СОНЕТИ
Дмитра Павличка
***
Коли помер кривавий Торквемада.
Пішли по всій Іспанії ченці,
Зодягнені в лахміття, як старці,
Підступні пастухи людського стада.
О, як боялися святі отці,
Чи не схитнеться їх могутня влада!
Душа єретика тій смерті рада —
Чи ж не майне де усміх на лиці?
Вони самі усім розповідали,
Що інквізитора уже нема.
А люди, слухаючи їх, ридали...
Не усміхались навіть крадькома;
Напевно, дуже добре пам'ятали,
Що здох тиран, але стоїть тюрма!
***
Мені, малому, палиця ліскова
Служила за хорошого коня,
Але одного зимового дня
Її мій батько порубав на дрова.
Тепер не коле вже мене стерня,
Я — на хребті осідланого слова,
Дзвенить залізна рима, як підкова,
Прудкий скакун думки наздоганя,
Тобі ж видніше, дорогий читачу,
Чи я на поетичному коні,
Чи просто сам, як у дитинстві, скачу.
Поганих віршів не шкода мені —
Візьми ти їх, як іграшку дитячу,
У грубку кинь і грійся при вогні!
***
Ти сам для себе слідчий, і суддя,
І прокурор, що кари вимагає,
І хитрий адвокат, що захищає
Промовами про злигодні життя...
Пощади ненастанно він благає
Від імені людського співчуття,
За злочин обіцяє каяття —
І знову суд усе тобі прощає.
Ненавидиш те прощення своє,
Але з душі прогнати адвоката
Відваги й сили в тебе не стає.
І серце він обсотує твоє,
Неначе та гадюка сороката,
І кров за послугу із тебе п'є!
***
Вже недалеко нам до роздорожжя,
Де з добротою розійдеться лють,
А з чесністю — підлота зловорожа,
А з правдою — брехня, гидка паскудь.
Краси без колючок не втратить рожа.
Людина не загубить горду суть.—
Як буде радість на душі погожа.
А злу гризоту з серця проженуть.
Але на тому щасному розпутті.
Де пари почуттів, що здавна скуті,
Повинні роз'єднатися навік,
Ненависть не розлучиться з любов'ю,
І не водою буде кров, а кров'ю,
І чоловіком буде чоловік!
***
Що кличе до життя нас на землі ?
Говорить розум: «Боротьба і праця.
Та серце зразу хоче сперечаться:
«А де любов? Лиш кров та мозолі...»
Знов каже ум — прославлений дорадця:
« Безжурні не полюблять мотилі.»
Знов серце виклада свої жалі:
«Пропав, хто міг любові відцураться»
Обоє мають рацію вони.
Життя мінливе, вічне і єдине —
Зима — це білі пелюшки весни.
Вогонь виходить з темної льодини,
Грім дозріває в ложі тиішини,
В печаль веде кохання лебедине.
***
Вона лежала навзнак у траві,
Розкинувши долоні для обіймів.
А лінія грудей і рук її
Творила образ лука в ту хвилину.
Я на зап'ястя тятиву напнув,
Здавивши пружну непокору лука.
Живої зброї вигини тугі
Я гладив, наче перед поєдинком.
Замало стріл в моїм сагайдаку —
А ворог наступає і сміється.
Та я повинен виграти двобій,
Тому свій лук на вірність заклинав я.
Чимраз коротшу міряв тятиву,
Аж доки він не закричав із болю.
***
Кружальцем ядровитої цитрини
З блакиті сонце скочується вниз
І на вечірнім обрії горить,
Мов на корі вишневій крапля клею.
Жінки грудасті й голі, як богині
З полотен Рубенса, до річки йдуть;
Просвітлюється плесо в комишах,
Мов абажур зелений, сяйвом плоті.
Втіч надбігає молодий кентавр —
Кінь і юнак — одне єство безумне —
Врізається у воду, в крик і сміх.
Від наляку дебелі молодиці
На здутих сорочках у небеса
Возносяться, як янголи русяві.
***
РЕВНОЩІ
Нема вже світла темного в очах,
А в голосі — гріховності хрипкої...
Ти спокушала цілий світ колись,
Я в ревнощах спекотних задихався.
Лишилась тільки чистота сліпуча,
Як після віхоли нічної сніг:
Нікуди не втікає він — лежить!
З незайманості проступає холод.
Моя душа опалена вогнем,
Як деревина в полі, під якою
Розводили багаття мандрівці.
Мені здається, що життя минуло.
А то лиш ревність вигасла моя —
На сніг злітає сажа пластівцями.
***
ТВОРЧІСТЬ
На палі гинеш. Сліпне тихий зойк,
Сухою виноградною лозою
Висить рука і ніби не твоя вже
По слупі кров тече, як афинник.
Втім подають тобі на кпину лука —
Султан регоче, євнухи пищать.
І ти, хто смерті в них благав,— скоріш!
Тепер хапаєш кілька стріл зубами.
Так творчість починається. Болить,
А потім правди й помсти прагне серце.
Пиши — так ніби мить остання йде.
Не зрадить слово тільки те, якому,
Мов Байда, зором ти відміряв шлях
І дав гніваючу, сміливу душу.
***
ЩЕ ПРО КОНЯ
Я допускаю, що в мені живе
Душа коня, бо на зелені трави
Мене весною тягне, а під осінь
Люблю я в білім золоті вівса
Купатися. Вівсяні колоски
Мене бентежать ніжністю. І страшно
Ненавиджу я хомути і шлеї,
Вуздечки й шори, сідла й нагаї!
Та в мене є ще й риса протилежна
Натурі кінській — я до ворогів
Підходжу, не задкуючи, відверто
Дивлюся в очі їм і на диби
Піднятись можу навіть перед богом.
Лиш до нікчеми спиною стаю!
***
ПОГЛЯД У КРИНИЦЮ
Я розумію світло. Це — душа.
Любові й космосу глибини. Жертва.
Блиск розуму. Благословіння миру.
Палання рук. Веселощі трави.
А що таке темноти? Я не знаю.
Можливо, це — самотності печаль.
Дух каменя. Жало злоби. Липкі
Пов'язки мумій. Заздрість ненаситна.
Але без темряви свою снагу
Не може сяйво людям об'явити;
Потрібна ніч знесиленим очам.
Тьма смерті очищає джерело
Людського зору, як пісок підземний —
Ті води, що прозріють у криниці.
***
Ця жінка жде мене. Вона стоїть
На хмарі позолоченого листя
Під кожним явором. Вона чекає
Мене опівночі на площах міст.
Вона по водах весняних, розлитих
Поміж хатами, йде навстріч мені.
В ілюмінатор літака мого
Злітаючого — дивиться знадвору.
Ніщо так не відлякує мене.
Як усміх скорбний на її обличчі.
Ніщо так не приваблює, як зір
Її очей жорстоких, у котрому
Я запримітив ласки пломінець,
Глибинний зблиск не смутку, а любові.
***
МОРЕ
Покрите інеєм осіннє море,
Як нива степова. Та в глибині
Воно освітлене прожекторами,
Так ніби там пливе підводний флот.
Крізь хвилі, що завмерли, мов луска,
Я бачу затонулі гори. Літо.
Роса, як срібні сіті, на траві.
Мій батько й пращури мої там косять.
Вони виходять з моря і назад
Вертаються в блакитні далечизни —
Лиш коси їхні берегом шугнуть,
Звичайно, десь там ходять кораблі,
Та все громаддя вод здвигають плечі
Моїх далеких предків. Море йде.
***
Майнула мить одна в краю чужому,
Але здалося, що пройшли віки.
Гуділи сни мої, мов літаки,
Будився я від ранку, як від грому.
І ось тепер вертаюся додому
Розбитий, наче глек, на черепки.
Та, ніби дотик дружньої руки,
Знімає рідне місто з мене втому.
Вздоровлює мене ріка століть,
Знов у мені напружується й грає
Коріння слова й мислі верховіть
Це щастя, як життя, одне й безкрає,—
І в тому знак його, що сонце сяє,
Тече Дніпро, і Київ наш стоїть.
***
Купатися в Дніпрі посеред ночі,
Коли прозорий місяць, мов янтар,
Над Лаврою і, наче тіні хмар,
У водах темних береги співочі...
А хвилі радо йдуть, немов жіночі
Єдвабні груди, в рук твоїх пожар.
І чути срібні жалощі гітар
Біля багать у заростях обочі...
Любов твоя — столиця всіх столиць
Збудована із полум'я й блакиті,
Де на піску лежав ти горілиць.
В душі — Карпати, синявою вкриті,
І безміри пшениць несамовиті,
А місто це — на дні твоїх зіниць!
***
Як діамантова сяйлива грань,
Ятріє сніг на булаві Богдана.
І днина гріється благоуханна
Над ватрами софійських злотних бань.
Нові будови в сітях риштувань
Просвітлюються сонцем спонадрана.
Тремтить моя душа, як та мембрана,
Ясніє неба голуба гортань.
Пройдуся по майдану білим цвітом
І загублюсь навіки в далині
За містом, за одвічним заповітом...
Та погляд мій не вмре на стремені,
А, на гетьманській мислі самоцвітом
Сяйнувши, мчатиме в майбутні дні.
***
Моя душа не відає про бога,
Та в літаку молився я не раз,
Коли машину грім ламав і тряс,
Як брилами завалена дорога.
Мене безглузда й нескінченно вбога
Лякала смерть — ще у мені не згас
Пісенний дар, натхнень моїх алмаз,
Він ще не дав того, що дати змога!
А на землі стояв я під крилом,
Яке несло мене і рятувало,—
Йому співав я вдячності псалом,
Але на світ дививсь не так зухвало,
В мені любові наче більше стало,
Добра, що не схитнеться перед злом!
***
В моїй душі сьогодні сніг пішов,
Якась велика проломилась хмара.
І серце аж пригнулось, мов конара,
Потрапивши під кам'яний покров.
Свої літа підрахував я знов,
Немов коштовності — печальний скнара,
І смерті несподівана примара
Зморозила мою невкірну кров.
Не чую втіхи з того, що травою,
Чи деревом, чи поблиском води
Я стану за межею гробовою.
Душе моя, ти в світло перейди,
Що бачив я за горя та біди
В моєї матері над головою.
***
Степ навкруги. В траві стежина біла.
Безмежна тиша. Мирна далина.
Втім біля мене куля розривна
Із присвистом скаженим пролетіла.
В землі, як та гадюка вогнетіла,
Вмлівіч пропала — вибухла вона.
Із квітки дим пішов, і тишина
Під небесами знову затрубіла.
Давно воєнна стихла круговерть
І світ стоїть у сонці, наче пава,
Що ж розриває коло мене твердь?
Чи це мене наздоганяє слава
Така, як думка недруга, лукава,
Чия мені привиділася смерть?
***
Мені потрібно тільки олівця,
Паперу, хліба, тихої оселі
І, може, ще блакитної форелі,
Одягненої в золоті сонця.
Так лож і криводушіє митця
Женуть у темні схованки й пустелі,
Хоч ждуть його скорботні і веселі,
Болящі і палаючі серця.
Мені явився голос той від стоми,
Та не подався я в ліси за ним,
Де селяться аскети, звірі й гноми.
О, я ненавиджу отруйний дим,
Та спопеляю словом огняним
Димучий бруд, а не сніпок соломи!
***
Не розкидай без намислу по світі
Думки, як скарби, повні дивини.
Ти їх у схов душевний зачини,
А ключ до них сховай у заповіті!
Брехня! Думки в душі, як леви в кліті
Позападають у ліниві сни;
До скону не розбудяться вони —
Вже не царі, а жебраки в лахмітті!
Дай волю їм, допоки ще горять,
Допоки до життя вони охочі —
Крик і жага, любов і див оглядь!
Те. що живе не в полум'ї, а в клоччі,-
Дрімає і не відкриває очі,
Хоч ніж ти в нього вбий по рукоять!
***
І вийшов я на гори, як Хорив,
Поглянув на Дніпра важке свічадо,
Братам далеким поклонився радо,
Бо Київ разом з ними я творив.
Світила осінь. Берег златогрив
Дививсь у воду, як русяве чадо
Князів моїх. О таємнича ладо,
Скажи, чиє життя я повторив?
Як я лежав, засипаний землею,
Печаль віків — куди діватись їй? —
Любов'ю обернулася моєю,
А місто Кия в пам'яті моїй
Летіло понад степову гілею,
Як блискавиця в хмарі грозовій.
***
Блищать росою довгі пасма нив,
Як скроні, побринілі сивиною.
Той шлях, що ним я в молодості снив,
Що звів мене з коханою маною,
Заорано. Рілля переді мною.
Розхристаний чубок стерні надгнив,
Так ніби це під скибою масною
Похований русявий вітер жнив.
Стоги соломи в сповитках туману,
Мов айсберги, пливуть мені навстріть,
І надять душу хвилі океану.
Я йду та йду вже декілька століть,
Втопаю й на рятунок зву кохану,
Що деревом на обрії стоїть.
***
ЗЕМЛЯ
Машину мив я вчора: з-під крила
Виборсував чорнозему букати —
Шляхи, що ними довелось блукати
Вночі коло подільського села.
Липка земля із рук моїх текла
І заливала рапуваті скати,
Так ніби я зап'ястя мав розтяте,
І кров'ю захлиналася жила.
Втім, на долоні засвітила рана
Тим поблиском, що в полі спонадрана
На скибі залишають лемеші.
Так я відкрив, що полум'я любові,
Плачі і радощі в моїй душі —
Все з одності землі моєї й крові.
***
«РАБИ» МІКЕЛАНДЖЕЛО
Нема в Рабів облич, лишень тіла,—
Страшні створіння ці безумислові.
Чому ж творець покинув на півслові
Свій труд — Рабам не вирізьбив чола?
Невже забракло генію тепла,
Щоб оживити очі мармурові,
В камінні мозки влити світла й крові,
Збудити мисль із темного живла?
Ні, все в них є: слізьми промиті очі,
Думками й потом спалені лоби —
Про це говорять руки їх робочі.
Я чую ваше дихання. Раби,
Закуті в брилах крики боротьби,
Як рокотання грому в надрах ночі!
***
ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО
Юнацький зір і сивина пророка,
Сльози і сонця незбагненний сплав.
Як небеса, над лісом людських справ
Світилася його душа глибока.
Час від його проникливого ока
Трутизну в мед підступно заховав.
Та він печаль і смерть свою поправ
Ніч обернув на сяйво оболока.
Невидимий для гнома і крота,
Торкаючи зірниці головою,
Стоїть він, мов заграва золота.
Просвітлюючи колоски і хвою,
Лежить між Сосницею і Москвою
Поета тінь прозора і крута.
***
РОЗДУМ
Ще не скінчилося празникування
В гостинах юності, а сивина
Бринить сама від себе, як струна,
Яку напнула в полі осінь рання.
Але в одвічнім дарі чудування
Моя душа прозориться до дна;
Любові сяйвом повниться вона,
Як сонцем плід у пору дозрівання.
Я не боюся, що на рінь тверду
Чи на колючі гостряки покосу,
Немов доспіле яблуко, впаду...
Вітаю день осіннього приносу,
Як я оберну в пісню стоголосу
Свою — до краплі — силу молоду!
***
ЩАСТЯ
На пагорбі зеленім хата.
Криниця. Ясени. Автомобіль.
Стіл на подвір'ї. Пісня — предків біль.
Вишневоокі мальви — як дівчата.
На серці — спомин маминого свята,
А на устах — солодкий вітер піль.
Калач і сонце, місяць і чепіль,
Блакиті чарка — сподом синювата.
В усьому — щастя. Хміль буття. Роса
Привітно посміхається, аж диво.
День, як багаття, тихо погаса.
Грудь матері ссе немовля жаждиво
І дивиться поважно в небеса,
Де мерехтять зірки, як вічне жниво.
***
ЛЮБОВ
Час на буйдужість обертає муку,
А тіло й кров — на камінь чи на мідь;
Ненависна ж мені одноманіть,
Де не буває світла ані звуку.
Не простягну ніколи доброхіть
Безжальній костомасі дружби руку.
Люблю життя, де повно сонця й грюку,
І ця любов моя на сто століть!
Я син землі, що родить хліб і мрію.
Вона безсмертя кожному дала —
Поету, космонавту, гречкосію.
Збагну безмежжя неба і числа,
Добра відвертість і дволиччя зла,
Лиш смерті я повік не зрозумію!
|
