 РУБАЇ
Дмитра Павличка
1
В Хайяма взяв я форму рубаї,
Вподобавши за лаконізм її.
Чи замалу, чи, може, завелику
Одежу матимуть думки мої?
2
Безсмертні всі: цей виховав дитину,
Той пісню написав, хоч і єдину,
А той, що не зумів цього зробить,
Коло дороги посадив ялчну.
З
Куди ідуть краєм шляху тополі?
Куди несуть свої думки і болі?
До мужніх друзів, до міцних дубів.
Що сплять в діброві, там, на видноколі.
4
Є люди як дуби, і є дуби як люди:
Безстрашно грому підставляють груди,
Щоб немічну берізку захистить,
Хоч знають добре — їм загибель буде.
Зрубали яблуню стару в саду,
її дочку я бачу молоду.
Так довго не вертався я додому,
Що вже свого дитинства не знайду.
6
Вмирають буки. Золото червоне
Вітри розносять за далекі гони,
І чути, як своїм товаришам
Там бамкають смерек зелені дзвони.
7
Я з квітами прийшов тебе зустріти
І дуже довго ждав — зів'яли квіти.
О, поспіши, бо можуть почуття
Даремно у душі моїй згоріти!
8
На життєвій дорозі у людини —
Одна вершина чи й нема вершини.
А генії — мов сонце у путі,
Воно ж виходить у зеніт щоднини.
9
Добро і лихо — світло й темнота;
Та не з пітьми буває сліпота —
Надмірне світло людям очі сліпить,
У темряву їх душі загорта.
10
Життя без книги — хата без вікна,
Тюрма глуха і темна, мов труна.
Крізь вікна книг свободи світло ллється,
Майбутнього видніє далина.
11
Я власну вічність бачу без облуди:
О, де б мене не поховали люди,—
Там грудка української землі
З мого зажуреного серця буде!
12
Як ти підносиш на руках дитя,
Світлішають думки і почуття,
Пригадую мадонну Рафаеля —
Мистецтво вічне, вічне-бо життя!
ІЗ
Я лицемірити не можу, як святі.
Сорочки чистої замало у житті.
Потрібно сонця, сірника потрібно,
Щоб віршів не писати в темноті.
14
Все. що в землі, підійметься з землі,
Заграє в неба золотім гіллі.
По смерті теж мені потрібне соііце,
Вода і люди добрі, а не злі.
15
Коли я буду явором рости,
Дивитися удалеч з висоти,—
Коханій восени пошлю листочки,
Як посилаю їй тепер листи.
16
Минуле? Там не змінимо ні йоти,
Майбутнє? Клич до творчої роботи.
А мить, що ділить їх, все швидше мчить
Ракетою в незаймані висоти.
17
Зросла берізка високо на мурі,
Стоїть, мов квола сирота в зажурі.
Їй теж потрібно рідної землі,
Бо там вона не витримає бурі.
18
Я чув, як серце жалісно кричить,
Щоб ворога лежачого не бить.
А розум говорив мені спокійно:
Затям, що завжди гадина лежить.
19
Ненависть і любов — неначе крила.
Коли одне крило в льоту пробила
Ворожа куля — не склади його,
Бо на однім летіти вже несила.
20
Я вірю в те, що вернеться тепло.
Я вірю в щастя, бо воно було.
В майбутньому плоди зберуть багаті
Із дерева, що нині зацвіло.
21
Нема на світі старості. Весна
Панує завжди у душі одна.
Всі люди помирають молодими,
Тому нам смерть огидна і страшна.
22
В труді прийде натхнення раз у рік,
Але коли — не знає чоловік.
Щоб тих щасливих днів не загубити,
Потрібно працювати цілий вік.
23
«Пий! Мент лови!» —учив Омар Хайям,
Та ця наука не підходить нам.
Працюй! Лови натхнення! Випий з другом!
За правду й за народ ставай життям!
24
В моєму серці — схрещення доріг
Ненависті й любові. Тож не міг
Я зупинить на тому перехресті
Ані на мить спокійних дум своїх.
25
Біда, коли тебе забуде брат,—
Та ще буває гірша востократ:
Коли тебе забуде друг. Подумай,
Чи це не тінь твоїх лякливих зрад?
26
Брати дзвінкоголосі, до мети,
Співаючи, я годен з вами йти.
Якби я турбувався лиш про себе,
Вже б онімів давно від самоти.
27
Мій друг помер. Я плакав, як дитя.
В той день я справді полюбив життя.
Як з тьми в нутро освітленої хати,
Я на життя поглянув з небуття.
28
Бувають дивні на землі діла —
Серед зими черешня зацвіла.
Я між дерев довідався докладно,
Що поетеса їхня то була.
29
В криницю старості не заглядай,
Про те, яким ти будеш, не гадай.
Якщо не можеш бути вічно юним,
То змолоду не будь старим бодай!
30
Руки твої обіймали мене,
Губи твої цілували мене.
Я попрощався з тобою навіки —
Серце твоє не любило мене.
31
Мені нагадують людські серця
Крихке й тоненьке серце олівця —
Зламати легко, застругати важче,
Списати неможливо до кінця.
32
Мене приніс на наш город лелека,
Що знов за мною прилетить здалека
І вже навіки віднесе туди,
Де книг крильми шумить бібліотека.
33
Я у такому віці, що якраз
Було б чудово зупинити час.
Та він скоряється лиш нашим дітям,
Що завжди прагнуть перегнати нас.
34
Земля епічне в землі, вода збіжить у води,
Повітря у вітрах злетить під небозводи,
А крихітка вогню, що я в собі ношу,
Перейде в людський дух полум'янкої вроди.
35
« Роби добро,— мені казала мати,—
І чисту совість не віддай за шмати!»
Благословенний мамин заповіт
Ніхто в мені не зможе поламати.
36
Коли вістило сонце час єдине —
Були в нас дні, та не було години.
Година є, але немає днів —
Їх відняли годинники в людини.
37
Життя — це шлях, що переходить в шлях,—
Кінця не має ні одна дорога.
Смерть — тимчасовий міст, що на вітрах
Ледь-ледь стоїть і наганяє страх.
38
Я міг би жити радісно й щасливо,
Якби мені вдалось маленьке диво:
Змирити серце з розумом — або
Дізнатись, хто говорить з них правдиво.
39
Тихцем розбуджує діянь жада,
Неначе батькова рука тверда.
Шумить, вриваючись у душу, спокій,
Як у пробитий корабель вода.
40
Не кажуть правди тим, хто помирає,
Ні тим, хто у дуренство впав безкрає.
Брехня із милосердя — раз болить,
Брехня зі страху — цілий вік карає.
41
Усе росте: лошак — на оболоні,
Хліб — на долоні, вітер — на бетоні,
Ум — на печалі, радість... ой, постій,
Де дівся звук, що вибухнув у дзвоні?
42
Не скаже Галілей, ні Архімед,
Чи буде то назад, а чи вперед —
Із Місяця вертатися додому,
З пустель жахних — на яблука і мед.
43
Щасливим був я двічі: як на сіні
Мене віз батько в присмерки осінні
І як відчув, що в мене в серці є
Те, що належить тільки Україні.
44
Не смерті я боюсь, а темноти,
В якій не можеш сам себе знайти.
Благословенне світло дня і ночі,
Мисль, у якій засвічуєшся ти!
45
Сильніше за любов злоба горить,
Сильніше за красу вражає бридь,
Але життя росте лишень з любові,
Лишень краса людей навчає жить!
46
Загубить гай принадливість свою,
Як ти наткнешся в ньому на змію.
Сичання тихе здатне приглушити
Мільйони зичних співів у гаю.
47
Закон добра і правило в'язниці
Погодити схотіли люди ниці —
І поставець у них на ланцюзі,
Але вода зогнила в їх криниці.
48
Від божества і дикого єства
Пішла струна, що лагідно вбива...
Моя кохана до струни подібна,
В якій живе прабабка-тятива.
49
Мене думки обсіли, наче оси
Доспілу грушу в літо стоголосе.
В одної з них є золоте жало —
Його боїться й прагне серце босе.
50»
Дізналися за двадцять п'ять сторіч,
Як знищити все людство умлівіч,
Та не дізнались, як убити смуток
Людини, що посивіла за ніч.
51
Покинута людьми за довгі дні,
Дорога помирає в бур'яні,
А шлях живий горить, та не згоряє
В гулких коліс невтомному вогні.
52
З рук матері ми сходимо та йдем
Шукати свій плодющий чорнозем;
Вертатись до тих рук потрібно з хлібом,
А ми тягар землі до них несем.
53
Колись давно не мав я наче тіла.
Душа. А на душі — сорочка біла.
Почав огонь палити плоть мою,
Як ластівка крізь мене пролетіла.
54
За лісом — небеса поморщені, мов хром,
Десь там реве, гримить, гуде аеродром.
У серці солов'я від грому спів розпався,
Мов крові крапелька, мов світовий огром.
55
Все зроблять автомати: продадуть,
Розмелють, випечуть і подадуть,
З'їдять, лиш тягаря з душі не знімуть,
Добра з ненависті не накують.
56
Ми тільки почали розгадувати світ,
В щілину глянули, як діти з-за воріт;
Чи нам відчиняться пізнань важкі ворота,
Чи вирве нам серця роздорів динаміт?!
57
Не раз я чую в голосі своїм
Чужу печаль, чужої злості грім.
Хто так незвично бавиться зі мною,—
На це питання я не відповім.
58
До мене доторкнувсь твій кісничок,
Одкрився запах степу, як стручок,
Цвіркун заграв, на синіх струнах зблиснув
З хвоста комети зроблений смичок.
59
Коли забуде нас трава,
дерева й птахи нас покинуть,
Залишаться лише пісок
і трутяно-мазутна вимуть,
І, наче варварів орда,
все нищачи й руйнуючи,
На нас безсмертні роботи
з залізними дрючками ринуть.
60
Колись я думав: радощі — це путь
У світ незнаний із моїх Покуть;
Тепер я знаю: радість — то дорога
До яблунь, що в Стопчатові цвітуть.
61
Я бачу темряву перед початком сну.
Мов у терновий кущ, вступаю в ту стіну.
Як очі затулю, відкрите буде серце,
Як серце затулю, то зір собі проткну.
62
Щоб яблуня твоя родючою була,
Забий у неї цвях!—порада трохи зла,
Та каже так народ.— Забий,— додам,— допоки
Є в древі дух живий, а не мішок дупла!
63
Дрімають на карнизі голуби,
Не боячись ганебної судьби,—
Крилатим будучи, з висот упасти
Під ноги ярмаркової юрби.
64
Не жаль мені, що житиму лиш раз,
Та жаль, що згасне мрій моїх алмаз.
Його засвітять інші, та не буде
При нашім світлі найяснішім нас.
65
Пригадуй смерть, допоки ти здоров,
Допоки, мов лошиця, грає кров,
Бо той життя не відає, хто смутку
Хоч раз у радощах не поборов.
66
Моя душа — як ліс. Там чути свист і рев.
Могутні стовбури стоять між синіх мрев.
Та скільки там живла постріляно й побито,
І скільки там лежить поламаних дерев...
67
Смерть очищає землю, і вона ж
Оновлює планетний екіпаж.
Кохання служить їй, але за ким це
Блакитний плащ несе вона, мов паж?
68
Негідники ростуть, немов пирій.
Росте й добро на цій землі старій.
Я тлінності закон благословляю,
Але ж і плачу в скорбності гіркій.
69
Я стрів гриба, пройшовши три ліси,
Кажу йому: — Ти божество краси! —
А він: — Я добре знаю людську вдачу,
Мене похвалиш, а тоді з'їси.
70
Дивуюся, що я живу,
Що бачу сонце і траву;
Дивніше ж те, що вмерти маю,
Піти з яви у неяву.
71
Зустрів я ту, котру любив колись.
О серце, де ти, затремти, озвись!
Мовчить. Мене немає вже на світі.
Я був тоді, як вперше ми зійшлись.
72
Своє життя ти спланував на триста літ,
Добра всілякого надбав на триста літ,
А завтра вмреш, якраз коли воскресне
Поет, що пісню написав на триста літ.
73
Це знають лікарі: на дні мойого ока
Була пухлина. Там — пустеля, мов опока.
Все випалив вогонь. Біля жахних пожеж
Металася душа, безрадна й одинока.
74
Ви любите лише себе? Любіть.
Збирайте в серці самолюбства ідь.
Ні! Ні! Вона вас зажене в могили,
Щоб вашим трупом землю отруїть!
75
Із цього поїзда, що так прекрасно йде,
Потрібно висісти, але не знаєш де,
Де станція твоя — така печальна й тиха,
Що вже не чутимеш, як потяг твій гуде.
76
Життя подібне до книжок: одна
Грубезна — та порожня і дурна,
А та, тонка,— мов сонце. Та буває
Все навпаки. Чому? Ніхто не зна.
. 77
Що більший самолюб і фарисей,
То більше прагне шани від людей.
Він так її приймає обережно
І крадькома, як чайові — лакей.
78
Вже маска до обличчя приросла,
Та ви не пан свойого ремесла.
Ви граєте: в лиці брехні не видно,
Та в лагідному слові повно зла.
79
Я птахом був колись, та світ мене зловив,
В людину обернув, скропивши потом жнив.
Коли сказати щось я маю — задихаюсь:
Б'є в слово полум'я, що в крилах я носив.
80
Поволі той вогонь, що ти для мене мала,
Розкрали чи й сама його ти роздавала...
А я також — немов ромен без пелюсток,—
Та не твоя рука їх пестила й зривала.
81
Ще від землі воно не відросло,
не виповзло із мокрих шмат,
А мати іграшку йому —
ах, майже справжній автомат.
І полум'ям воно січе,
стріляє в материні груди,—
І мертвим молоком живе
й росте малий невинний кат!
82
Зблиск магнію — гордячки-слави зір.
Поглянула й пішла. Ти їй не вір.
Не вернеться. Вона — дівча, що заміж
Іде саме собі наперекір.
83
Не говоріть, що мир — це рівновага зброї.
Чим одвести удар печалі грозової?
Чим зрівноважити ту правду, що болить
І відпивається під серцем у набої?
84
Димок од ватри йде, неначе спить.
Крізь нього бачу я блакитну мить.
її спинити міг би я, звичайно,
Та диму сплячого не зупинить.
85
Не був я на війні, але горів
У поглядах нещасних матерів.
Збирав я своє серце, наче попіл
В слідах залізних танкових кострів.
86
На милицях з війни додому він прийшов,
І впала перед ним його свята любов,
І, ногу з дерева цілуючи, шептала:
«О щастя ти моє, о клен мій чорнобров!..»
87
Я прокидаюся вночі й чекаю днини,
Перераховую свого життя провини.
Повільно час іде. Безжурна голова
З такою швидкістю вдягається в сивини.
88
Як батько вмер, я взяв його свічник
І палицю. Наївний віршівник!
Замало цього спадку, щоб світити
І не боятися, йдучи в темник.
89
Проходив я і всюди вздовж доріг
Дерева бачив — не зрізайте їх,—
Бо як же я повернуся додому
Пустелею — на батьківський поріг?!
90
Коли любов являлась палахка,
Бог блискавок з тремтінням юнака
Ставав не полум'ям, а обертався
В дощ золотий, у лебедя, в бика.
91
Показує нам море, що земля —
Це рух окопів, линучих здаля,
Це рух могил, поміж яких людина
Веде свого хиткого корабля.
92
З дурнішими од себе не водись,
Шукай мудріших, а як їхня вись
Тебе лякає, то з висот найвищих
Гукни хоч раз і в прірвисько зірвись.
93
Цвях витягнути важче, ніж забити.
Покинуть важче, легше полюбити,
І важче в спогадах пройти життя,
Ніж просто бути молодим і жити.
94
Десь точиться війна. По небу кров тече.
А тут сміються, п'ють. Ніщо їх не пече.
Не видно їм небес — я ж кров ту добре бачу,
Але сміюсь, і п'ю, й кажу: — Налийте ще!..
95
Середина життя — пора німа.
Живі ще друзі, дружби вже нема.
А там, дивись, вони зійдуться знову,
Бо навертає до тепла зима.
96
Ілюзія — це рай. В нім не прожити вік.
Ось був у мене друг, розумний чоловік.
Я мудрощі його прийняв за благородство,
До криги тулячись, на смерть себе попік.
97
Якби дерева уявить могли
Убивчу лють сокири і пили
(Це значить—людську лють),
то скам'яніли б,
Камінним листям нас би затовкли.
98
Та зброя, що стоїть по арсеналах,
Народжує страшної думки спалах;
Ми горимо, й рятунку нам нема
Попід землею у бетонних залах!
99
Хтось перед зорями кладе своє майно —
Струхлявілий талант — суцільне порохно.
І світить, мов екран, від світляка проміння,
А зорі тішаться, як дітвора в кіно.
100
Я битий був малим. І кінь мені на вухо
Шегінув: «Терпи, не плач! Переболить, братухо!»
Донині ще болить, бо я не сплакав біль!
О коню, коню мій, як вчив ти легкодухо!
101
Далеко там, де видно світу днище,
Де світить у тополях кладовище,
Мій зір літає, наче гордий птах,
Та опускається все нижче й нижче.
103
Бувало, мати кличе, та дарма,
Я з книжкою сховавсь — мене нема.
І досі голосу в книжках шукаю
Того, що я зневажив легкома.
103
За світлом зір, за межами думок
Ще мусить бути щось, мов килимок
Поза дверима світу. Хто там ходить?
Хто пробує наш розум, як замок?
104
Чиє це все навкруг? Ні, не твоє, небоже,
Чиє ж воно, якщо — не людське і не боже?
А може, правда, біль і дивина життя
В тім, що належати нікому світ не може?
105
Від слабкості ми божества творили,
Випрошували мужності і сили!
А від потуги ми пізнали страх
Богів, котрі самі себе побили.
106
Немов гарпун, загналась думка в плоть,—
Не відчепитися! Не побороть
Ту силу, що тебе світами тягне,
Немов кита морями — вбивча лодь.
107
Який великий світ, не можуть знати
Ні космонавти, ані дипломати.
Вагітна знає це, що свій живіт,
Як світ, руками заслоняє... Мати!
108
Відходить все, як золоті черешні,
Серця ржавіють, як в намулі блешні,
Але цвітуть і сяють кожен день
Юнацькі мрії про літа прийдешні.
109
Не був я справедливим до кінця,
Прощав покійникові, грав сліпця;
Над мертвим вовком говорив промову
Так жалісно, що плакала вівця.
110
Вернутися? Куди? В гірке чумакування,
Як сіль текла з очей, розпродана зарання;
Є вороття, але немає більше сліз,
Даремно зваблює віддалене страждання.
111
Вогонь ненависті я ніс, немов самум,
На парфумованих поезій бідний тлум;
Минає час — вони безслідно пропадають,
Навіщо ж я здіймав такий пекельний шум?
112
Як той весняний дощ, розсіяний по ниві,
Живеш ти в райдужнім пориві і надриві,
Та, живлячи лани, де виростає хліб,
Годуєш бур'яни ненависні й злостиві.
113
Не блиск очей, а тільки мислі гра
Принаджують тебе, душе стара;
Мені твої зальоти платонічні
Все ж в очі лізуть, ніби мошкара.
114
Кохана, знаєш ти всі лагідні слова,
Що ніжне світло звуть з глибин мого єства,
Але мовчиш, бо ти вже відаєш віддавна,
Що світло йде з вогню, який мене вбива.
115
Вже радістю стає вчорашній жаль,
Вже обертається в іржу нещасна сталь,—
Та далі нас несе понад безодні
Пружина мислі — світова спіраль.
116
Несе промова, як автомобіль.
Гальмуй! Дощенту не вкладайся в біль!
Уважним будь на темних перехрестях,
Де мислі йдуть, як люди, звідусіль.
117
Втік із села бездарний служка грацій,
Наївсь хвалеб фальшивих та овацій,
Розпух і вмер. Він жити б міг сто літ
На фермі, як про це писав Горацій.
118
В машині двоє: дурень і водій.
Де ж логіка? А там, де й бути їй,—
У голові мислителя, а також
В заміні місць і в швидкості подій.
119
Убитий пес на магістралі.
Ідуть машини. В їх оскалі
Немає співчуття. Стоїть
Дитина в крижаній печалі.
120
Відлига в грудні. Плавиться, як скло,
Блискуча ожеледь. Все потекло.
Але льодами обіймає душу
Фальшивої весни слизьке тепло.
121
Уже поклали в землю лиходія,
Вже доброта цвіте й живе надія,
А він встає і знов на сцену йде —
Скажіть, це перша чи остання дія?
122
Безодні бачу я в твоїх очах,
Порубану блакить і темний страх —
Так виглядає небо в тому домі,
З якого віхола зірвала дах.
123
Співають, грають нам оркестріони,
І не фальшують тони, ні півтони.
Так рівно творить боязливий дух,
Шануючи невольницькі закони.
124
— Скажи мені, моя душе,
Де наше поле, де чуже?
— Нема чужого, все те наше,
Що людський дух спостереже!
125
Як з віршами стою посеред сцени,
Хтось є такий, хто дивиться на мене,—
Не з залу, хоч у залі він сидить,
А з космосу, крізь тло віків теменне.
126
Ти чув, що над товаришем гримить,
Був коло нього в найскрутрішу мить,
Та грім не вдарив. Подвиг твій не вдався.
І гнів на друга вже в тобі щемить.
127
Я не антена, що приймає хвилі,
І чесні, й підлі, й молоді, й зогнилі.
Та ні — приймаю все, а віддаю
Лиш те, що грає в справедливій силі.
128
О серце правнука, відзнач
Тих, що сміялися крізь плач,
А тим, що падали в блюзнірство,
Ганьбили правду,— не пробач!
129
Людина мучиться не для страждання,
І не призначена вона зарання
Для смерті, їй дано стражденний дух,
Щоб з небуттям провадити змагання.
130
Хто не воює проти лжі
І терпить підлості чужі,
Заходить, наче осквернитель,
В святиню власної душі.
131
Поважне робиться смішним,
Правдиве й тихе — голосним,
І видиме стає незримим,
Зникає видиме, як дим.
132
Як хвиля хвилю, рана рану
Народжує безперестану.
Хоч зміниш напрям бігу хвиль,
Не зміниш суті океану.
133
Та думка, що сягає дна
Там, де найбільша глибина,
Зринає раптом на поверхню
Налякана і мовчазна.
134
Лиш власне ймення, прізвище й дві дати
На камені — все це, що будеш мати
В своєму розпорядженні колись,
Щоб зрячому про себе нагадати.
135
Минуле зло і навіть те, що є,
Душі розкованій снагу дає.
Отак вода, в якій крижини тануть,
Все вищою і вищою стає.
136
Вже все було. Ні, всього не було ще.
І ти, мого життя маленька площе,
Не чула ще оркестрів і пісень,
В яких співається про найдорожче.
137
Творіння вченої братви,
Муровані добротно ви!
Та все ж — порожні і студені,
Неначе без хрестів церкви.
138
Так лижі роблять: ясенову дошку
В окріп кладуть, а потім гнуть потрошку.
Так роблять безліч елегантних форм,
І навіть з тебе, мій Котигорошку.
139
Щоб не дістались на гармати королю,
Ми закопали дзвони в мовчазну ріллю.
Тепер серця їх зачіпаємо плугами
І чуєм звуки невтишенного жалю.
140
Відмінностей між ранками немає,
Та кожен присмерк іншим блиском грає.
Однаково приходимо на світ,
Та кожен з нас по-різному вмирає.
141
Те, що для духу спека, чи мороз,
Чи глухота, чи темінь, чи склероз,—
Те для матерії не біль, не втрата,
А тільки радощі метаморфоз.
142
Над жовтими ланами вики —
Струна, неначе в сні музики.
По ній ступає сонце — клоун,
Озутий в злотні черевики.
143
В глибинах кришталю — кришталь.
Як сльози я наллю в кришталь,
Не втягне в себе ні краплини,
Ні крихітки жалю кришталь.
144
Нехай би ковані й зі злота,
Мене турбують не ворота,
А простори за ворітьми,
Де сяє таїни скорбота.
145
У травах дівчина біжить
І падає щокрок, щомить.
А я за нею, я злітаю
Над полем, де вона лежить.
146
Колишній брате мій, недобра сила
Нас розвела й навіки розлучила!
Я поховав тебе в своїй душі,
Але росте й росте твоя могила.
147
Три геніальні скрипалі
Сиділи на однім стеблі,
І від ваги стебло зламалось,
І розлетілися джмелі.
148
На ескалаторі життя —
одні вдолину, інші вгору.
Так буде й завжди так було —
одні вдолину, інші вгору.
Та людський дух, що вгору йде,
не повертається вдолину,
Він кличе нас —та не з могил,
не з хати кличе, а знадвору.
149
В соборі «Пієта» — під нерозламним склом,
Щоб бога не розбив якийсь безумний ломі
Куди ж ви цілий світ сховаєте, панове,
Від бога, що горить, натхнений вашим злом?!
150
Я їду! Вільний! Все лишилось вдома:
Турботи, книги, надиху содома...
Та наді мною зблискує печаль,
Як линва над дорогою порома.
151
В президії — мала слухняна миш,
Що любить втаємничений престиж,
Кота й свою нору, куди безплатно
Привозять їй щодня державний книш.
152
Лисичка мовить тонкорука:
«Скубти курей? Яка докука!»
Та видно — з'їла б горобця
І необскубаного крука.
153
Ти вдарений. Бодигть. Ти повен співчуття
До тих, кого ти бив, топтав, немов сміття.
Та справедливості в душі твоїй немає.
Є сіль, а де ж той хліб, який давав життя?
154
Одна душею вдивлена в етруска,
А в другої в умі — печена гуска!
Дві жінки як дві долі. Ти між них —
Квітуча, та розчахнута галузка.
155
На десять я купив, а їхав лиш на п'ять.
Тепер я пішки йду, і ноги вже болять.
Та я щасливий тим, що можу сам ходити,
Достаток свій нести, свій шлях не проклинать.
156
Додаючи нам сили та потуги,
Не виведе нас техніка із туги:
Вона, як та цариця молода,
Що їй потрібні ненатомні слуги.
157
Якщо ти бог, щасливим світ зроби!
А ні, то не жадай, щоб ми в раби
До тебе йшли! Наш бог — то непокора!
З колін ми піднялись для боротьби!
158
Гірке передчування зради,
Буває, мов сльота насяде.
Крізь гори чую — брехуни
Шелескотять, як шовкопряди.
159
На все впливає мови чистота:
Зір глибшає, і кращають уста,
Стає точнішим слух, а думка гнеться,
Як вітром розколихані жита.
160
Якщо не можеш каменя вкусити,
Цілуй його, аж зм'якне — так навчити
Ви нас хотіли, давні мудреці,
А ми взялись той камінь роздробити.
161
Мовчати вміє ніч. Вона німа.
А день говорить мовами всіма.
Та в погляді задумливої ночі
Читаєш те, чого в словах нема.
162
Сніжинка — попелюшка й королева,
Води слухняність, льоду міць сталева.
Над лісом з подругами пролетить,
І глянь — лежать поламані дерева.
163
В собі я свого батька впізнаю.
Він мав натуру й зовнішність мою.
Одежу мав інакшу, але пісню
Одну співали ми в однім строю.
164
В людині поміщається вселенна,
Як в насінині просторінь зелена.
Думкам передають шалений рух
Планет і зір вогнисті веретена.
165
Цілуються в автобусі. Прилюдно.
Дивитися і соромно, і нудно.
Не бачити б. Заснути. Не будіть —
Я в сні цілуюсь так же безрозсудно.
166
Між смертю і життям одвічна йде війна,
Та є домовленість між ними потайна:
Не брати зрадників на послуги і спільно
Заносити в реєстр героїв імена.
167
Є постаті в минулому забуті,
У наклепи заклепані й закуті.
Як не повернешся, не звільниш їх,
Не буде правди на твоїм маршруті.
168
В просторах неба сяє знамено,
В чохлі воно — вже тільки полотно.
Кривими виростають ті дерева,
Яким для крони місця не дано.
169
Дитина мотиля піймала,
Червоні крила одірвала.
А мати — в сміх. А світ — у плач:
Вже йде негідників навала.
170
Коханням пахне перший сніг,
Він сяє, мов дівочий сміх.
А сніг останній, сніг квітневий,
Як мрець, чорніє біля ніг.
171
Закільцювали птаха. Розумію,
Потрібно для науки, але млію,
Немов на серце одягли обруч,
В каталог занесли крилату мрію.
172
Я не люблю ненависті в собі.
На пісні виріс я, не на злобі,
Та хочу стати полум'ям, в котрому
Свій меч кують покривджені й слабі.
173
Ось поглянь — розквітнула купава,
Сяє пух, немов фальшива слава,
Лиш дмухни — і лисою стає
Та головка злотно-кучерява.
174
Росте з землі душа, пшениця і спориш,
Залізо й дерево, Стопчатів і Париж.
Чому не хоче дух землею знов ставати,
Якщо він вилетів іа неї, наче стриж?
175
Мушка в літаку літає,
Та куди летить, не знає,
І не знає, що летить,
Як сидить собі й дрімає.
176
В уяві людській світ живе,
Як дійство кожну мить нове,
А дійсний світ весь у повторах,
Неначе скерцо скрипкове.
177
Ми, порятовані наразі,
В небес надтріснутім алмазі
Створили похорон Йому,
А Він живе і в саркофазі.
178
Просяєш світлістю ума
Поміж народами всіма,
Та скоро згаснеш, якщо в тебе
Народу рідного нема.
179
На березі всесвітньої Колхіди
З'явились юшкоїди й нуклеїди.
Лежить багатства золоте руно,
Як воші, в ньому незнищенні біди.
180
Могутній рід античних брехунів
Збіднів, але дожив до наших днів.
Він житиме, бо лжа потрібна правді,
Щоб виявляти свій вогонь та гнів.
181
Не видно вже тих вил на Місяці, що ними
Вбив Каїн Авеля; безкрилі серафими
В ракеті дорогій на Землю їх знесли,
Щоб ми вбивалися, брати і побратими.
182
Сакви з книжками та ціпок —
Як бог, самотній був пророк.
Боялись пси ціпка, а люди —
Ударів праведних думок.
183
Ні, не твоя була та мисль зухвала,
Тому тебе так ранила й кувала,
Як ти її розношував, немов
Солдат нове взуття для генерала.
184
Поет! Він починав як правди жрець,
Та владою струївся, став як мрець;
Не пише: висохла душа, мов паста,
Що нею начиняють олівець.
185
Не страшно запрягтися в шори,
Терпіти батоги та шпори,
А страшно знати, що талант —
Дитина правди й непокори.
186
Буяння мислі і знаття —
Це гріх супроти небуття,
Бо ж обезсмертяює він душу,
Як материнську плоть дитя.
187
Є вірші — трударі, є вірші — ерудити,
Є вірші з золота, є вірші із тандитн,
Та найдорожчі ті, що із вогню,—
Зігріти важче, ніж охолодити.
188
Печаль виховує мене,
Не дорікає, не кляне,
На цвинтар водить, де вмліває
Погруддя друга кам'яне.
189
Хайям казав: «Пождіть, як стану я землею,
Тоді мій прах зробіть дзбанком чи сулією!»
І я кажу: «Пождіть, квапливі гончарі,
Лиш мертву плоть віддам на посуд для єлею!»
190
Смерть на поріг. А ти: — Привіт!
Пожди! Я не змінив ще світ!
— Куди ж ти час подів? Дала ж я
Тобі на працю стільки літ!
191
Повинна бути ніч страждання
Глибока, наче помирання,
Щоб міг законно перейти
Час надвечір'я в час надрання.
192
Буває, що насяде мжа,
Здається ангелом ханжа,
І зблискує під серцем совість,
Як вістря мстивого ножа.
193
Важкі, що скелі Гіндукушу,
Через мого невтишну душу
Думки, немов кити, пливуть
І викидаються на сушу.
194
Прикинувся змією, щоб добро
Творити, і звихавсь, як фігаро,
Спочатку зовнішність набув ослизлу,
А потім їддю сповнилось нутро.
195
Лежать боги смертельно хворі —
Кров хлюпотить у коридорі;
А вибухів гриби ростуть
На суходолі і на морі!
146
Себе я безнадійно вчу:
Дай більше сміху, ніж плачу,
Не нарікай на тьму злостиво,
А краще засвіти свічу!
197
«Один із вас мене продасть!» — «Паскуда!
Невже він тут? — розгарячився Юда.—
Ти тільки покажи його, а я
Повішу на осиці страхопуда!»
198
Могутній дух дають важкі часи;
Добо щаслива, що ти нам даси?
Чи не обернеш страдника й пророка
На з'ідача котлет і ковбаси?
199
Не раз я був, як та підпряга;
Зі мною йшов собі конята
Хитрющий — я тягнув за двох,
Він брав за двох медалі й блага.
200
Універсал — це гетьманів урок.
Та ні, це, мабуть, пральний порошок.
Ах, землі, випрані в універсалах,
Вгорніть мене у ваших зір пісок!
20і
Боюсь того, хто позавчора
Мовчав,— увесь ганьба й покора,—
А нині гласністю гримить
Із гордим видом прокурора.
202
Я знаю, пишуть вірші ЕОМ,
І є в них думка, й нахил до екстрем,
Але нема безодень між словами,
В яких ми воскресаємо і мрем.
203
Як від цілунків камінь хлібом стане,
То час недобрий на землі настане.
Не буде з чого збудувати дім,
Запліснявіють гори й океани.
204
Сказав би вірменин,— нехай стоїть хачкар,
Важкий камінний хрест, найперший комунар;
Не буде швидше йти до правди й щастя людство,
Коли з хрестів собі збудує тротуар.
205
Я все життя — в печальній ностальгії:
Я бачив Київ на Говерлі в мрії,
Тепер я бачу злото полонин
На непогасних куполах Софії.
206
Все менше свят в моїм календарі —
В прах ореоли падають старі.
Вони поіржавіли, ніби з жерсті
Зробили їх прадавні бляхарі.
207
Чи анонімка чорнорота,
Чи тиха, чи гнучка підлота —
За кожну лжу карати треба,
Як за мисливство з вертольота.
208
Теля покірне дві корови ссе,
Та це в життя науці ще не все:
Вгодованих бичків беруть на бойню,
Худіших доля на лужках пасе.
209
— Вергілію, скажи, чи ти підеш зі мною
Аж до редактора, чи йти самотиною?
— Ми дев'ять кіл пройшли, я далі не піду;
Я — тінь, а тінь горить, де стронцій став стіною!
210
Чому в неправди пам'яті нема?
Таж правдою була вона сама
До зґвалтування, до тяжкого болю,
Що встидом пік знадливі сорома?!
211
Я бачив Амстердам і Сіракузи,
Та не шукав я там своєї музи;
Вона — в Стопчатові, її коса —
Як волоть молодої кукурудзи.
212
Стоять з дощами хмари на горі,
Так ніби вийшли з штольні шахтарі
Там блискавиця біла, як береза,
Або як сміх у вугільній журі.
213
Дзвоніть на випадок пожежі,
Не ждіть, аж дим помітять з вежі;
А що робити, як горить
Душа, а не пола одежі?
214
Б'ємось за виживання. Не мовчи.
Чи можна виживати живучи?
Скидає птиця із гнізда пискляток —
Літати вчить, чи падати, а чи?..
215
Забули пісню. Все в порядку.
Про хатку дбали та про грядку.
І душі вам відформував
Змієподібний ріг достатку.
216
Брат мудрості — величний супокій —
Стоїть над світом на зорі стрімкій.
Він нас ненавидить за метушливість,
В якій ми зникли, як бджолиний рій.
217
Пластмасові черешні на вітрині —
Це образок поезій наших нині.
(Не всіх, на щастя!) В них кісток нема,
Лиш ясні барви йдуть по мертвечині.
218
Береза виросла в камінному дворі.
Вона питається вечірньої зорі:
—Чи є на світі ліс? — Нема на світі лісу! —
А що сказав би ти ув'язненій сестрі?
219
Як жителі пустинь прийшли на води,
Побачили поля, сади, городи,
Вернулися назад в страшні піски,
Щоб мріяти про щедрості природи.
220
Ракета, мов бікфордів шнур, горить,
Заглиблюється, летячи, в блакить.
Ах, наче міст, обкований зірками,
Упасти може небо кожну мить.
221
Минулося старе кобзарювання,
Але нема без пісні існування;
Сліпці із нею зрячими були,
Без неї зрячі — темнота остання.
222
Я кидав, мов зерно, пісок на темний лід,
Не ждав я врожаю, що дзвонить в небозвід,
А тішився лиш тим, що не впадуть там люди,
Де падав я й лежав, як житній околіт.
223
Сире згорить коло сухого,
Правдиве й добре коло злого;
І той, хто вогнище розклав,
За мить не матиме нічого.
224
Вода втекла. Лишилось дно,
Звичайне лугове багно.
З недобрим серцем так буває,
Коли відкриється воно.
225
Зимовий ліс прозорий, мов руїна,
В снігах — кормушки схилена драбина.
І дивиться крізь неї в небо лось
На бога, що забув привезти сіна.
228
За мить упасти може світ,
Який творився сотні літ.
Чому добро таке повільне,
А зло — швидке, мов динаміт?
227
Недобра мова йшла за побратима,
А ти мовчав і знизував плечима.
Спеклася радість на твоїм лиці,
Неначе маска смерті нещадима.
228
Глибоких істин я шукав, але ж —
Вони як близнюки. Одну знайдеш,
Надходить друга. Битись починають,
І їхній боротьбі немає меж.
229
Мертвоття лісу сміттяне й бляшане.
Консервні банки, мов іржаві рани.
Виходить олень: — Вбий мене! А ні,
То воскреси мені хоч дві поляни!
230
В таких літах, коли вже днів нема,
Навчилась мати читання й письма.
І дивиться у книжку, наче в юність,
В життя велике, що пройшло сліпма.
231
Самотина алмазну ясність духу
Розмелює на темну потеруху;
Куди подітися від Суєти,
Щоб не згубити в супокої руху?
232
Ми не самі у космосі. Вони
Живуть на зорях, як пророчі сни.
Найкращий доказ — наше існування.
І наш порив за межі далини.
233
Той сіє збіжжя зимове і яре,
Той сіє зорі, сходячи за хмари,
Той засіває свого серця жар
У вкриті льодом, мертві тротуари.
234
Таке, чого в людині не було,
Свій вид в її зображенні знайшло.
Можливо, камінь, що колись був серцем,
Завоював і погляд, і чоло.
235
Все складене на добрі шалі,
І не питай, що буде далі.
Прийдуть прекрасні вагарі
З очима совісті й печалі.
236
Не може бути, щоб безслідно зник
Спів цвіркуна, твій божественний лик,
Серпневий вечір, місяць над рікою —
Із золотим веслом перевізник.
|
