Віталій ЖЕЖЕРА Поліцейський Іван Тобілевич не брав хабарів
У нашій культурі бувають дивні й несподівані зв’язки. Ось приклад. Наставником Карпенка-Карого був Дмитро Пильчиков, кирило-мефодієвець, соратник Шевченка. Сам Карпенко-Карий доводився шваґром Олександрові Тарковському, чий син Арсеній став поетом, а онук Андрій – знаменитим кінорежисером наших часів. А ще один наш сучасник — режисер Андрій Жолдак, на афішах зве себе Тобілевичем Четвертим. І справді – Тобілевичі є серед його предків. Отакий тісний світ.
Зазвичай, згадують трьох братів Тобілевичів: Івана — драматург і артист Карпенко-Карий, Миколу та Панаса — великі артисти Садовський та Саксаганський. Але братів було п’ятеро: ще двоє, разом із Іваном, служили в єлисаветградській поліції й були неабиякими акторами-аматорами. Власне, аматори з Єлисаветграда й заснували український професійний театр!
Їхній батько Карпо Адамович дав освіту всім своїм дітям. Згодом йому казали: «І не стидно тобі, Карпо? У тебе отакі діти – і така стара шапка!». Він відказував: «Тим-то у мене такі діти, що така шапка!».
Іван узяв од батькового імені псевдонім Карпенко, а Карий – від Гната Карого, героя Шевченкової драми «Назар Стодоля». А за прототип Мартина Борулі з однойменної комедії послужив батько. Як і Мартин, Карпо Тобілевич безуспішно добивався поновлення дворянських прав. Ця історія тягнулася 60 років і закінчилася нічим. Коли Іван згодом почитав батькові «Мартина Борулю», той заплакав і мовчки посварився пальцем. Між іншим, у старому шляхетському гербі Тобілевичів – три блакитні хрести на червоному полі. Ніби пророцтво про славу трьох найвідоміших лицарів роду.
...У школі Іван був найсильнішим і дивував усіх тим, що силу ніколи не показував. Хіба щоб захистити слабшого. Усі це знали й побоювалися його. А він сам був боязким: коли батько вів його, 14-річного, до станового пристава влаштовувати на службу писарчуком, хлопець так боявся, що Карпо Тобілевич купив йому картуз вишень, аби заспокоїти. Утім, кар’єру Іван зробив швидко: став чиновником повітового суду, з окладом для його віку немалим – 14 рублів. Потім служив секретарем міської поліції Херсона, Єлисаветграда, де батько купив братам дім на вулиці Биковій за 2000 рублів.
Карпенка-Карого називали «дивним поліцейським»: він не лаявся по-московськи й зовсім не брав хабарів. Коли згодом жандармерія вимагала відсторонити його від служби за неблагонадійність, місцеве начальство не повірило. Позбавляти Івана служби довелося спеціальним наказом Міністерства внутрішніх справ: на місці цього робити не хотіли!
Казали, що тоді російська бюрократія втратила гарного чиновника, а українська література здобула гарного драматурга. Зрештою, служба й так не була йому до душі: дисциплінований, витриманий і скрупульозно-совісний, він іноді кидав усе й ішов до компанії гультяїв. Відтоді й лишилася у нього приказка: «А виходь на мене сам сатана!».
Але це гріхи молодості. Зрілий Карпенко-Карий – рідкісно гармонійна постать нашої культури. Знаменитий меценат Євген Чикаленко вчився в одному класі й сидів за однією партою з Панасом Тобілевичем – майбутнім Саксаганським. Він також добре знав його старшого брата Івана й залишив про Карпенка-Карого немало рядків у своїх мемуарах. Чикаленко вважав, що якби Іванові не чотирикласна провінційна освіта, а університетська – з нього, можливо, вийшов би великий філософ. І ще. За тих часів вважалося корисним, про всяк випадок, до кожної незнайомої людини «ставитися так, ніби ця людина – сучий син, аж поки не стане достеменно відомо, що це не так». Так ось, пише Чикаленко, Карпенко-Карий зовсім не вмів користуватися цим правилом. Власне, через донос одного «сучого сина» і втратив службу.
Він обожнював театр. Із Бобринця ходив до Єлисаветграда 50 верст, аби побачити в ролі Отелло гастролера Айру Олдриджа – того самого чорношкірого актора, що був приятелем Шевченка. На схилі літ Карпенко-Карий міг в усіх нюансах відтворити монологи Отелло англійською мовою, якої не знав!
Театр – важке мистецтво, там нелегко бути нормальною людиною. Він – був. Саме тому й посварився з братом Миколою. Микола підтримував свою жінку, велику актрису Заньковецьку, яка не терпіла поруч із собою конкуренток. А Іван вважав, що на сцені має вистачати місця всім. Може, він не мав професійної рації – але мав рацію моральну. Через це вони розійшлися. Зате з братом Панасом Іван утворив Товариство українських артистів, де було багато недосвідченої молоді. Товариство трималося на диво довго.
Так, він зумів залишитися природною людиною. І коли служив у поліції, і коли вже був артистом, на літо брав відпустку, їхав до свого хутора Надія й хазяйнував там. Косив, орав, сіяв. Тоді сам граф Толстой цим балувався, але для Івана то було всерйоз. Він страждав, що в місті «нема горизонту». На хуторі він викопав ставок, ловив рибу – й випускав назад. До речі, в нього був ще один псевдонім: революціонери-народовольці називали його між собою Сином Риби – від російського «карп» – «короп». На диво точно: завжди маючи що сказати, він більше любив мовчати й слухати. Цього не вистачало його сучасникам. Вони не мали терпіння, щоб чути, про що він мовчить.
Симон Петлюра, коли ще був театральним критиком, писав, що Карпенко-Карий мало не антисеміт, бо в його п’єсах євреї – карикатурні. Петлюра, можливо, не знав, що 1881 року, коли в Єлисаветграді «Союз спасения русского народа» влаштував погроми, Карпенко-Карий ховав євреїв у себе вдома.
Його остання сварка з братом Миколою відбулася, коли почалася російсько-японська війна 1904 року. Уся інтелігенція, що вважала себе передовою, тоді сповідувала «пораженчеські» настрої: чим гірше буде нашій імперії, тим краще для нас. Думати інакше вважалося непристойно. Карпенко-Карий, один проти всіх, мислив по-іншому: що хорошого в тім, що люди вбиватимуть один одного? Брат назвав його «чорносотенцем». Іван гостро переживав. Дехто вважав, що це призвело до його передчасної смерті.
Із його 18-ти п’єс принаймні три досі не сходять з української сцени: «Мартин Боруля», «Хазяїн», «Сто тисяч». Головні ролі в них він свого часу грав сам. У ньому було щось від усіх трьох – Борулі, Пузиря й Калитки. Скажімо, Пузир, як і сам автор згодом, помер від хвороби печінки. Любив овець, як і Карпенко-Карий. А Калитка мав 200 десятин землі – стільки, як сам Іван Карпович на хуторі Надія.
Той хутір він заснував 1883 року й назвав на честь першої дружини Надії Тарковської. Земля дісталася їй у спадок від батьків. Маєток був у боргах, із якими Іван Карпович зумів поступово розрахуватися. Поруч були 200 десятин Надіїного брата Олександра. Коли той зібрався вступати до Київського університету, саме Карпенко-Карий дав йому рекомендацію.
Понад 100 років тому – 1907-го, коли помер Карпенко-Карий, у Єлисаветграді народився Арсеній Тарковський. У своїх віршах він згадував, що в його дитинстві це степове місто дивовижно пахло полином і ваніллю.
ДОВІДКА
1845, 29 серпня – народився в селі Арсенівка поблизу Єлисаветграда (нині Кіровоград)
1856–1859 – навчається у повітовій школі в Бобринці
1860 – іде на службу писарчуком до станового пристава
1865 – разом із Кропивницьким засновують аматорський гурток у Єлисаветграді
1870 – одружується з Надією Тарковською. Вона померла 1882 року, залишила йому троє дітей: Назара, Юрка та Ярину
1883 – позбавлений служби за зв’язок із народовольцями. Жандарми звернули увагу, що багато паспортів нелегалам-народовольцям видано в поліції Єлисаветграда. Так вийшли на слід Карпенка-Карого. Його вислали на п’ять років до Новочеркаська. Діти лишилися під опікою діда Карпа
1885 – повінчався із 25-річною Софією Дітковською в Новочеркаську. Там же під час заслання написав «Мартина Борулю» та інші п’єси
1887–1889 – жив без права виїзду на хуторі Надія з батьком
1890 — разом із братом Панасом заснував Товариство українських акторів, яке розпалося після смерті Карпенка-Карого
1907, 15 вересня ( 2-го за ст. стилем) – помер на руках у дружини Софії в Берліні, де консультувався про свою хворобу – рак печінки
1956 – на хуторі Надія відкрили музей-заповідник.
Джерело: http://gukr.com/article1707.html |
