Володимир БУРБАН
«Книга буття» українського письменника ХХ століття «Щоденники» Олеся Гончара
Письменник — нервова клітина нації. Так уявляється мені його роль і в національному, і в загальнолюдському житті.
Щоденниковий запис
від 23. 04. 1967 р.
Немає, мабуть, жодного українця, який би не знав імені Олеся Гончара. А в історії української літератури ХХ століття немає письменника, чиї твори мали б більший громадський резонанс, ніж славнозвісні «Прапороносці» і «Собор». Твори, які нерідко діставали неоднозначну оцінку влади, а інколи — й читачів.
Олесь Гончар прийшов у велику літературу фантастично молодим — як на наші часи, коли віковий ценз «початкуючих» часто зашкалюється на позначці «сорок» — так що важко розрізнити, чи то автор вже «дозрів», чи продовжує хворіти (медицина, виявляється, давно зафіксувала цю аномалію) на pueritis scribendi — дитячу графоманію, що поволі перетікає у дорослу.
Гончар прийшов у літературу вагомо й зримо, прийшов як свій, як рівний. Літній уже Остап Вишня, прочитавши «Альпи», писав у листі до молодого побратима: «Я хочу, щоб Ви знали, яка радість обгортає мене, коли мені довелося жити в той час, як живе на світі Олесь Гончар...» Величальні модулі в нашому суспільстві, як відомо, не модні. З погляду найбільш галасливих «менестрелів демократизації» навіть загальнолюдських істин не залишилося — ревізії підлягає все!.. І це можна зрозуміти. Суспільство «пересичених пересічностей» не любить яскравих постатей, високих інтелектуалів.
Отже, сталося так, що Олесь Гончар — уже не герой нашого часу. І за життя, а особливо — по смерті, йому не раз робилися закиди у пристосуванстві, кон’юнктурщині, «ідеологічному колабораціонізмі». Міфотворці від літератури і політики доклали чимало зусиль, аби методом пригладжування і «причісування» показати життя письменника як досить благополучне і навіть безтурботне. Їхні опоненти не без сарказму стверджували, що коли Гончар сидів у численних високих президіях, «інші» сиділи у таборах і психушках.
Трагізм ситуації полягає в тому, що Гончар, за життя ставши класиком української літератури, звідав з усіх чаш гіркоти, так щедро наставлених режимом, на собі зазнав усіх можливих видів приниження і як літератор, і як людина. Його підступно, з єзуїтською витонченістю цькувала влада, продавали «друзі», використовували в ідеологічних герцях вітчизняні і закордонні «доброзичливці». Йому підкидали брудні анонімки (пропонувалося, зокрема, «піти» за прикладом Хвильового, який покінчив життя самогубством), намагалися загнати в хитро замасковані інтриганські пастки, втягнути в різноманітні провокації.
Що було насправді і яким був Олесь Гончар? Ми ніколи до кінця не дізналися б про це, якби не його дивовижні «Щоденники», що вийшли аж у трьох томах у благословенній «Веселці», яка, без перебільшень, здійснила великий видавничий і культуротворчий подвиг. В основі «Щоденників» — понад 120 записників, що збереглися в архіві, дбайливо доглянутому дружиною письменника — Валентиною Данилівною Гончар.
Щоденники-сповіді — це, як відомо, давній і своєрідний літературний жанр. Його зразки показали Й. В. Гьоте, брати Гонкури. А. Мюссе, Ф. Кафка, Т. Манн, Ж.-П. Сартр, Ф. Моріак, а в російській та українській літературах — О. Пушкін, Ф. Достоєвський, А. Чехов, І. Бунін, Т. Шевченко, І. Франко, В. Винниченко, Ю. Яновський, А. Любченко, В. Симоненко, В. Стус. За силою почуттів, відвертістю, соціально-політичною напругою вершиною сповідальної прози стали щоденники Льва Толстого і Олександра Довженка, блаженних синів своїх народів.
У «Щоденниках» О. Гончара вражає якась чудодійна ясність, простота й водночас ускладненість думки, серафічна чистота і, сказати б, цнотливість духовного настрОю автора. Любителі скабрезностей тут собі поживи не знайдуть. Натомість — широке подієве тло з життя автора і країни, роздуми, згадки, белетризовані фрагменти, описи певних явищ, а то й просто записи певних слів, виразів, ескізні начерки майбутніх сюжетів. Але всі 1610 сторінок мемуарно-автобіографічних нотаток пронизує якась болюча лінія — лінія долі народу, його мови і державності, власного місця у національному і загальнолюдському житті.
Зазнавши першого масованого удару критики за оповідання «Модри Камень» (кохання радянського солдата до іноземки), письменник зізнається: «...я паралізований. Я хотів би одного: щоб література відчепилася від мене, не переслідувала мене, як манія. Інакше вона мене стратить. Може б, уже стратила, коли б не худеньке дівоче плече, на яке я оперся (йдеться про Валентину Данилівну. — В. Б.)... Підтримки чекати нізвідкіль, кожний озирається» (02.09.1946).
Фактично в О. Гончара не було жодного твору, на який би не спрямовувалися залпи розривних куль з кривих обрізів обер-шталмейстрів ідеологічних екзекуцій.
«Мертвотний кат української інтелігенції», «Тяжка розмова зі Скабою» (секретарем ЦК КПУ), «був мордований на найвищому засіданні», «Виступом проти репресій викликав репресії на себе» — це лише окремі витяги зі щоденника.
Але найстрашнішим було, як Олесь Терентійович сам назвав, «шамотіння круг «Собору» (М. Шамота — тодішній директор Інституту літератури).
«29.03. (19/68.
Був сьогодні пленум ЦК (України).
Ватченко, дніпропетр. юшкоїд №1 (200 кг живої ваги!) мішав із землею «Собор». Обжера, сквернослов, батькопродавець. На нього й не дивую.
А П. Ю. Ш/елест/! Позавчора сказав мені, що, оскільки книжки ще не прочитав, то говорити про неї на Пленумі не буде (сам пообіцяв, я його про таку «милість» не просив!). І... зламав слово. Виступив. Підтримав дніпропетр. обжеру.
...Один тільки чоловік підійшов і поспівчував:
— Хіба ж це критика... Все голослівно, бездоказово...
І цим одним був Тронько.
... А через три дні ювілей, 50 років. Оце «привітали» тебе... Хоча на читачів гріх скаржитись, вони не забули: йде багато листів, телеграм...»
Ще чорніші часи для О. Гончара настали з приходом Щербицького. Спочатку Олесь Терентійович навіть симпатизував йому. «А потім, потім... Щось єзуїтське, двоєдушне став я помічати в ньому. Сьогодні в розмові висміює нищителя Ватченка, а завтра робить його Головою Верховної Ради. Клянеться, що не бачить у «Соборі» крамоли, але й заборони з твору не знімає, хоч легко міг би це зробити. Захищений Брежнєвим, він міг би вчинити опір навіть Суслову, коли той нав’язав у секретарі ЦК Маланчука, цього паталогічного ненависника української культури. Навпаки, саме В. В. дав волю розгулятися маланчуківщині безконтрольно... Це він вигнав українську мову з пленумів ЦК...
А загалом В. В. — теж трагічна постать. Кожен з українських лідерів, опинившись на вершині, мав вибирати: працюватиме він на Україну чи на Москву. І, звичайно, кожен (хіба що за винятком Скрипника) вибирав останню. Хто виявив би непослух, не протримався б коло керма й трьох днів. В. В. це розуміє. До того ж, він, видно, не мав зі школи українського виховання...»
І сам Олесь Терентійович усвідомлював, що особливо художник беззахисний перед чавунним, свинцевим лицем обставин. Тому не виносив тяжких присудів представникам «недостріляного відродження» (це його термін) — П. Тичині, М.Рильському, М. Бажану, Ю. Яновському, О. Довженку, навіть «маленькому сталінчику» О. Корнійчуку, віднаходячи в ньому людяні риси, пам’ятаючи те добре, що зробив Олександр Корнійович і для нього особисто, і для порятування української мови і культури.
Як відомо, Олесь Гончар у 1991 році «розлучився з КПРС» — вийшов з партії. Чи вірив він у комуністичні ідеали? А хто не вірив? Перебування в партії, як здавалося О. Гончару і тисячам свідомих «підсовєтських українців», давало змогу щось більше зробити для України, її культури.
Однак ще у 1965 році О. Гончар занотував у щоденнику, що йому комунізм уявляється як квітучий весняний сад, де кожен народ квітуватиме по-своєму. Декому ж він здається не садом, а млином, що всіх перемелює, випустивши на світ «однотонно-сіру космополітичну дерть». Як практик «комуністичного будівництва», він виразно бачив, що комуністична ідея, через її слабку закоріненість у реальне життя, просто на очах перетворювалася на чорного Молоха ненависті, кровожерства. Молоха, що перемолов мільйони людських доль у застінках, таборах, класових побоїщах.
«Яка дика епоха! — з гіркотою писав О. Гончар. — З якою сатанинською силою нищилася Україна! За трагізмом долі ми народ унікальний. Найбільші геній нації — Шевченко, Гоголь, Сковорода — все життя були безпритульними. Шевченків «Заповіт» написано в Переяславі в домі Козачковського, Гоголь помер у чужому домі, так само бездомним пішов із життя й Сковорода... Але сталінщина своїми жахіттями, державним садизмом перевершила все. Геноцид винищив найдіяльніші, найздібніші сили народу. За які ж гріхи нам випала така доля?»
І коли настали нові часи — Україна здобула незалежність — Олесеві Терентійовичу ще більше боліли ті «родові» гріхи: Народний Рух незабаром був розкладений бацилою вождизму і державної безвідповідальності. Дедалі розбухаюча амбітність, владолюбство, маячня про державні клейноди, помічає О. Гончар, засліплюють і гублять «лідерів нації», — починається нашестя пігмеїв... «Повгрівались, як вужі, у теплих ложах, тримаються крісел, забувши так швидко, хто вони і для чого! Банальні кар’єристи, а не обранці народні». А що б ви, Олесю Терентійовичу, сказали тепер?
... Без «Щоденників» Олесь Гончар був би «не повний». Таке враження, що в своїх опублікованих творах письменник не сказав і дещиці того, що переповнювало його душу. Зрозуміло — не міг сказати. Тим-то зустріч з його «Книгою буття» — це як одкровення і відкриття, жива вода з-під каменя історії, що так тяжко наліг на нашу землю. Велику справу зробила Валентина Данилівна Гончар, що не розхлюпала цю живлющу воду, не дала джерелу замулитися й пропасти.
Сорок вісім років тривало їхнє подружнє життя. У своїй творчості Олесь Терентійович часто звертався до жіночої теми — саме жіночі образи в нього виписувалися, може, краще, ніж чоловічі. Він поділяв думку П. Куліша про те, що «дух наш робиться в душі жіночій». Зведені в пару Божим провидінням, Олесь Терентійович і Валентина Данилівна були красивим українським подружжям — і за вдачею, і за вродою. Коли Гончарі приймали у себе вдома знаменитого американського письменника Джона Стейнбека з дружиною, той, пильно вдивляючись у Валентину Данилівну, захоплено сказав через перекладачку: «Чертовски хороша».
Вони обоє, в певному розумінні, є співавторами того, що вийшло з-під пера письменника. Він називав свою Берегиню «єдиною вірною душею», «Ангелом-хранителем». Траплялося нерідко й так, що Валентина Дмитрівна перехоплювала підкидні анонімки, аби не травмувати душу чоловіка. А що вже казати про безсонні ночі, проведені біля ліжка хворого. Щоденниковий запис від 22.07.1990:
«Таки прихильною була до мене доля, що дала нам змогу зустрітись...
І от змигнуло життя. Разом зазнали і горя, і щастя. Так, так, миттєвості щастя — вони були!
Благословляю їх із цих уже надломлених, до краю виснажених літ... Сили небесні, будьте добріші до Валі, вона цього варта, заслужила це своєю безмежною добротою».
Хай буде так!
Джерело: http://www.dt.ua/3000/3760/50631/ |
