Микола Славинський
Патрицій у модному береті
17 жовтня 1936 року народився відомий поет і громадський діяч, народний депутат України Верховної Ради першого, другого та четвертого скликань, Герой України Іван ДРАЧ
«Я, як комуніст, тепер розумію, що об'єктивно мої вчинки… суперечать моєму званню комуніста, і я їх засуджую з усією категоричністю» (із пояснювальної записки, поданої до парткому Спілки письменників України у травні 1966 року).
«Я… зроблю все, щоб Рух жив, був і існував. Бо це великою мірою моя дитина» (з інтерв'ю 21 серпня 2001 року). Процитовані слова належать одній людині. Ім'я її – Іван Драч.
Лицедій серед зграйки юних вродливиць
Іван Драч – один із найамбітніших ліриків-шістдесятників. Він іще молодим, мріючи стати популярним поетом-трибуном (тут за взірець був Маяковський), годинами декламував свої й чужі вірші перед великим дзеркалом: виробляв артистизм у жестах, міміці, ба навіть виразі очей, які вже в студентські роки назавжди поріднилися з масивними окулярами.
Хіба що ціла низка епітетів спроможна передати бодай дещицю його нинішньої натури: статечний, презентабельний, імпозантний, показний, неквапний, ніби й не статурний, та все ж із привабливою поставою. І досі любить носити довгі плащі, вишукані легенькі шарфи, модні берети. Одне слово, в усьому, скрізь і завжди – витонченість та вельможність. Ще одне чи не найадекватніше визначення: патрицій у красному письменстві й житті. Саме до сановитого Івана Федоровича навіть сьогодні, коли змарнілі музи багатьох ліриків ходять у лахмітті, найдоречніше звертатися так: «Пане поете!». І він відгукується, вважає це не якоюсь піднебесною ґречністю, а звичним цілком зрозумілим звертанням. Воднораз Драч не був би самим собою, якби на книжкових форумах не приєднувався до зграйок юних вродливиць, щоб і собі представитися після академіка Миколи Жулинського: «А я – Віталій Коротич». Після короткої лекції знаного літературознавця про багатогранну творчість віршотворця, який артистично прикидається лицедієм, якась відмінниця неодмінно пригадує: «Проходили в школі».
«Не розумів, що зі мною коїться…»
А могли й не «проходити». Майбутній поет-громовержець народився в селі Теліжинці на Київщині. Після закінчення школи син трударя-цукровика викладав російську мову в семирічці, був інструктором райкому комсомолу, служив у війську. 1959 року вступив на філологічний факультет Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. Там і відчув себе справжнім українцем. Дуже швидко з'ясувалося, що навіть саме це усвідомлення підпадає не лише під осуд, а й заборону. Пізніше Драч зазначить: «Я не розумів, що зі мною коїться, як не розумів, що творять зі мною. Мене, такого благовірного комсомольця й комуніста, звинувачували в… націоналізмі (?). Викликали, лякали, роз'яснювали, розчовпували, страхали й заманювали». Перед таким удавано наївним зізнанням-здивуванням були романтично бунтівні виступи весняної пори 1962 року у Львові (там інтелігенція перешіптувалася: «Нарешті й до нас драчі прилетіли»), вихід першої збірки віршів і поем «Соняшник», читання поезій при світлі смолоскипів на вечорі пам'яті Лесі Українки біля столичного стадіону «Динамо»… Офіційний присуд не забарився: «Одна з головних причин помилок у творчості М. Вінграновського, І. Драча, Л. Костенко криється в їх теоретичній слабкості, а часом немічності в питаннях марксистсько-ленінської естетики, відсутності необхідного політичного гарту в боротьбі за комунізм».
Після виключення з університету молодий поет, як і багато однодумців, утікає до… Москви: в ті роки червонозоряна столиця досить поблажливо ставилася до так званого українського буржуазного націоналізму, бо твердо знала, що землячки своїх самі виловлять, упослідять, кинуть за грати. Міг залишитися в білокам'яній, писати сценарії, назавжди зануритися в спокусливий світ кінематографії. Та заболіла душа, коли розпочалися арешти Богдана і Михайла Горинів, Миколи Осадчого, Івана Світличного, інших українських інтелектуалів-політиків. Заболіла й покликала назад, до рідного краю. А там уже визрів час кардинального, однозначного вибору. Одні йшли за дріт, інші залишалися у «великій зоні» (так політичні в'язні вголос називали Радянський Союз). На роздуми репресивний апарат уже виділяв не дні, а якісь хвилини. Секундна стрілка вицокувала: так-ні, так-ні. Автор «Соняшника» віддав перевагу дефісу між двома полюсами, схилився до внутрішнього опору в межах існуючої системи.
Позолочена клітка для українського соняшника
Сповідувати інакомислення, купатися в славі трибуна-ерудита, інтелектуально-духовного бунтаря й водночас бути не просто на видноті, а величатися в президіях, обіймати значні посади, прагнути вищих, здобувати лаври – все це навдивовиж суголосно поєднувалося в життєписі колишнього сільського хлопчика, який, набігавшись у дитинстві з соняшничиною в руках, докладав неабияких зусиль, аби постійно мати престижний службовий автомобіль. Знав, що вірші не пишуться ні в його салоні, ні в депутатському кріслі (там здебільшого почувався самозаглибленим філософом-мрійником і лише зрідка присвячував себе законотворенню), ні у фотелі одного з керівників Спілки письменників України, ні в помпезному кабінеті голови Держкомінформу, та все ж, пізнавши смак соковитих плодів влади, не міг і вже не хотів протистояти спокусам чиношанування, добробуту, марнославства. Увінчували лаврами – не зривав їх.
На щастя, природний хист не тьмянів (і не стьмянів!) у позолоченій клітці. Драч рано не лише здобув популярність, а й «забронзовів», став «живим класиком», хрестоматійним поетом, який опинився фактично поза літературною критикою. Множилися книжки, нагромаджувалися успіхи, державні премії… Іван Федорович ішов і йшов у передовому загоні поетів-ровесників, ревниво ставився до злетів того чи того побратима (скажімо, Миколи Вінграновського), плекав творчу молодь, розгублював на вітрах часу буйне волосся, але не втрачав схильності до гумору… І ніс у душі одну велику таємницю, яку нікому ніколи не відкривав і не розшифровував до кінця навіть для себе. Справді-бо важко зізнаватися у відчутті, що перша книжка «Соняшник» – вершинна.
Там, де гімалайська вершина слави
Поетам хотілося б жити в ідеальній Україні, бо саме таку вони вимріяли, оспівали у віршах. Іван Драч одним із перших зрікся багатьох ілюзій, навіяних проголошенням незалежності. Він уміє бачити конкретну реальність, не заплющує очі на глибокі суспільні розлами, складні процеси в націєтворенні.
Хрестоматійний лірик сам витворює ідеали, а тому намагається не брати участі в постійному звинуваченні один одного в зраді тих-таки ідеалів. Воднораз не шкодує сил для того, щоб не варитися у власному соку, зрештою, не перетворитися на «річ у собі». Не потрапивши до Верховної Ради України, Іван Федорович почав повертатися на давно зарослі будяками дитячі путівці й дедалі наполегливіше торувати стежку до Абсолюту.
Ще раніше, ніби заздалегідь, на прикиївській дачній чорноземлі (її колись топтав призабутий нині прозаїк Юрій Смолич) виросла ошатна капличка, де можна замолювати гріхи, просити прощення якщо не в людей, то в поезії, названій ще на початку творчого шляху «оранжевим сонцем». Однак чи можна, органічно й комфортно перебуваючи в лоні цивілізації, знайти гармонію зі світом первозданності, якого вже немає навіть у милій Кончі-Озерній (там, де були боброві хатки, нині – палаци можновладців)? Тому й веде уява не до улюблених каліфорнійських пальм, а туди, де колись хлопчик-соняшник «бігав наввипередки з вітром», «вилазив на грушу, і рвав у пазуху гнилиці, // І купався коло млина, і лежав у піску, // І стріляв горобців з рогатки» («Балада про соняшник», 1962).
Так, фантазія веде в казкові далі, але натруджена рука мережить інше: незвичні брутальності, люті погрози, жовчні присуди. Саме вони й стали основою нової збірки «Противні строфи». Там є і загадкове «плем'я чухи-вухи», і «шобло» з римою-матюком, і… Ті, хто захоплювався колись Драчевими книжками «Протуберанці серця», «Балади буднів», «До джерел» «Корінь і крона», «Шабля і хустина», «Теліжинці», припадав до «Криниці для спраглих», украй негативно сприйняли несподівані зигзаги та лженовації автора багатьох класичних віршів.
Найрадикальніші поціновувачі означили це як «момент виродження». Думається, мало не муміфікований за життя лірик (уже й Герой України!), відчувши замороження душі та хисту на осяйній, однак студеній гімалайській вершині слави, знову почав шукати себе нового, незнайомого, незнаного. Того, що неодмінно підійде до зграйки юних вродливиць, але не представиться жартома чужим ім'ям, а, як велить справжнє «оранжеве сонце» поезії, скромно скаже: «Іван Драч». Не забуваймо: він хоч і патрицій, але все-таки носить сучасний берет і кохає лише свою Марію, яку викрав зі Львова ще в молодості, коли називав себе соняшником.
Джерело: http://www.viche.info/journal/338/ |
