Неділя, 16.01.2022, 23:32
EUREKA!!!
Віртуальний підручник

з української літератури
"Еврика!"
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Категорії каталога
Творчість Григорія Косинки [6]
Творчість Ю.Яновського [4]
Творчість В.Підмогильного [6]
Творчість Миколи Хвильового [12]
Творчість Остапа Вишні [3]
Творчість Олександра Довженка [2]
Творчість Івана Кочерги [1]
Неокласики [8]
Творчість Богдана -Ігоря Антонича [1]
Український футуризм [1]
Творчість П.Тичини [1]
Теорія літератури [1]
Літературний процес 20-х років [3]
Завдання [3]
Театр "Березіль" , Лесь Курбас [3]
Творчість Миколи Куліша [2]
Творчість Євгена Маланюка [8]
Іван Багряний [5]
Олександр Довженко [4]
Олег Ольжич [6]
Олена Теліга [4]
Улас Самчук [8]
Шістдесятники [10]
Творчість О.Т.Гончара [4]
Василь Барка [10]
Андрій Малишко [2]
Василь Стус [9]
Сучасна українська література [0]
Міні-чат
Головна » Статті » Навчальні матеріали -11 клас » Шістдесятники

Л.Костенко. ГУМАНІТАРНА АУРА НАЦІЇ
У нас є прекрасні вчені, фахівці з різних галузей знань, але чомусь прислухаються не до них, їхні постаті відсутні у головному дзеркалі нації, зате безперестанку мигтять фальшиві зірки шоу-бізнесу або політики всіх мастей і калібрів, які вистрілюють у маси сумнівні гасла й сентенції, типу "національна ідея не спрацювала", "так історично склалося", "наш народ не готовий", "друга державна мова" і т. п.
Враження таке, що того дзеркала взагалі нема. На його місці нуль. Дірка, заткана павутиною. Навіть не дефект головного дзеркала, а його відсутність. 
Чого варті, наприклад, постійні заклинання культури економікою,- це вже лейтмотив з вищих ешелонів влади,- мовляв, відродимо економіку, тоді й почнеться духовне відродження. І розквіт культури, й літератури, й мистецтва. Так ніколи не було, це абсолютна неправда, і доказ тому - вся історія світової культури. В епоху Відродження і війни були, й лихоліття, і скульптуру Мікеланджело чернь скидала на брук. Іспанія часів Сервантеса теж була в занепаді. Візьміть "Всемирную историю", видання Каспарі, 1903 р. С.-Петербург. Там є розділ, який буквально так і називається: "Экономический упадок и культурное возвышение Испании". Бо економіку розвалюють одні, а культуру створюють інші. Іспанія тих часів була вкрай розорена. Там теж були високі податки, інфляція, емісія, процвітало те, що ми тепер називаємо корупцією. Двір купався в розкошах, держава загрузала в боргах. Всі ті ґранди і кабальєро були як наші депутати. "Поля заростали бур'янами",- цитую.- "Так стала гинути Іспанія". І при цьому був "розквіт духовного життя", "мистецтво і поезія досягли найвищого розвитку", в країні створювалися численні поетичні академії. Сервантес і сучасник його із сусідньої Португалії Камоенс, учасники якихось тодішніх "гарячих точок", один втратив руку, а другий - око, обидва бідували, не мали від урядів ніяких пільг, одначе один написав "Дон Кіхота", а другий - свої "Лузіади", які є по сей день окрасою португальської літератури. 
Або та ж Росія, "нищая" і "немытая", у поетів якої була "бледная, в крови, кнутом иссеченная Муза",- а яку поезію дала та Муза, так і не дочекавшись сприятливішого для себе періоду. І Золотий вік у неї був, і Срібний. І саме в найтяжчі періоди історії, під невсипущим оком цензури, в катаклізмах початку століття, то розстріляна, то репресована, то приречена на еміграцію. 
Блюзнірство говорити про те, що духовне життя залежить від економіки і добробуту, коли перед очима долі замучених, переслідуваних, репресованих українських письменників. Чомусь в історичне безсмертя увійшли саме вони, а не ті, що процвітали за всіх режимів. Так що все це - злиденство духу, популістські дурниці, той самий дефект головного дзеркала. 
Але чому люди їм вірять, чому не завдають собі клопоту подумати, чому знову й знову дають ошукати себе? Я назвала б це - адаптованим розумом. У Ніцше є поняття - розум ув'язнений, поневолений. Стосовно ж української ситуації це скорше розум адаптований. Можливо, це навіть гірше, ніж ув'язнений. Бо ув'язнений ще може якось стрепенутися і вдарити крильми об ґрати, а адаптований вже збляк, призвичаївся, втратив свою енергетику. Мабуть, це вона і є, та "летаргічна млявість, що охоплює всі члени такого народу", як писав Гельвецій. 
З тієї ж опери й заклинання, наприклад, про те, що обираючи мера, чи президента, чи депутатів, ти вибираєш свою долю. Що головне - єдність, без уточнення кого і з ким. Що там десь, ген за кордоном, у нас "багатовекторна зовнішня політика". То якби ж і внутрішня мала хоч який переконливий вектор. 
Буквально на очах відбувається варваризація суспільства, що особливо небезпечно для націй, які не пройшли ще своїх престижних стадій, які в рецепціях світу ще не мають духовної аури, і раптом одержали доступ до світової культури в її плебейській транскрипції. В рекламах з використанням світових шедеврів, у назвах крамниць і фірм. Рибки Матісса, що плавають. Джоконда, що підморгує. Модільянівська жінка, що ще більше витягує шию. Взуттєва фірма називається "Дон Кіхот", магазин сантехніки - "Кармен". Комп'ютерний вірус, і той "Мікеланджело". Втім, цей останній прийшов із Заходу. 
Органічна необхідність у культурі атрофується. 
Не додає Україні престижу і мова її громадян та політиків. Про це буде в окремій розвідці, а зараз тільки скажу, що давні греки тих, хто погано говорив по-грецьки, вважали варварами. В цьому сенсі у нас суспільство майже всуціль варварське. Ні справжньої української мови, ні російської. То якої ж другої державної прагнуть так звані "російськомовні"? Чи відомо їм, що їхню "другу державну" в західних наукових виданнях вже офіційно називають суржиком? 
Явище вимагає терміна, і воно його одержало. Справді, "так історично склалося". Нечуваний тиск русифікації призвів до патологічних мутацій. Отже потрібна не апологія цих мутацій, а їхня діагностика і лікування. Мова - це також обличчя народу, воно тяжко спотворене. 
В такій ситуації, в будь-якій, а в такій особливо, держава повинна мати глибоко продуману гумані-тарну політику, створювати механізми ефективного впливу, координувати зусилля своїх вчених і митців. Бо за таких деструкцій, у перехідний період, це життєво необхідно - накреслити шляхетні обриси своєї культури. 
Натомість людям голови захаращують мотлохом. З преси, радіо, телебачення сиплеться філологічно й морально нешеретована продукція. А якісь прицільно ушляхетнені поодинокі з'яви - це результат чисто індивідуальних зусиль як завжди етично зорієнтованих інтелігентів. 
Безперечно, такий телескоп без дефектів всього лиш за вісім років державності створити важко. Це дуже складна система дзеркал. Але ж, принаймні, можна було б уже мати хоч якийсь проект. А то ще за радянських часів як була поставлена оптика на примітив, так вона і залишилась. 
Та ще такий тепер час настав, що кожен може пускати зайчики зі свого балкона. Кожен може дивитися в перевернутий бінокль. Кожен може все розглядати крізь свою призму. Закомплексована феміністка, зиркнувши на себе у своє дамське дзеркальце, може заявити: "Літератури у нас нема". Якісь архаїчні щелепи можуть пережовувати у пресі нестерпне для слуху слово "жид". Державний діяч колгоспного типу може привселюдно з трибуни ностальгувати за колискою братніх народів. 
Ще один контрапункт незалежності: нав'язлива ідея, завезена нам амбітними аутсайдерами західної науки,- десакралізація. І не кого іншого, а неодмінно Шевченка. Вже в нашій літературі немає більш-менш помітної постаті, яка б не була облита брудом. 
Для демократії в цьому її пост-тоталітарному варіанті характерна втрата шляхетності в почуттях, у критеріях, у полеміці. Ну, невже ж таки найактуальнішим завданням інтелектуалів було ганяти каламутні хвилі навколо Шевченка? Причому, діапазон цих борінь вражаючий. Одні - за десакралізацію, інші - за канонізацію. Головного дзеркала і тут нема. 
Ще наші класики не повернуті Україні в нормальній цивілізованій оптиці, ще текстологічно не відновлені їхні твори, покалічені то царською, то радянською цензурою, ще ми їх не звільнили від полуди фальсифікацій,- а вже взялися руйнувати. 
Особливо дратує декого, що Шевченко в очах українців пророк. 
А поляки у своєму головному дзеркалі бачать Krypte wieszczуv і два надгробки: 
Міцкевич і Словацький. Wieszcz, між іншим, це по-польськи пророк. І не просто пророк, а великий поет-пророк. 
Колись партійні ідеологи розбивали вітраж Шевченка. Тепер теж шваброю дістають. 
Не уявляю, щоб інші народи припустились чогось подібного. Згадайте, як експонують свою літературу грузини. Ті ж давні греки забороняли рабам співати на слова своїх поетів. Брюс Лі, американ-ський актор китайського походження, в жодній зі своїх ролей не допускав приниження китайської культури. 
А тут як не порнографічний шабаш, то етнографічні гопакедії. 
Це вже навіть не викривлена система дзеркал, це - зловісна кімната сміху. Є там і "хохли", і запроданці, і мазепинці, і націоналісти. 
У своєму імперському дзеркалі Росія показувала Україну як Малоросію. Вона й досі показує там різні пики. 
Але не треба гатити по ньому кулаком, розбите дзеркало - це погана прикмета. 
Треба просто поставити своє, і воно подасть Україну зовсім в іншому світлі. Буде у неї завтра ж аура чи не буде, але, принаймні, тьма тараканська розсіється. 
Після віків такого "возз'єднання" довго ще нам доведеться вдаватись до сумних зіставлень. Але все це проблеми минулих аспірацій. 
А сьогодні, зверніть увагу: Ростропович, приїхавши в Росію з симфонічним оркестром, каже: "Ми будемо грати російську музику, щоб показати, який великий російський народ". 
І поки тут наші пігмеї намагаються повалити наших велетнів, Росія, мов та цариця з пушкінської казки, все заглядає у дзеркальце, все його питає: "Я ль на свете всех милее, всех румяней и белее?" У нас поремонтувати центральну вулицю столиці, і то скільки було нарікань,- "зарплатні не дають", а Хрещатик вимощують. А Росія реставрує свій Петергоф, відновлює бурштинову кімнату. Правда, при цьому вона торохтить кістками убієнної царської сім'ї і бомбить Грозний, що їй аури не додає. 
Ми навіть 800-ліття Чорнобиля не зуміли відзначити. Ювілей мертвого міста,-де ще таке у світі є? Міста славного, старовинного, атомний попіл якого мав би стукати в наше серце,- не відзначили і забули. 
А в Нижньому Новгороді, наприклад, збираються святкувати "1000-летие русской ложки". Хоч тоді там не тільки російської ложки, а й самих росіян ще не було, була мордва і булгари. Нація любить себе, доточує там, де куцо. Поки українці думають, що Анна Ярославна, королева Франції,- київська княжна, то десь у Ярославлі, у глибині Росії, реставрують якийсь будинок під готель "Анна Франс", відкривають пам'ятник Ярославу Мудрому, і президент Росії називає його "первым русским князем-реформатором". А українська делегація за його спиною тільки знічено усміхається. 
В часи чергової смути монах Філофєй сидів у якомусь псковському монастирі і шив Москві на виріст теорію "третього Риму". І хоч він себе називав: "невежа в премудрости", але добре тямив, що робить. Замість того, щоб писати, що Москва у мокві сидить, і московити великими гідностями не позначені, він ставив Москві її державницьку оптику. І вона таки добре її побільшувала ось уже стільки століть. Потім митрополит Макарій писав не яку, а "царственну книгу". І виникала генеалогічна легенда про походження московської царської династії від "Августа-кесаря", звичайно ж, з пересадкою в Києві, у князя Володимира. 
І хоч би як пручалася реальна історія, а російські історики - як ілюзіоністи, вони виймуть те, що ніколи там не лежало. І це буде "московська схема світової історії", як писав професор Оглоблин. І поламати цю схему дуже важко. А місця для України в цій схемі нема. 
А де наша універсально-державницька теорія? Я не закликаю до троглодитсько-шовіністичних ідеологем, але ж потрібна концептуалізація підвалин, на яких має стояти держава. 
Наріжним каменем таких підвалин у цивілізованих народів завжди була Книга, культура. Рим переміг Грецію мілітарно, але вона його підкорила культурою, продовживши себе в античному інваріанті і подарувавши йому історичне безсмертя. В епоху Відродження навіть данину з переможених брали книгами. 
Ось тут, може, і є печальна розгадка, чому Гердер писав: "Слов'янські народи займають на землі більше місця, ніж в історії". Це не так. Історія була, історія гідна великих народів. Але вона не віддзеркалена у всесвітньо відомих анналах. На те склалось багато причин, серед них і візантійська відрубність культури серед латиномовних культур. Але також очевидно й те, що шаблями наші предки володіли краще, ніж пером. Бо якщо Данія має в початках своєї історії такого Саксона Граматика, що написав "Діяння данців", то відтак є і данці, і їхні діяння, духовно не привласнені ніким. Історик Йордан описав діяння готів. Готів немає, а діяння є. 
В початках сотворіння світу було Слово. В початках сотворіння нації теж повинне бути Слово. Але якщо вже так сталося, якщо предки не виявили таких комунікативних інтенцій і не залишили свого потужного дзеркала, то, принаймні, треба поглянути в чуже неупереджене. Французький історик
Шерер, наприклад, писав про українців так: "Ми побачимо батьків, що передали своїм синам почуття гордості бути незалежними й залишали їм у спадок саму тільки шаблю з девізом: «Перемогти або загинути!»" Цілком інший образ нації. Де ж тут стояння на колінах, де хронічний сон, де три гетьмани з двох українців? Це, повторюю, так бачив українців француз. 
Але він же й писав: "Ці чесноти, що викликають захват, коли йдеться про греків чи римлян, можливо, вважатимуться варварськими у розповідях про козаків". Так і сталося. Чому? Знову ж таки, питання оптики і того головного дзеркала, яке чомусь не фокусує правди. 
Взагалі ж у дзеркалі світових опіній "національні фізіоґномії", як назвав їх Кант, відбиті більш чи менш об'єктивно, в сумі своїх антропологічних характеристик і на підставі домінуючих дефініцій духовно-історичного порядку. 
Кант у своїй "Антропології з прагматичної точки зору" зробив побіжну характеристику різних народів. У іспанців він констатує "національну гордість" і свідомість власної гідності, у німців - "темперамент холодної розсудливості і витримки". Французи, на його думку, відзначаються чемністю і вишуканим смаком до спілкування, а італійці - художнім смаком. Про вірменів пише з великою симпатією, як про народ розумний і працелюбний. Сучасні греки здаються йому підупалими порівняно з їхніми великими предками, але ще здатними до відродження. Що ж до Росії, то він сказав про неї досить ухильно,- "Росія іще не те, що потрібно для певного поняття про природні задатки, готові до розвитку". 
Англійців і французів
Кант становчо називає двома "найцивілізованішими народами на землі" і, крім природних властивостей, відзначає їхній "розвиток за допомогою мови". Англійській мові він вже тоді передрікав роль найбільш комунікативної ділової мови. Неважко помітити, що історія з часів Канта не раз підтверджувала слушність його спостережень. 
Українці, зрозуміло, в цих кантівських викладках не присутні. Україна була у складі іншої держави, і як складова, попри всю її національну самобутність, самостійно для світу не існувала. Лише в окремі періоди до неї пробуджувався інтерес. В період козацьких воєн, скажімо, коли вона з'явилася як новий формотворчий елемент історії. Згодом привернула до себе увагу німецьких романтиків, коли вони відкрили для себе поетику цієї слов'янської стихії. А також у період визвольних змагань за свою державу в 20-ті роки. Та ось тепер, коли вона може постати на повен зріст. 
Тож чи не час навести такий кантівський об'єктив на цю націю,- невже там відіб'ється та її фізіоґномія, яку так гірко змалював колись Пантелеймон Куліш,-фізіоґномія народу "без пуття, без чести, без поваги"? 
Тоді все правильно, тоді й Меріме мав рацію, коли писав, що Богдан Хмельницький - великий полководець, але не став всесвітньо відомим ще й через те, що належав до темного народу. Якщо ж це не так, то годі вже добивати цей народ. Ось він і настав, цей найвищий час, повернути йому його історію, його мову, його культуру. Адже все це віками нищила імперія як визначальні чинники його національної ідентичності. Натомість сталося непрощенне,- вже не імперія, не ворог, а у своїй же незалежній державі знайшлися сили, різнозаряджені, та водночас спрямовані на демонтаж України. 
Сказав Монтеск'є - спочатку треба бути поганим громадянином, щоб потім стати хорошим рабом. У нас надто багато поганих громадян. Важко збудувати державу, в якій навіть деякі члени парламенту не хочуть приймати присягу на вірність їй, у передбаченні солодкої перспективи бути знову рабами. 
Такі речі треба припиняти відразу, таких депутатів треба позбавляти мандата. 
Ану ж у Франції, Англії чи у США - щось подібне дозволили б собі члени парламенту? Головне дзеркало їх спопелило б. У нас же панує млява толерантність, яка видається за демократію. Україну більше знають у світі через її спортсменів і корупціонерів, ніж через те, що є її суттю. 
Держава - це система, яка зберігає себе. І якщо ми держава, а, отже, система, то чому ж ми дозволяємо її розвалювати? Кінець XX століття, початок тисячоліття,- нації, що й досі ще не збулися, нації слабкі й не стабільні, перспективи не мають. Нині в дію входять зовсім інші механізми. Вони жорстокі. Слабкі народи будуть перемелені в цьому млині. Наші проблеми нікого не цікавлять, і не треба думати, що вони у нас такі унікальні. Ми найкращі, нам найгірше,- в історії цей принцип не годиться. Перуанський письменник Маріо Варґас Льйоса писав ще багато років тому, що може статися так, що "найтяжчу боротьбу ми, латиноамериканці, будемо вести самі з собою. Нас обтяжують століття панування нетерпимості, абсолютних істин і деспотичних урядів, і скинути цей тягар буде нелегко." Наче про нас. 
То, може, ставити питання про гуманітарну ауру України ще не слід, може, це передчасно і навіть по-своєму некоректно? Україна ще перебуває в іншій системі координат. Думаю, що слід. Треба робити все, що може прискорити процес її опритомнення, її повноцінного входження у світове співтовариство. Навіть якщо для цього потрібна шокова терапія. 
Карамзін відкрив Росію, як Колумб Америку,- сказав Пушкін. Додамо: відкрив великою мірою за рахунок української історії. Америку Колумб відкрив, шукаючи Індію. Доля аборигенів відома. Ми ж Україну відкриваємо в Україні, і це нікому не загрожує ні втратою територій, ні духовних цінностей. Це лише вимагає перегляду звичної схеми. Перестановки некоректно поставлених дзеркал. 
Українці - це нація, що її віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення, духовної експропріації, генетичних мутацій, цілеспрямованого перемішування народів на її території, внаслідок чого відбулася амнезія історичної пам'яті і якісні втрати самого національного генотипу. Образ її спотворювався віками, їй приписувалася мало не генетична тупість, не відмовлялося в мужності, але інкримінувався то націоналізм, то антисемітизм. Велике диво, що ця нація на сьогодні ще є, вона давно вже могла б знівелюватися й зникнути. Фактично це раритетна нація, самотня на власній землі у своєму великому соціумі, а ще самотніша в універсумі людства. Фантом Європи, що лише під кінець століття почав набувати для світу реальних рис. Вона чекає своїх філософів, істориків, соціологів, генетиків, письменників, митців. Неврастеніків просять не турбуватися. 
І тут я повинна перейти, згідно з Йоаникієм Ґалятовським, до конклюзії, тобто до заключної частини. 
То звідки ж він, цей дефект головного дзеркала? 
Згадайте чарівну казку Андерсена "Снігова королева". Там все починається з того, що один дуже лютий чорт зробив дуже дивне дзеркало. "Це дзеркало,-цитую,- мало незвичайну властивість: все добре і прекрасне зменшувалося в ньому до неможливого, а все негідне й погане виступало чіткіше і здавалося ще гіршим". 
Оце він і є - дефект нашого головного дзеркала. Його зробив чорт. А учні й послідовники чорта,- цитую далі,- "всюди бігали з тим дзеркалом і, нарешті, не залишилося жодної країни, жодної людини, які б не відбилися у тому дзеркалі спотвореними". Тоді поплічники чорта полетіли в небо, ще й там хотіли порозважатися. Але дзеркало відбивало такі страхіття, робило такі гримаси, що аж випало з їхніх рук, брязнуло об землю й розбилося на мільйони скалок. 
"І ці скалки наробили ще більше лиха, ніж саме дзеркало". Вони літали скрізь по світу, і якщо потрапляли комусь в око, то "людина з такою скалкою в очах бачила все навиворіт або тільки саме погане, бо кожна скалочка мала ту ж силу, що й ціле дзеркало. Декотрим людям скалочка потрапляла в серце... і серце перетворювалося на маленьку крижинку". "А по світу літало ще багато таких скалочок"... 
Не буду розшифровувати, що то за чорт і хто його поплічники. Sapienti sat. Скажу тільки, що ті скалочки літають по світу й досі, і люди з такими скалочками в очах бачать зовсім не ту Україну. Але все це реверберації старих імперських дзеркал з облізлою вже амальгамою. 
На щастя, дедалі більше людей не хочуть, щоб такі скалочки потрапляли їм в очі і в серце. 
Отож, історія триває. І якщо ми вчора не випили брому, читаючи її, то сьогодні й завтра будемо здатні її творити. 
Тільки не треба чекати, щоб хтось вам зробив ваше власне індивідуальне дзеркало і вмонтував його в систему суспільних дзеркал. Кожен має зробити це сам. 
Демократія тим і добра, що при демократії не держава руйнує людину, а людина будує державу. І саму себе, і своє гідне життя, і гуманітарну ауру своєї нації. 
Ось у чому "Ключ розуміння", як сказав би Йоаникій Ґалятовський.



Початок статті


Джерело: http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=988
Категорія: Шістдесятники | Додав: nmix (12.03.2009)
Переглядів: 2138 | Рейтинг: 5.0/2 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2022
Створити безкоштовний сайт на uCoz