Неділя, 23.01.2022, 22:43
EUREKA!!!
Віртуальний підручник

з української літератури
"Еврика!"
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Категорії каталога
Творчість Григорія Косинки [6]
Творчість Ю.Яновського [4]
Творчість В.Підмогильного [6]
Творчість Миколи Хвильового [12]
Творчість Остапа Вишні [3]
Творчість Олександра Довженка [2]
Творчість Івана Кочерги [1]
Неокласики [8]
Творчість Богдана -Ігоря Антонича [1]
Український футуризм [1]
Творчість П.Тичини [1]
Теорія літератури [1]
Літературний процес 20-х років [3]
Завдання [3]
Театр "Березіль" , Лесь Курбас [3]
Творчість Миколи Куліша [2]
Творчість Євгена Маланюка [8]
Іван Багряний [5]
Олександр Довженко [4]
Олег Ольжич [6]
Олена Теліга [4]
Улас Самчук [8]
Шістдесятники [10]
Творчість О.Т.Гончара [4]
Василь Барка [10]
Андрій Малишко [2]
Василь Стус [9]
Сучасна українська література [0]
Міні-чат
Головна » Статті » Навчальні матеріали -11 клас » Олег Ольжич

Микола Жулинський. Той, що серце обернув у сурму
  
О, вірте, всі мури земного впадуть, 
Як серце обернеш у сурму! 
Найвищі-бо вежі духовости ждуть 
Твойого шаленого штурму.
 
Олег Ольжич

Бути! У цьому слові клекоче велика духовна енергія, спрямована на діяльне самовираження і самоздійснення людини. За умови, що вона відчуває в собі, за словами Ольжича, «присутність великої і чинної віри». 

«Хотіння бути», високого напруження воля до національного самоствердження забарвлює ціле світовідчування українця, — робить узагальнення Олег Кандиба-Ольжич на основі порівняльного аналізу творчості російських і українських емігрантських поетів. — Змагання до осягнення мети державно-політичної само собою переноситься на все життя. З цього волюнтаризму пливе, напр., сьогоднішня українська войовничість і в житті, і в поезії. 

Могутнє стремління до осягнення національного ідеалу надає йому вартостей абсолюту. Він стоїть поза кожним скепсисом. А визнання одного абсолюту неминуче тягне за собою ряд инших, встановлюючи систему нерушимих ідей, скалю вартостей. Від нації до одиниці. Так родиться ідеалізм»1. 

Ідеаліст — перше організаційне псевдо Олега Ольжича, який вступив до Організації Українських Націоналістів у 1929 році. Став незримим вояком «війська незримого поневоленої нації» — так він називав ОУН. Вступив для того, щоб реалізувати могутнє поривання до національного ідеалу — збудувати самостійну, вільну Україну. Це шлях жертовний, духовно слабкі не витримують величезної напруги моральних сил у передчутті миті самопожертви. Необхідно набувати духовний гарт, упокорювати страх і відкриватися на вирішальний момент історичного вибору. 

Олег Ольжич був на той час морально підготовлений духовним вивершенням своєї цивільної постави: вибір творився в процесі самовизначення: ким бути? Науковцем-археологом? Поетом? Літературним критиком, культурологом? Ніщо не відсікається, не згортається в сліпучому світлі героїчного звершення останньої миті. Але передчуття зримі, вияскравлюються в образному «передбаченні» майбутнього розгортання подій та його особистої долі. 
Все бурхливіші крила негоди, 
І тривожніший все я, ждучи: 
Вік героїв величний надходить, 
І щоночі на небі мечі. 
І щоночі за обрієм чорним 
Стогнуть кроки — залізо і мідь. 
Смертоносні! Тверді! Непоборні! 
Дорогі до безтями! Прийдіть!

Строфа карбована, гостра думкою, не обтяжена метафоричними гірляндами — суворо, чітко і без жодної сльози. Приспана, заколисана емігрантськими благами над розтерзаною більшовиками великою Україною і над Галичиною, яку мордував польський пацифікаційний режим, стихія національних почувань вимагала «грому і блискавки» — гострої, безжальної до емоцій енергії молодих звитяжців. У пориванні до свободи не може бути перепон — сім’я, кохання, дім, наука, творчість мають відсторонитися, бо йде Той, хто жертовним спалахом молодого життя висвітлить перед темним людом національний ідеал. У листі до свого батька Олександра Олеся від 18 травня 1931 року Олег признається, що «болото» політики дуже звабливе, «ізумрудне», та й затягує страшно, «це дійсно область дуже гірка». Щодо археології — «найменш улюблена моя «Муза». Коли я віддав їй найкращі «почуття своєї молодості», то тільки тому, що знав її вірність. Це не зрадить». 
Олег Ольжич робить доволі прагматичний висновок: «...Археологія для мене — хліб і забезпечення мінімальної користи моєї особи для української культури»1. 

«Найменш улюбленій» своїй музі Олег Кандиба віддав багато часу і сил. Навчаючись на філософському факультеті Карлового університету в Празі, він спеціалізується з археології та історії мистецтва. В університеті працює в семінарі, яким керує відомий археолог, історик і славіст Любор Нідерле — автор видатної чотиритомової праці «Слов’янські старожитності», водночас відвідує лекції професора-археолога Вадима Щербаківського на літературно-історичному відділі Українського Педагогічного Інституту імені М.Драгоманова. Його наукові інтереси пов’язані з українською археологією, культурою, літературою, історією та мистецтвом. 

Справді, археологія приносила йому зарібок, Олег мав змогу допомогти родині, бо емігрантам в Чехо-Словаччині знайти роботу в умовах безробіття було дуже важко. Не випадково Олександр Олесь змушений був виїхати з Праги, де помешкання коштувало досить дорого, і поселитися за п’ятдесят кілометрів від столиці — спочатку в Горніх Черношицях, а потім виїхати до Ржевниць. 

І хоча батько картав сина за небажання систематично і наполегливо працювати над собою — Олегові все давалося легко: і мови, і навчання, і поетична творчість. Проте внутрішня робота йшла надзвичайно інтенсивно і давала несподівані навіть для батьків результати. Студент Олег Кандиба веде археологічні розкопки в Галицькому Поділлі, досліджує археологічні колекції в музеях Львова, Кракова, Праги...
«Роботу свою по музеях я вже скінчив, — писав він із Львова до батьків 2 вересня 1928 року. — Маю єдину в своїм роді збірку кераміки з більшости селищ Галичини. Ніхто такої не має. Зустрівся я з тутешнім професором університету Козловським. Показалося, що він знає багато менше, ніж я, в мальованій кераміці і теоретично, і практично. Наприклад, по його власному музею водив його я! Відкрив йому очі (на свою голову!) на багато рідких примірників, що про них він не підозрівав. Я дійсно знайшов тут дещо великої наукової ваги»1. 

Олег Кандиба мріє дістати стипендію від наукового Товариства Шевченка для систематичних розкопок, посаду в музеї і попрацювати кілька років над мальованою керамікою, щоб «дати певну і тривалу схему розвитку цієї культури». Подорожує, в основному на велосипеді, по Європі: Берлін, Потсдам, Росток, Вісмар, Любек, Гамбург, відвідує церкви, музеї, університети... Йде праця над науковими статтями, дисертація доповнюється новими матеріалами... У 23 роки Олег Кандиба захищає докторат у Карловому університеті на тему: «Неолітична мальована кераміка Галичини». Оцінка висока: у цій галузі науки з’явився перспективний спеціаліст із слов’янської археології. Займає посаду асистента на кафедрі археології Українського Вільного Університету, працює одночасно завідуючим в археологічному відділі Чеського національного музею в Празі, бере участь у міжнародних археологічних симпозіумах і конференціях, проводить археологічні розкопки в багатьох країнах Європи, читає лекції в Гарвардському університеті США, куди запрошений на посаду доцента... 

У 1936 році на запрошення Міжуніверситетського інституту в Римі Олег Кандиба проводить в Італії наукові дослідження, готує видання творів української літератури італійською мовою. Важлива сторінка його наукового життя — заснування Українського Наукового Інституту в Америці та підготовка до друку першого «Збірника» наукових праць цього Інституту. Це вже напередодні Другої світової війни: 1938—1939 рр. 

Передбачав у згаданому вже листі до батька: «Самі наслідки моєї праці в археології, звичайно, будуть великі, але все ж це така область вузька і далека від життя, що рівняти їх з плодами моєї праці (коли вона буде) на полі літератури чи політики не можна»1. Та головне, чого Олег Кандиба не «сподівався» від археології, — це народження, мов спалах блискавки, пристрасті збудженої уяви, святого таїнства з’яви натхнення: «Я переконуюся, що мистецтво і наука себе взаємно виключають. Їх можна чергувати, але ніколи не комбінувати»2. Вважав, що здібностей до археології не мав, «так як не дає вона мені божественного задоволення, так теж не відповідає моїй вдачі і властивостям»3. 

Писав так на початку своєї кар’єри науковця-археолога — в 1931 році, але коли ввійшов у цей глибинний пласт людської цивілізації, то відчув «божественне задоволення» від нестримного злету уяви, яка розкуто ширяла над віками і народжувала поетичні цикли: «Кремінь», «Камінь», «Бронза», «Залізо». Далеке минуле, «затаєне» в скупих свідченнях матеріальної культури — в прикрасах, домашньому начинні, зброї, скам’янілому зерні, наскельних малюнках і візерунках на керамічних виробах, — вабить і тривожить, напоює солодким відчуттям своєї незримої присутності там, за горизонтами минулого часу. 

Мабуть, судилось мені так до смерти самої 
Йти все за вами лісами, повитими в мряку, 
Класти вогонь свій по другому боці долини. 
Вранці — зриватись і бігти над ваше кострище, 
Видом тулитись до в ільх, тихих свідків обіймів. 
Мабуть, і там, у понурих країнах мовчання, 
Йтиму за вами лісами, повитими в мряку, 
Вранці — шукатиму слід ваш у росяних травах
1. 

«Я — тип чуттєвий, естет» — це глибоке переконання Олега Кандиби-Ольжича. Так, він віддав руку «найменш улюбленій» музі — археології, але «серце ж моє лишилось вільне. І панує над ним друга Муза — література. Тут вже дійсно «маємо до діла» з справжньою пристрасною любов’ю, що може зламати навіть життя»2. 

Прокинулося, ожило, відкрилося бажання образно відтворити світ природи і людських переживань рано, мабуть, тоді, коли Олег з матір’ю Вірою Антонівною із родини Свадковських жив у Пущі-Водиці під Києвом. 
Народився Олег 8 липня 1907 року в Житомирі, де жив його батько, знаний поет Олександр Олесь (справжнє ім’я — Олександр Іванович Кандиба), і куди після одруження 14 січня 1907 року в Петербурзі, де тоді навчалась Віра, переїхала його молода дружина. Правда, огорнутий уже молодою літературною славою Олександр Олесь здобував тоді в Харкові професію у ветеринарному інституті, бо так пісно оплачувався тоді літературний труд, що годі було поетові надіятися на утримання сім’ї за гонорари. Отож, О.Олесь «примушений був взяти, може, найогиднішу роботу з усіх робіт. У жовтні 1909 року, — писав він згодом в «Автобіографії», — я поступив на київські скотобійні, де і прослужив до початку 1919 року». 

Важко навіть уявити, які думки і образи «переслідували» цього тонкого лірика, ніжного і світлого провісника духовного відродження України в смертельному хрипі приречених тварин, в агонії тіл... Жили спочатку в центрі Києва, потім переїхали до Пущі-Водиці. Але така омріяна-оспівана Революція, яка повинна була весняною грозою і чистими потоками живильного дощу розбудити закуту в розпач і безнадію українську душу, принесла кров, холод і розбрат. Олександр Олесь спочатку співав: «Осанна!» цій рішучій Жінці з мечем у руках — символові Свободи, Рівності й Братерства, благословляв її ранок як довгождану мрію, та незабаром побачив, що давно очікувана, пробуджена Воля ось-ось впаде від меча вчорашнього північного спільника, який готовий «братньою» рукою розп’ясти українця на Голгофі. Олександр Олесь написав: 
Сліпою помстою і кров’ю 
Їх груди дихають в огні... 
Закрийте Волю хоругов’ю, 
Не дайте впасти їй в борні... 
Північний привид вдалині. 

Олександр Олесь чудом врятувався, коли жорстока, п’яна червоноармійська орда кривавого Муравйова захопила Київ і з невпинною лютістю спустошувала його. Відомий літературознавець, член Центральної Ради, її секретар у міжнаціональних справах Сергій Єфремов був свідком цього безглуздого, до повного засліплення в ненависті до української культури, історії, мови і української людини руйнування і знищення. Він пише в ці криваві дні п’яного розгулу більшовицької анархії «Листа без конверта» «Командуючому українським (?) військом» Юрієві Коцюбинському — «славного батька виродному синові»: «Десять день мільйонове місто, місто беззбройних та беззахисних дітей, жінок і мирної людності конає в смертельному жаху. Десять день смерть літає над головами неповинних людей. Десять день творяться такі страхи — я їх бачив, пане Коцюбинський! — од яких божеволіють люди. Десять день конає українська воля... І ви, син великого батька, що любив — і це я знаю — наше місто — ви його не захистили. І того не досить. Коли ваші «вороги», — од яких ви не стидалися проте брати допомогу, — щоб не руйнувати міста, вийшли з його, ви входите тріумфатором та завойовником і, сіючи мізерні брехні про «буржуазність» та «контрреволюційність», чесним ім’ям свого батька покриваєте нечуване злочинство, яке вже зроблено і по сей день робиться — ті гори трупу, що навергано в ім’я рівності й братерства без жодного суда і слідства, ті ріки крові, що течуть вашими, пане Коцюбинський, слідами. Та ви не тільки покриваєте злочинства — ви робите нові»1. 

«Далі я не можу витримати! ...Я збожеволію», — розпачливо вигукує Олександр Олесь. Із дипломатичним паспортом Української Народної Республіки він виїздить за кордон. Спочатку займає пост культурного аташе в Будапешті, згодом перебирається до Праги. Пише листи дружині й синові, які важко долають голод і холод, страх за своє життя, жахи громадянської війни і знелюднення охоплених відчаєм оточуючих їх людей. Надсилає грошові перекази, та вони не доходять, домагається через Міжнародний Червоний Хрест їхнього виїзду з Радянської України. Опублікованою в 1921 році сатиричною, спрямованою проти діячів української еміграції збіркою «Перезва», яка з’явилася в 1923 році в дещо скороченому вигляді в Україні під назвою «Емігрантська перезва», відомий поет заслужив прихильність більшовицької влади, і вона «з ласки» В.Затонського і Х.Раковського дозволила наприкінці 1922 р. виїхати його родині з України. Зустрілися вони в січні 1923 року в Берліні, а звідти разом перебралися до Чехо-Словаччини. 

У грудневому за 1921 рік листі дружини до Олександра Олеся зринає образ його сина, якого ніжно називали то Лютиком, то Лелекою: «Наш Лютик, ніжна квітка (ти пам’ятаєш, який він був раніше!) в великих чоботях (добре, що хоч вони є!) складає гільйо в лісі, тягне з деревні мішок з борошном, підсипає рельси на залізниці. (Може, й не часто, але скоштував всього — заробітку ради!)»1. 

Важка праця задля куска хліба, задля тепла в хаті заводить думки й настрої Віри Антонівни на хвилі відчаю і тривожних передчуттів трагічної долі її сина: «Ах, породивши дитину, роби з неї кого хочеш: англійця, поляка, зулуса, орангутанга, накінець — тільки не українця, бо, поступаючи інакше, приносиш велику жертву на вівтар патріотизму, на жертвеник вітчизни»2. 

Мати не помилилась. І хоча юний Олег у Пущі-Водиці жив усамітненим життям, правда, не відособленим повністю від шкільного товариства, проте не почував себе затишно серед класово наїжаченого загалу. Тому завів собі домашніх друзів — півня, курчат, кролів, з ними спілкувався, спостерігав за ними, їхнім життям, характерною поведінкою, намагався описати. Витворюється «життєпис одного півня» — оповідання «Рудько», яке з’явилося друком у 1928 році в Празі. Підписує свої перші прозові та поетичні твори, пародії, епіграми, жарти псевдонімами О.Лелека, О.Світанок, К.Костянтин, М.Запоточний, Д.Кардаш... Відомим став як поет Олег Ольжич. Від давньоруського князя Олега. Як писав Олекса Стефанович: 
Ще княжья була на нім кольчуга, 
Великий, староруський ще Господь 
Провадив українську його лодь — 
І твердла, і росла його потуга. 

Багато хто не чекав на появу його віршів у «серйозних» часописах — епіграми, присвяти, пародії блукали по альбомах, по листах, звучали на вечірках, але коли поезії Олега Кандиби почали з’являтися на сторінках «Літературно-наукового вістника», «Студентського шляху» та інших журналів, громада відчула, що за цим карбованим, неначе витесаним із житомирського граніту, простим і чітким за думкою поетичним рядком стоїть горда націленість сина славетного лірика на категорично власне, абсолютно не схоже на батьківське поетичне самовираження та ідейно-естетичне самоутвердження. Писав батькові, якого надзвичайно шанував як поета, любив і піклувався про нього, його творчу долю: «З перспективою 52-річної людини ти, очевидно, можеш спокійно-епічно писати про золоті поля і луки, але на ділі, коли мені 24 роки, — всі справи трактуються рішуче і трагічно... Література? Тут я вірю, що докажу щось. І ця віра є рішаюча»1. 

Ольжича зараховують до фаланги передових поетів української еміграції, його ім’я поряд із іменами Є.Маланюка, Ю.Дарагана, Л.Мосендза, О.Лятуринської, Г.Мазуренко, Ю.Липи, Ю.Клена. Разом із Ольжичем карбує гостру, напоєну героїчним оптимізмом строфу Олена Теліга. 

Він — самокритичний, надзвичайно вимогливий до своєї поезії. Треба готувати поетичну збірку — в цьому його наполегливо переконують. 12 липня 1934 року літературознавець і публіцист Михайло Мухин у листі до Олега Ольжича підносить свій голос за видання його збірки: «Ваші речі можуть і мусять мати величезне виховуюче значення для наших підростаючих поетів. Не лише формально, але також тому, що Ви одинокий актуальний цілковито. Ви взагалі поет, «народжений напередодні» рр. 1914—1921, і як такий, Ви високовзірцевий для цілої генерації. 
Залишіть капризувати і погляньте мужньо і одвертими очима на Ваш дотеперішній доробок. А зрештою, прошу мати на увазі не Ваше реноме чи славу, а життєву потребу стількох молодших, для котрих Ви мусите й можете бути одиноким метром, а Вас тим часом на арені й бракує»
1. 

Виразно окреслюється громадянська потреба в такому поетичному стилі та ідейній наповненості вірша, який має виражати духовну спрагу молодих патріотів відкрити перспективу свого самоздійснення, виголосити передчуття чогось буремного, тривожного і героїчного. Формується нова літературна течія — неоромантизм, насичена мужньою образною реконструкцією минулих героїчних епох національної історії та світової цивілізації. Ми були, у нас велика традиція цивілізаційного поступу, наша героїка повинна відлунюватися в свідомості й почуваннях нових поколінь, будити енергію державного самоздійснення, і ніщо не може завадити нам у творенні могутнього поступу злютованих національною ідеєю лав до свободи і незалежності. 
Поцілуєш, різко і суворо, 
А в очах — морозяна блакить, 
А в очах — розриви і простори... 
Ет, не нам, товаришу, любить! 
Ще зіниці тугою розкриті 
І сухі тривогою уста... 
(Скоростріли мовкнуть, перегріті, 
І кіннота лаву розгорта...) 
В ухах досі ще п’янюче-лунко 
Дзвін копит і скреготи землі... 

..................................................... 
Хай дарують: в наших поцілунках 
Наші хижі, спрагнені шаблі1. 

Поетові уявляються бурхливі вітри над планетою, які розносять дим пожарищ і закривають чорним попелом небеса; сонну землю смерть голубим крилом черкає — все це п’янить, розпирає груди, повнить серце, і йому здається, що від чекання він згорить. 
О, ця днина, як п’яне вино! 
О, ця смерть, як холодна блакить! 
Як велично, що нам не дано 
До тридцятого року дожить!2 

Збірка — перша — поезій з’являється в 1935 році у Львові під назвою «Рінь» накладом поета Богдана Кравціва, який особливо привабив Ольжича третьою своєю збіркою «Сонети і строфи», написаною у в’язниці 1932—1933 рр. Із молитовно світлого вірша Богдана Кравціва «Святий Юрій» Олег Ольжич вибрав епіграф для символічного узагальнення поклику жертовних героїв на святий бій за волю. 
Між юрбою дріб’язково-сірою, 
Як качками на брудній воді, 
Мов лебеді, летючи із вирію, 
Впали Юрієві джури молоді. 
.................................................... 
Відгортайте соняшні їм кучері, 
Розганяйте хмари на чолі, 
Бо позве-покличе Вождь Сліпучий їх 
Серед реву бурі від землі. 
З них ні оден вас не обійматиме, 
Злотодзвонних не розгубить слів. 
Та родитимуться довго янголятами 
Смертні діти смертних матерів1. 

Друга прижиттєва збірка «Вежі» побачила світ у Празі 1940 року. Значима ця збірка тим, що з’явилася після драматичних подій 1938—1939 рр. у Закарпатській Україні, коли на Мюнхенській конференції було «розв’язано» долю Чехо-Словаччини. На Закарпаття зразу ж після окупації фашистською Німеччиною Судетів починають накидати оком Угорщина, Словаччина, Румунія, Польща. Але Закарпаття воліє бути самостійною державою, вимагає створення української влади, незалежного уряду. ОУН, її Крайова Екзекутива звертається з відозвою: «Надходить великий час! Закарпаття мусить стати самостійною українською державою! Воно мусить стати зародком одної великої Самостійної Соборної Української Держави...» 

Олег Ольжич — заступник голови Проводу Українських Націоналістів Андрія Мельника — в центрі подій, що розгорнулися в Закарпатті. Він — у місті Хусті, там, де шириться процес державотворення, де готується Карпатська Україна до першого збройного виступу проти фашизму і нацизму в Європі. Хортистська Угорщина з мовчазної згоди Гітлера з хижою жадобою накинулася на молоду карпатоукраїнську державу, якій ніхто не наважився допомогти. Олег Ольжич там, на Срібній Землі, не лише керівник Культурної Референтури ОУН — в його обов’язки входить не лише організація культурно-освітнього, культурно-інформаційного життя, а й заснування Карпатської Січі, пошуки каналів придбання зброї, військові навчання, необхідність прийняття рішень, пов’язаних з повсякчасними провокаціями на кордонах і, врешті-решт, організація дисциплінованого військового відступу з Хуста в гори у зв’язку з угорською агресією.
Далі — ув’язнення в Тячівській тюрмі, куди Ольжич потрапив із своїми побратимами по боротьбі — Михайлом Мухиним, Миколою Чирським, Олегом Лащенком, Михайлом Михалевичем, Юліяном Хименцем та іншими, страшні мадярські тортури... Долею судилося вирватися з лабет смерті та ще й описати мадярський терор супроти полонених січовиків у нарисі «Вояки-будівничі». Олег Ольжич сам уклав і відредагував збірник свідчень і матеріалів про героїку і трагедію Карпатської України під назвою « Карпатська Україна в боротьбі». 


Джерело: http://ukrlife.org/main/evshan/surma.html
Категорія: Олег Ольжич | Додав: nmix (15.01.2009)
Переглядів: 1647 | Рейтинг: 4.0/1 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2022
Створити безкоштовний сайт на uCoz