко від сумнозвісних Соловків - 4) розстріляли 1 100 політв’язнів. Подібне практикувалося і у Воркуті: якщо виявляли, що кількість живих перевищує норму, відстрілювали «зайвий контингент». Саме на Соловках загинули Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров, сім’я Крушельницьких та ін. На честь жовтневої революції…
1932 р. добралися і до Багряного. Чи то на компроміс він не пішов, чи то, знов-таки, зіграли роль якісь невідомі нам фактори, але 16 квітня його заарештували і звинуватили «в проведенні контрреволюційної агітації»за допомогою літературних творів: «Ave Maria», «Скелька», «Тінь», «Вандея», «Гутенберг», «Батіг».
Цього було достатньо для розстрілу. Тоді ж бо трійки судили дуже просто. Багряний пробув 11 місяців у камері смертників, а в жовтні його на три роки відправили у заслання в Сибір. Про період перебування письменника на Далекому Сході в 1932–1937 рр. мало що відомо. Відомо лише, що жив серед українців Зеленого Клину. Втік з концтабору, але був знову заарештований.
Точних даних про час повернення Івана Багряного із заслання немає, але 16 червня 1938 р. його в черговий раз заарештували і доправили у Харківську в’язницю УДБ (управління державної безпеки) НКВС на Холодній горі. Багряному пред’являють нові звинувачення як керівнику націоналістичної контрреволюційної організації.
У книзі «В подполье можно встретить только крыс» дисидента-шістдесятника Петра Григоренка описувалися страшні тортури у єжовських тюрмах: «зверские избиения, раздавленные пальцы и половые органы, ожоги от папиросы на лице и теле, пытки «выстойкой» и светом (человека на многие часы ставят под мощную электролампу), жаждой», і це лише незначний список того, як серед власного народу шукали ворогів.
Багряний вистояв і акт про закінчення слідства з висунутими проти нього обвинуваченнями не підписав. У підсумку, 1 квітня 1940 р. було прийнято постанову, в якій відзначалося, що всі свідчення про контрреволюційну діяльність відносяться до 1928–32 рр., за що він уже був засуджений, а «…інших даних про антирадянську діяльність Лозов’ягіна слідством не добуто». Івана Павловича відпустили, але він уже був хворий на туберкульоз, йому відбили нирки і до кінця життя зіпсували здоров’я.
Проте автобіографічні подробиці про ці п’ять років життя: арешт, тортури, втечу із заслання й повернення на батьківщину, письменник використав у романі «Сад Гетсиманський».
УПА та еміграція
Велика Вітчизняна війна застала письменника в Охтирці. Опинився він там у 1942 р., ледь оклигавши від концтаборів, тож в окупаційній владі він, як і значна частина українців, бачив визволителів. Він редагує місцеву газету «Голос Охтирщини», та невдовзі розуміє, що ніяких інших цілей, крім загарбницьких, німці в Україну не принесли, і переїжджає в Харків, де влаштовується художником у драмтеатр.
Потім іде в підпілля, переїздить до Галичини. Там він працює в пропагандистському апараті ОУН – писав коломийки, пісні, листівки, малював агітаційні плакати, регулярно виїздив на Волинь і в Карпати, в розташування бойових загонів УПА. У цей же час він пише роман «Звіролови» (потім, після редагування він став називатися «Тигролови») на основі безпосередніх вражень і переживань, набутих під час утечі із Сибіру.
З часом він ще більше зближується з командуванням УПА та урядом УНР в еміграції. На ім’я головнокомандувача Тараса Чупринки він подає меморандум з вимогою створити підпільний уряд УПА. Важко сказати, чи завдяки ідеї Багряного, чи просто так співпало, тим не менше, незабаром утворилася Українська Головна Визвольна Рада.
Увійти до її складу мав і Багряний, але категорично проти висловилась СБ ОУН. Як і серед червоних спецслужб, у націоналістів було чимало перегинів, одні з них – навішування тавра комуніста чи чекіста. Івану Павловичу ще пощастило, що він лишився живим, адже Служба безпеки націоналістів зазвичай ліквідовувала всіх підозрілих людей.
Річ у тім, що в лютому – березні 1943 року Іван Багряний, не бажаючи напризволяще кидати дружину з двома дітьми, перебував в Охтирці, яку зайняли частини Червоної Армії. Правда, потім Провід ОУН провів переголосування, і Багряному таки видали мандат, проте на 1-й Великий з’їзд УГВР (липень 1944 року) він не з’явився. Дедалі більше знайомих і непривабливих рис помічав Іван Багряний в діяльності ОУН-Б, суперечності між ним і Проводом загострювались.
У липні 1944 року Іван Павлович опиняється в Словаччині, потім, під час облави на емігрантів, його відправляють в Західну Німеччину. Він пише вірш «Ода до Сталіна», де є такі рядки: «ти велетень, ти все в крові втопив. Ти сотворив добу, відкрив її й закрив, і зватимуть її кривавою добою…». Зрозуміло, що після цього та співпраці з націоналістами шлях у СРСР для Багряного був закритий, інакше – розстріл, у кращому разі – табори. Та на батьківщині лишилися дружина на діти поета. Старший син незабаром завдасть батьку разючого морального удару, публічно відхрестившись від нього. В Україні теж вистачало Павликів Морозових...
В еміграції Багряний написав брошуру «Чому я не хочу повертатися до СРСР?», де виклав політичну декларацію національної гідності й прав людини, яка пережила примусову репатріацію, насильство, тортури, приниження як колишній в’язень, остарбайтер, полонений, позбавлений власного імені. Він логічно обґрунтував закономірність еміграції з Радянського Союзу. Керівництво держави він звинуватив у геноциді проти власного народу; нагадаємо, що частково це визначення підтвердила Верховна Рада, ухваливши 2006 р. закон про визнання Голодомору 1932-33 рр. геноцидом українського народу.
1948 р. Багряний заснував Українську революційно-демократичну партію і до самої смерті редагував газету «Українські вісті». Також письменник очолював Виконавчий орган Української Національної Ради і був заступником президента УНР.
В еміграції Багряний вдруге одружився, у нього народилися двоє дітей. Але батьківських радощів він так і не пізнав. Загострилися хвороби, до туберкульозу додався цукровий діабет, почало здавати серце, і більшість своїх емігрантських років життя він провів у лікарні. В останні роки він навіть не міг встати, і знайомі лікарі придумали для нього спеціальну дошку, аби він міг писати твори. Та й це йому було надзвичайно важко.
Незважаючи на відомість та повагу серед інтелігенції (творчість письменника, наприклад, високо цінував Володимир Винниченко і лобіював просунення його роману «Сад Гетсиманський» у Франції), його таврували так звані «національно свідомі українці», як тільки не називаючи.
Попри широку публіцистичну та журналістську діяльність, сім’я бідувала, на підтримку, особливо після смерті Багряного 25 серпня 1963 року, годі було й сподіватися.
Повернення наполовину
В Україну творчість Івана Багряного повернулася у 1990-х рр. Але до нього й досі ставляться упереджено. Приміром, син письменника від першого шлюбу, Борис, зараз живе в Охтирці. Він один із тих, хто разом з депутатами виступає проти реабілітації рідного батька. Був він проти і перейменування однієї з вулиць Охтирки на честь Івана Багряного.
«Улюблених творів Івана Багряного у мене немає, бо я їх не читав. Поглядів його не поділяю, не розумію, чому з ним так носяться. Я – за національну Україну, а не за буржуазно-націоналістичну, яку проповідував Іван Багряний», – це слова його старшого сина.
Зараз творчість Багряного вивчають у школі, називають його іменем вулиці, і школи, ставлять меморіальні дошки. Може, колись в Охтирці з’явиться і пам’ятник письменнику. Проте повністю він не повернувся на батьківщину, адже як можна говорити про сприйняття його народом, якщо рідний син відхрещується від померлого батька?
Нещодавно випустили ювілейну двогривневу монету із зображенням Багряного. Добре: нарешті його знатимуть в обличчя. Зате й досі не видана повна збірка творів письменника, досі немає однозначного трактування його як письменника та як особистості. І виходить, що Багряний, там само, як і Самчук, Барка, Теліга, Ольжич та багато інших – літератори, в яких вбачають розкольників держави. Пам’ять Багряного просто начебто урочисто шанують. Начебто – бо лише монетами і вулицями.
Джерело: http://www.4post.com.ua/kult/print/27697.html |
