Неділя, 23.01.2022, 22:46
EUREKA!!!
Віртуальний підручник

з української літератури
"Еврика!"
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Категорії каталога
Творчість Григорія Косинки [6]
Творчість Ю.Яновського [4]
Творчість В.Підмогильного [6]
Творчість Миколи Хвильового [12]
Творчість Остапа Вишні [3]
Творчість Олександра Довженка [2]
Творчість Івана Кочерги [1]
Неокласики [8]
Творчість Богдана -Ігоря Антонича [1]
Український футуризм [1]
Творчість П.Тичини [1]
Теорія літератури [1]
Літературний процес 20-х років [3]
Завдання [3]
Театр "Березіль" , Лесь Курбас [3]
Творчість Миколи Куліша [2]
Творчість Євгена Маланюка [8]
Іван Багряний [5]
Олександр Довженко [4]
Олег Ольжич [6]
Олена Теліга [4]
Улас Самчук [8]
Шістдесятники [10]
Творчість О.Т.Гончара [4]
Василь Барка [10]
Андрій Малишко [2]
Василь Стус [9]
Сучасна українська література [0]
Міні-чат
Головна » Статті » Навчальні матеріали -11 клас » Творчість О.Т.Гончара

Віталій ПОРТНИКОВ.Про «Щоденники» Олеся Гончара

Віталій ПОРТНИКОВ

Про «Щоденники» Олеся Гончара

«Щоденники» Олеся Гончара мали б стати справжньою культурною подією для нашого суспільства — звісно, якби в нас існувало те, що звикли розуміти під культурним суспільством, і якби це суспільство цікавилося українською культурою. Тому що ці «Щоденники», які писалися, очевидно, не для публікації за життя Гончара, несподівано відкрили особистість навіть глибшу, ніж у романах письменника. Прозу свою Гончар писав, звіряючись із часом, — а час настільки стрімко змінився, що я, чесно кажучи, не впевнений, що в цих романів, у яких недосконалість і підлість життя перемагалися романтизмом, буде багато читачів у майбутньому. Але після «Щоденників» я вже впевнений, що Олесь Гончар назавжди залишиться в українській літературі не портретом, не сторінкою зі шкільної хрестоматії, а живою особистістю.

Дивно, що тільки тепер, після «Щоденників», я починаю усвідомлювати багато речей, яких не розумів за часів життя Олеся Терентійовича. Коли я познайомився із ним — 18 років тому, ще студентом, який прийшов брати інтерв’ю у класика, — він під час першого інтерв’ю сказав: прикро, що в українській мові немає слова «нравственность». «Українське «моральність» не повністю відповідає тому об’ємному значенню, яке ми вкладаємо в це слово. А саме без цього значення суспільство буде однобоким». Тоді я поставився до цих слів, швидше, як до філологічного парадоксу, а варто було б — як до пророцтва... Але Гончар спирався на власний життєвий досвід — йому якимсь, тоді не дуже зрозумілим мені чином вдалося зберегти в собі той моральний стрижень, який дозволяв опиратися тиску системи — і тоді, коли система цькувала його, і тоді, коли піднімала до небес. «Щоденники» пояснили мені, що до цього прислужилося: просто, хоч як це банально прозвучить, він був віруючою людиною. Жив із Богом у серці — й ідеологію тодішню сприймав тільки в тій частині, яка не суперечила цьому моральному вибору і цій майже релігійній закоханості в Україну — ми вже так любити не вміємо — ні Бога, ні жінку, ні країну...

Думав я, що «вони», можновладці наші, його цінували і тому майже все йому прощали — навіть коли цькували, обирали до президій. А «вони», виявляється, його щиро ненавиділи — і мовою не тою, що нормальні люди, розмовляє, і по кабінетах не повзає, фронтовик самозакоханий... Вони просто вважали за краще використовувати Гончара як прапор — тоді, коли їм був потрібен саме такий прапор, скажімо, в русі прихильників миру. Їм була потрібна не людина, а річ, якби можна було, вони б відключали його після кожного миротворчого конгресу, щоб не дошкуляв... Відкриттям для мене було те, що він усе це розумів — з самого початку, що в нього не було жодних ілюзій — так і прожив, чесно, без ілюзій, проте з інфарктами...

Любив я його. Неймовірна красива була людина — навіть якщо не читати, а просто дивитися, як він прогулювався морським узбережжям десь у Юрмалі, між темною водою і білими чайками. Багато чим йому завдячую — насамперед із моральної точки зору, бо коли, скажімо, на союзному депутатському з’їзді цькували — з подачі української делегації, авжеж — академіка Сахарова — саме він виступив проте цієї провокації, дав мені інтерв’ю, яке врятувало і мою професійну гідність, і, як на мене, нашу національну честь. Бо своїм авторитетом нам самим довів, що ми — мислячі люди, а не знаряддя провокаторів. І все ж таки інколи мені здавалося, що він уже грає Олеся Гончара, того, з підручників. Не розумів я його до кінця. Він був у своїй беззахисності, трохи дитячій наївності і усвідомленні своєї місії прозорий. Грав хіба що з тими, хто намагався його використати, — як той добрий чарівник зі шварцівської «Попелюшки», який вдавав з себе глухого, щоб не виконувати бажань злих людей...

На Байковому лежить майже навпроти людини, котра отруїла йому останні десятиріччя життя, — а поруч уже й інші члени тодішнього українського політбюро...Однак кілька разів натрапляв у його щоденниках на таку точну фразу — «Будь великодушним»... Цього ще слід у нього повчитися...

Джерело: 
 
  




Джерело: http://storinka-m.kiev.ua/article.php?id=74
Категорія: Творчість О.Т.Гончара | Додав: nmix (15.03.2009)
Переглядів: 1326 | Рейтинг: 3.0/1 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2022
Створити безкоштовний сайт на uCoz