Нащадок князівського чину
У 23 роки він захистив докторську дисертацію в Карловому університеті на тему: «Неолітична мальована кераміка Галичини». Він міг стати видатним археологом, літературознавцем, поетом, культурологом, однак лишився вірним заповіді Декалогу: «Здобути Українську державу або загинути в боротьбі за неї». В історію та літературу він увійшов під іменем Олег Ольжич – як нащадок слов янського віщого князя Олега.
«Воно зросло
з шукання і з розпуки»
Так писав Олег Ольжич про сво покоління – гартоване війнами, голодом, холодом і непереборним прагненням волі, чогось нового, незвіданого. Народився він 8 липня 1907 року в Житомирі, де жив його батько, знаний поет Олександр Олесь (справжн ім я – Олександр ванович Кандиба). Уже в три роки Олег навчився читати, а в п’ять написав п’єсу на три дії із життя козаків і сам ілюстрував її, змалечку грав на піаніно та скрипці. Невдовзі після того як родина оселилася в Пущі-Водиці, Олександр Олесь закінчив Харківський ветеринарний інститут і, щоб прогодувати сім'ю, «примушений був узяти, може, найогиднішу роботу з усіх робіт», як писав він згодом в «Автобіографії», – на київській скотобійні. Можна собі уявити, що творилося в душі тонкого лірика в цьому царстві крові, передсмертних криків тварин і гір м’яса.
Він не витримав і 1919 року з дипломатичним паспортом Української Народної Республіки виїхав за кордон – займав пост культурного аташе в Будапешті, згодом перебрався в Прагу.
Дружина із сином залишалися в Пущі-Водиці, де на їхні плечі лягли всі «зваби» пореволюційного життя. 1921-го в одному з листів до чоловіка Віра Антонівна писала: «Наш Лютик (так вони називали Олега. – Авт.), ніжна квітка (ти пам ята ш, який він був раніше!), у великих чоботях (добре, що хоч вони !) склада гілля в лісі, тягне з деревні мішок із борошном, підсипа рейки на залізниці. (Може, й не часто, але скуштував усього – заробітку ради!)».
Олесь не полишав спроб допомогти родині. Він надсилав грошові перекази, які не доходили, домагався через Міжнародний Червоний Хрест виїзду дружини та сина з Радянської України. Але тільки 1921 року, після публікації сатиричної, спрямованої проти діячів української еміграції, збірки «Перезва», яка з явилася 1923 року в дещо скороченому вигляді в Україні під назвою «Емігрантська перезва», Олесь заслужив прихильність більшовицької влади, і вона «з ласки» Затонського та Раковського дозволила наприкінці 1922 р. його родині виїхати з України.
У січні 1923 року Олесь зустрів Віру Антонівну та Олега в Берліні, а звідти разом вони перебралися в Чехословаччину. Олег успішно склав іспити за програмою гімназії та вступив на філософський факультет Карлового університету, одночасно відвідуючи лекції з археології, мистецтвознавства та історії в Українському вільному університеті в Празі.
«Так солодко в
передчуванні бою...»
Він і справді міг стати визнаним авторитетом у царині археології. Ще студентом він захопився розкопками на Галицькому Поділлі, досліджував археологічні колекції в музеях Львова, Кракова, Праги. На велосипеді об їздив пів- вропи: Берлін, Потсдам, Росток, Вісмар, Любек, Гамбург, відвідував церкви, музеї, університети... Олег Кандиба мріяв здобути стипендію від наукового Товариства ім. Т. Г. Шевченка для систематичних розкопок, посаду в музеї та мріяв попрацювати кілька років над мальованою керамікою, щоб «дати певну й тривалу схему розвитку ці ї культури».
Ольжич уже тоді виказував феноменальні знання свого предмета. В одному з листів до батька він писав: «Роботу свою по музеях я вже скінчив, маю дину у своїм роді збірку кераміки з більшості селищ Галичини. Зустрівся я з тутешнім професором університету Козловським. Здалося, що він зна багато менше, ніж я, у мальованій кераміці й теоретично, і практично. Наприклад, по його власному музею водив його я! Відкрив йому очі (на свою голову!) на багато рідкісних примірників, що про них він не підозрював».
Археологія, викладання (а Ольжич на той час обіймав посаду асистента на кафедрі археології Українського вільного університету й одночасно завідував археологічним відділом Чеського національного музею в Празі, читав лекції в Гарвардському університеті США) давали можливість мати певний постійний заробіток і допомагати родині, бо емігрантам знайти роботу було вкрай важко. , може, він і став би вченим, якби не туга за батьківщиною та прагнення зробити все для її незалежності. А саме це було головною темою дискусій серед поетів – представників так званої Празької школи, куди, крім Ольжича, входили вген Маланюк, Леонід Мосенз, Олена Теліга, Юрій Липа, Юрій Дараган та інші відомі літератори.
Прагнення до високих ідеалів приводить Ольжича в 1929 році до ОУН, і першим організаційним псевдо вояка-неофіта «війська незримого поневоленої нації» стало ІДЕАЛІСТ.
Ольжич поринув у боротьбу. з часом він став першим заступником і правою рукою голови Проводу Українських націоналістів Андрія Мельника. 1939 року взяв участь у проголошенні Карпатської України, очоленої Августином Волошиним. Він був не тільки керівником Культурної Референтури ОУН, а й координатором заснування Карпатської Січі, під його контролем – пошуки каналів придбання зброї, військове навчання, необхідність прийняття рішень, пов'язаних із провокаціями на кордонах і, врешті-решт, організація дисциплінованого військового відступу з Хуста в гори у зв'язку з угорською агресією.
Після повалення Карпатської України він потрапив у тячівську тюрму, звідки йому вдалося вирватися. Пізніше ці враження лягли в основу укладеного Ольжичем збірника свідчень і матеріалів про героїку й трагедію Карпатської України під назвою «Карпатська Україна в боротьбі».
Саме на цей час припав розкол, який відбувся в ОУН. Ольжич переживав це гостріше, аніж угорський полон. Тим часом, лишаючись вірним Андрію Мельнику, він рішуче виступив проти рішення Проводу про знищення Степана Бандери. До кінця життя він знаходив спільну мову з обома відламками організації та мав неабиякий авторитет і серед одних, і серед других.
Син Ольжича, Олег Кандиба, розповідав, що у Львові 1944 року багато членів крила ОУН Бандери якби дізналися про його арешт, то спробували б відбити Ольжича. На відміну від них співробітники німецької контррозвідки чітко знали, де й кого шукати.
« СМЕРТЬ ЯК НАЙВИЩИЙ ВІНОК»
З початком війни Олег Ольжич перебрався в Київ, де очолив відділи ОУН на Правобережжі України, зокрема в Києві, став одним із фундаторів Української національної ради, якою керував економіст Микола Величковський. Він налагодив видання газети «Українське слово», літературного журналу «Літаври», організував створення Спілки українських письменників, яку очолила Олена Теліга, юнацького товариства «Січ»... Голова сенату ОУН (М) Корній Товстюк стверджує , що Ольжич був одним із головних дійових осіб у «справі порятунку людей». Коли в 1941 році під Києвом у полон німцям здалося близько мільйона червоноармійців, 80 відсотків з яких були українцями, Мельник умовив головнокомандувача вермахту Браухіча відпустити їх додому. Пізніше Гітлер змістив Браухіча й наказав усіх полонених відловити й згноїти в таборах. Але за ці кілька тижнів було підготовлено бази, які радянські війська залишили на випадок партизанської війни. За десять днів попередили й мобілізували майже 30 тисяч чоловік. «Так почався партизанський рух в Україні, що став зародком українських збройних сил, пізніше перейменованих на УПА», – пише Корній Товстюк.
Хвиля українського відродження, що почалася із приходом німців, швидко пішла на спад. Уже 27 листопада 1941 року діяльність Української національної ради було заборонено, а з початком лютого 1942 року розпочалися масові арешти українських активістів. Членам ОУН Ольжич наказав переходити на нелегальне становище, однак багато хто відмовився. Олена Теліга у відповідь на наказ терміново залишити Київ відповіла: «Є вищі речі від наказу! Тут мусить бути хтось, хто свідомо дивиться смерті в очі й не відступає».
9 лютого 1942 року її арештували й за кілька днів разом із її чоловіком Михайлом Телігою, Іваном Ірлявським, професором Гупалом та іншими патріотами розстріляли в Бабиному Яру.
У березні Ольжич перейшов на нелегальне становище. У Львові він вирішив попросити руки доньки улюбленого професора Білецького Катерини. 2 серпня 1943 року вони обвінчалися в церкві галицького села Яблінка Вижня. Однак він узяв із молодої дружини слово, що до завершення війни вона триматиме це в таємниці, аби убезпечити її від можливих переслідувань. Обручки молодих зберігалися в окремому конверті. Коли в червні 1944-го Катерина зазирнула в конверт, то побачила, що обручка Ольжича почорніла, хоча обидві були з одного металу.
Його арештували 25 травня 1944 року на конспіративній квартирі у Львові. Кілька годин допит тривав там, після чого було зорганізовано транспорт до Берліна, а звідти – до сумнозвісного Заксенхаузена. Ольжич одразу потрапив у «Целленбау» – своєрідний карцер у таборі. Допити й катування за участю гестапівської трійки (Вольф, Вірзінг, Шульц) тривали більше як два тижні, доки смерть не зупинила тортури. Єдине, що лишилося в коменданта Заксенхаузена, – це власноручна заява Ольжича, де він відмовився від будь-якої співпраці з німцями.
Смерть Ольжича на мить примирила й таких непримиренних ворогів, як Мельник та Бандера. Мельник згадував, що в таборі в них існувала своя система повідомлення про долі товаришів. Коли він побачив на умовному місці зондербараку ім’я Ольжича й поруч хрестик, не стримався й уголос запитав: «Хто ви?». У відповідь на склі з явився напис: Степан Бандера.
Не виніс звістки про смерть сина Олександр Олесь: 22 липня 1944 року він помер у Празі. 31 липня 1944 року народився син Ольжича – Олег Олегович Кандиба.
| 
