Микола ЖУЛИНСЬКИЙ
«Вихоплюй сто своїх мечів…»
Поезії Івана Драча останніх літ не тільки наче вихоплені з пекельного кратера переживань і обурень – колючі й кусючі, іронічні й саркастичні, сварливі до нестримної люті, але й мовби виткані з просвітленої рівноваги настроїв і почуттів, вивершені до мужнього переживання екзистенційної помежової ситуації та нерозпачливої віри в природну закономірність настання останньої миті, означеної Божим провидінням.
Злетіла остання пелюстка літа на очах зануреного в мінорно-елегійні настрої поета, бо «осінь в сурми свище», романтичні настрої згасають, відчуває він, що і в його народові, і в ньому якось поменшало «відпореності, лютості», можливо, тому, що поет почув, «як дише в горлі осінь тим вересневим сонцем самоти...» Та ліричний герой Івана Драча не трагічний, хоча тональність багатьох його поезій останніх кількох років наповнена тонким світосприйняттям.
Пора вже летіти – усе є
подоба крила.
Куди ж летимо на своєму
останнім крилі.
Святі й дурнуваті, ошатні,
пихаті і голі?!
Вже ми набулися
на цій божевільній землі.
Хай інші збуваються –
долі їм, а не юдолі!..
(«Остання пелюстка»)
Рефлексії Івана Драча і чутливо проблемні, реактивні на пульсування суспільних настроїв та серцебиття політичного організму, і екзистенційні – відчуті на висоті солідарного буття з вічністю. І це не просто протести-розвінчання зла, брехні, фальші, політичної мімікрії – це ще й поривання вберегти наш світ від скверни, очужіння духу, аморальності.
Бурхливі, вулканічні вибухи емоцій, які іноді «виливаються» в «противні строфи» – в лайливі збурення слів, у «нецензурні вирази», свідчать про зашкалювання температури переживань на поетичному барометрі Івана Драча. Бо так «допікає лють і злоба», що «в народу очі лізуть з лоба», але цей «вічний двигун» української незалежності, який закодований в українських генах, і його рухає, двигає, змушує іти «по линві по тоненькій свого життя» – «між простором і часом У павутинні зривів і невдач...»
Поет не протиставляє себе соціуму, зовнішнім реаліям буття і не стає в повсякчасну опозицію до цього зрадливого, облудливого світу, бо цей світ його – рідний, український, хоча й лицедійний, подеколи й потворний, але аж ніяк не відчужений від поетових уболівань за його долю.
Безперечно, ця постійна тривога за майбутнє українського світу частково спричинена внутрішніми болями від набігів років і хвороб, хоча це для поета не визначальне. Тужить його душа за нездійснення ідеалів, за таку довгу і розбиту дорогу до повного унезалежнення – ми лише стали на поріг самостійної України, а ось коли будемо господарювати у власному домі? Гостро й напружено сприймає Іван Драч те державотворче незавершення, бо ж сам стільки сил і почуттів «виклав» на вимощування дороги до Храму Незалежності, та щось не те і не так робили, коли не ті і не так будують і цю дорогу, і цей омріяний Храм. Звідси в поета іронія, сатира, гротеск як визначальні «ключики» художнього пізнання і національного характеру, і менталітету рідного народу, який «став безротий, тупий. Хто хоче, може узути»; звідси емоційно нестримна стихія лексичного вульгаризування настроїв і переживань, нестримна лавина інвектив, яка начебто вихлюпнулася із «шістдесятих» на «двотисячні» роки. Звідси той напружений драматизм особистісного звіряння орієнтирів громадянської і політичної активності, самоіронія та епатажне вергання каміння для самопобиття.
Пекельна вдача Драчевого слова не вистигла, вона «свідома слова як меча» – ще на початку шістдесятих минулого вже століття у «Баладі двох» він переживав життя-відлуння слова, яке
Встає, холодне і прокляте,
А тиша жде його німа...
І мусиш слово розстріляти,
Бо в серці мужності нема.
Та цей дещо епатажний самоприсуд є виразним дисонансом до його тогочасної і сучасної позиції. Драчева клята пристрасть до пекельного слова змушує його повсякчасно вихоплювати із піхов духовного меча, вигостривши його об сізіфів камінь.
Поетичне дихання Івана Драча сьогодні таке ж, як і в дебютні шістдесяті, прискорене, нервово-імпульсивне, наче поет поспішає вибратися на вершину осягнення якоїсь винятково важливої істини чи абсолютного знання. Чи не тому він зараз такий метафорично ощадливий, схильний до прозорішого, чіткішого, логічнішого розгортання думки, часто тяжіє до міні-образного самовираження, наче свідомо скорочує шлях до сприйняття читачем його думки, його позиції.
Образно-виражальна інтенсивність поезій, ліро-епічних, драматичних поем, кіноповістей Івана Драча свідчить передусім про якусь надзвичайну допитливість поета, спраглість на осягнення таємниць Всесвіту, земного світу, людини, її душі й природи, бажання викресати істину буття внаслідок парадоксального зіткнення традицій і новаторства, інтуїції та наукових досягнень людства, мікрокосму та макрокосму...
Джерело: http://www.slovo-unp.com/index.php?subaction=showfull&id=1161250803&archive=1161886336&start_from=&ucat=6&i=archive |
