Микола ЖУЛИНСЬКИЙ
ВАСИЛЬ БАРКА – КУЛЬТУРОЛОГ І ЛІТОПИСЕЦЬ ДОЛІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
Назавжди запам'ятав темний весняний вечір 1947 р. – року голоду, снування по хатах мовчазних прохачів із великими очима, що благали їжі, "брянських", як у нас їх називали, – коли я, малий хлопець, зайшов до сусідки Ольги Котило, і вона, щільно завісивши вікна ряднами, виклала на столі число 666 із сірників. А потім, перемішавши їх, стала "народжувати" із цієї ж кількості сірників "число людське", ймення звіра – Сталін. Я занімів, затих, бо вжахнувся. Невже цим страшним звіром, про якого я читав у Євангелії, є той, про якого ми згодом у школі співали:
Із-за гір та з-за високих
Сизокрил орел летить.
Не зламати крил широких,
Цього лету не спинить.
Я нікому про це таїнство народження жахливої істини не розповідав. І довго-довго не знав про існування в Павла Тичини уривка з поеми "Чистила мати картоплю", в якому опечалена до розпачу наближенням голоду мати волає до сина-"комуніста":
Ленін-антихрист явився, мій сину, а ти
проти мене. Треба боротись: ворог явився.
І тоді, після осмислення намагань Павла Тичини виразити в поетичних формах народні настрої та переживання під час голоду 1921–1923 рр., я знову пригадав одкровення св. Йоанна Богослова, в якому йдеться про звіра першого: "Дано йому вести війну проти святих і перемогти їх; і дано йому владу над кожним племенем і людністю, і язиком, і народом" (глава 13, рядок 7), і про звіра другого – "число його 666", – що "владою від першого звіра всією діє перед ним, і зневолює землю і тих, що мешкають на ній, щоб поклонилися звірові першому, в якого загоєна рана смерті" (глава 13, рядок 12).
Люди про це говорили. Пошепки, із страхом і відчаєм. Народна уява, запліднена багатовіковою образною біблійною символікою, витворювала реальні контури цих містичних злих сил, тим більше, що новітня ідеологія до цього спонукала: "Сталін – це Ленін сьогодні", "Голубе сизий, мені вже не жити, тобі доручаю справу завершити", "Один сокіл – Ленін, другий сокіл – Сталін"...
Загупало в двері прикладом, заграло,
зашкрябало в шибку. – Ану одчиняй, молодице, чого це ти криєшся
в хаті? Застукало в серці, різнуло: ой горе,
це ж гості до мене.
Та чим же я буду вітати – іще ж не вварився синочок...
Про яке: перше – 1921–1922 рр., друге – 1932–1933 рр., третє – 1946–1947 рр. божевілля голоду свідчив поет Тичина? Вперше і востаннє він свідчив про голод 1921 р. Про той голод світ знав. Бо ще не встигла опуститися залізна завіса, яка відгородила новітній концентраційний табір від світової цивілізації. Але вже тоді люди вважали, що прийшов звір, прийшов антихрист і нема рятунку.
У романі Василя Барки "Жовтий князь" Мирон Катранник – батько трьох дітей – з жахом вислуховує пророцтва випадкового подорожнього дідка про "сатану і звіра, йому службового, про виконавця і жовту одежу, в якій він князює", бо пророцтва ці здійснюються.
Говіркий дідок домислював одкровення св. Йоанна Богослова про звіра, що виходив із моря, – "він з дна морського виходить, це – з життя народів, де всякі хвилі котяться". І далі дідок розгорнув перед занімілим від подиву Мироном Катранником максимально наближену до реальності апокаліптичну картину торжества влади звіра: "Виліз він з багна в образі компартії – зразу кинувся на сім'ї людські: розриває їх, бо сказано – звір. І він не останній; будуть зліші. Потім всіх придавить один. Поставить на всякому спокушеному знак: що думати і що робити. Хто відступає – кара! Всіх супротивних йому, але вірних Христу, викликатимуть і вигризатимуть з ниви життя, вбиватимуть, як чужих птахів – огнем, залізом, голодом; подібно тепер робиться. Погіршає люто при останньому звірі... Скибки хліба не дадуть, коли не покажеться знак на лобі і на долоні, кладений від князя, що при дияволі ходить".
Про страшні муки і переживання українського народу 1932–1933 рр. написано ще небагато. Писали, свідчили, згадували передусім за кордоном – в Україні про голодомор 1933 р. не вільно було й слово мовити. Василь Барка, який сам пережив голод і бачив на власні очі жахи канібалізму, відтворив народну трагедію в романі "Жовтий князь", не втішаючи себе надією, що цей твір колись буде видрукувано в Україні.
Трагічна доля родини Катранників – Мирона, Дарії та їхніх дітей Миколи, Андрійка і Оленки із с. Кленоточі – уособлювала шлях на Голгофу голодної смерті мільйонів українців. Письменник психологічно послідовно відтворив, яку розгубленість і страх породив у думках і настроях селян цей жахливий план виморювання люду. Селяни не могли зрозуміти, чому їх, які вирощували хліб, а отже, творили основу життя для робітництва, для міста, приневолювали до голодної смерті, знущалися з них, вселяли підозру один до одного, ненависть, заздрість і жадобу крові. Хто це велів? Ні, це не своя держава, не свої люди. Такий стан – поза логікою нормального мислення, поза змістом життя людини на землі. То в когось уселився диявол, злий дух і вершив це зло.
Попервах вони не вірили, що політика винищення селянства здійснювалася за вказівкою згори. Свідоміші з них, передусім ті, хто брав участь у революції та в громадянській війні на боці більшовиків, намагалися віднайти справедливість у Москві, апелювали до "вірного ленінця". Так, у квітні 1932 р. колгоспники с. Горби Глобинського району на Кременчуччині надіслали листа до ЦК ВКП(б) Й. В. Сталіну:
"Шановний тов. Сталін. Чи є закон Радянської влади, щоб селянство сиділо голодне, так як ми, колгоспники, не маємо вже з 1/1–32 р. в своєму колгоспі ні фунта хліба. І зараз не тільки Горби, а взяти треба Глобинський і Семенівський райони, де поголовний голод серед народу. Ми, колгоспники, і вирішили спитати – що буде далі?
Постає питання. Як ми можемо будувати соціалістичне будівництво народного господарства, коли ми приречені на голодну смерть, бо ще до врожаю 4 місяці? Питаємо: за що ми билися на фронтах, за те, щоб сидіть голодними, щоб бачить, як вмирають діти в корчах голоду?"1
Селяни не усвідомлювали, що здійснювався страхітливий план винищення українства, але це зрозуміли деякі політики, дипломати. Консул королівського посольства Італії в Москві Граденіго доповідав 31 травня 1933 р. про голод в Україні, стверджуючи, що цей голодомор "уряд Москви, справді, заздалегідь підготовив за допомогою жорстокої реквізиції", та підкреслював, що в основі такої політики "є напевно призначене зліквідувати українську проблему протягом кількох місяців з жертвою від 10 до 15 мільйонів осіб. Нехай ця цифра не здається перебільшена, – пише далі консул. – Я тієї думки, що її перевищили і що, мабуть, уже її досягли"2.
І нарешті узагальнив: "Закінчую: сучасне нещастя спричинить колонізацію, переважно російську, України. Воно змінить її етнографічний характер. У, може, дуже близькій майбутності не можна буде більше говорити про Україну, ні про український народ, ані тим самим про українську проблему, тому що Україна в дійсності стане російським краєм"3.
На відміну від італійського дипломата, лідер радикальної партії Франції Едуард Ерріо, який двічі обирався прем'єром своєї країни, під час свого перебування в Україні у серпні-вересні 1933 р. не побачив жодних ознак голоду і тому засудив ті статті, в яких світову громадськість інформували про сталінський голодомор. Не тільки Едуард Ерріо спіймався на вудку сталінської політики окозамилювання – "потьомкінські села" витворювалися для багатьох дипломатів, письменників, журналістів. Англійський письменник Бернард Шоу також заявляв: "Я не бачив у Росії жодної голодної людини, молодої чи старої"4.
Відбувалося систематичне масове винищення народу, а світ мовчав.
Такої жорстокої, варварської форми колонізації людство ще не знало. Тому вона вражала своєю жахливою навальністю – без будь-яких моральних застережень, без озирань: а що скаже світ?, без жалю і співчуття до тих "гнаних і голодних", заради яких начебто й творився на крові та насильстві новий світ. Десятки й сотні тисяч селян і робітників України забрала революція і громадянська війна. А скільки українців – переважно інтелігенції, військових, представників національної буржуазії – опинилося поза межами радянської України? Після революції та громадянської війни – цієї новітньої "Великої Руїни" – відкрився простір для авантюрних соціальних експериментів, які увійшли в історію XX ст. під назвами: "рік великого перелому", "колективізація", "ліквідація куркульства як класу". ...Внаслідок цих народовбивчих експериментів Україна наприкінці 1932 – на початку 1933 р. опинилася на межі катастрофи. Знесилена братовбивчою громадянською війною, залякана тотальним ідеологічним пресингом – звинуваченнями у контрреволюційності, буржуазному націоналізмі, саботажі, організації терористичних актів тощо, Україна нічого не могла протиставити навальному диктатові центру в застосуванні найсуворіших методів у "боротьбі за хліб". Обережні, несміливі сигнали-натяки українського партійного і радянського керівництва в особі В. Чубаря, М. Скрипника, Г. Петровського, О. Шліхтера про розростання голоду внаслідок гіпермаксималістських планів хлібозаготівель тільки злостили Сталіна та його поплічників.
6–8 липня 1932 р. в Харкові відбулася III всеукраїнська партійна конференція, на яку прибули з Москви члени політбюро ВКП(б) В. Молотов і Л. Каганович. Скликана на вимогу центру з єдиною метою – віднайти і назвати винуватців невиконання плану хлібозаготівель, ця конференція устами вірних холуїв Сталіна назвала винними у зриві останньої хлібозаготівельної кампанії більшовиків України. Конкретні винуватці відшукувалися з гурту керівників партії та уряду України. І хоча Микола Скрипник відкидав нахабні звинувачення Молотова й Кагановича в персональній відповідальності керівників партії та уряду за "причини наших проривів"5, захистити Україну йому не судилося.
У своїй промові В. Молотов висловився однозначно: "Тепер є спроба приховати недоліки в сільському господарстві України, зваливши негативні факти останньої хлібозаготівельної кампанії в Україні на "зовнішні" причини (Скрипник, Шліхтер), на розмір хлібозаготівельного плану (Чубар) і т. д. Треба дати відсіч цим антибільшовицьким спробам"6.
Відсіч не забарилася. Передусім було завдано жорстокого удару по селянству "Законом від 7 серпня 1932 року", згідно з яким вводилася смертна кара за розкрадання колгоспної власності. Цей варварський "закон про колоски" підняв нову, небачену доти хвилю нацьковування дітей на батьків (синдром Павлика Морозова), глухої, звірячої ненависті людини до людини, доносів, підозр і знущань. Юні піонери вистежували односельців і рідних, доповідали політвідділам, нерідко самі ловили тих, хто зірвав на колгоспному полі один чи два колоски, і радо рапортували на зборах піонерських дружин про досягнуті успіхи в класовій боротьбі. Діти були мобілізовані для чергування на полях. Павло Постишев із гордістю говорив, що таких юних дозорців було більше півмільйона, а з них у боротьбу із "злодіями" вступили 10 тисяч піонерів7.
Ухвалою центрального виконавчого комітету СРСР від 27 грудня 1932 р. було запроваджено єдину паспортну систему, за якою селянин закріплювався за колгоспом, за місцем проживання. Селян перестали брати для роботи на заводах і шахтах. Прикордонники перекрили всі дороги, що вели з України в Росію. Власне, Україну перетворили на гігантську резервацію, зусібіч оточену військами, в якій почав містичне владарювання Жовтий князь-голод. ДПУ УРСР 12 березня 1933 р. так інформувало про продовольчі труднощі та ураження голодом районів України: "Найбільше число фактів голоду зареєстровано в кінці лютого і на початку березня. В окремих місцях це явище набуло масового характеру.
Голодуючі сім'ї вживають у їжу різні сурогати – кукурудзяні качани і стебла, просяне лушпиння, сушену солому, трави, гнилі кавуни і буряки, картопляне лушпиння, стручки акації тощо. Зареєстровано факти вживання в їжу м'яса кішок, собак і дохлих коней.
Випадків людоїдства зареєстровано 28. Більша частина їх належить до 3-ї декади лютого і початку березня. 19 випадків людоїдства припадає на Київську область. У лютому також мали місце 13 випадків трупоїдства"8.
Такого жаху український народ ще ніколи не переживав.
Свідомо й послідовно вводилася в систему внутрішньої політики ідеологічна і морально-психологічна деформація суспільства, руйнувалися віками утверджувані й сповідувані принципи народної етики і моралі, нівелювалися елементарні засади й основи людського співжиття. Ясна річ, селяни були охоплені містичним жахом, бо не могли сприйняти цієї абсурдної логіки винищення своєю владою своїх же громадян, і тому вірили в прихід антихриста, в наближення кінця світу.
Читаємо в романі "Жовтий князь" розмову пригніченої наближенням безжалісного лиха Дарії Катранник зі старою матір'ю. Бабуся віщує наближення горя, бо в писанні сказано: "Живемо в кінці часів. Тож антихристи спішать зло довершити. Це з ікон видно: Спаситель на хресті мучиться, а внизу вони, домальовані, скрегочуть, глядячи на безвинного... Люди кажуть, що вкоїться пекельство, аби відзначити дев'ятнадцять віків після розп'яття: так кажуть".
Перестрашені люди в усьому вбачали знаки оповіщення біди: в біблійному числі 666, у завершенні XIX ст., яке мусило хай пізніше, але заявити про свій кінець якимось пекельством, у падінні з неба мертвих птахів, у червоному прапорі, який набухає і чорніє від пролитої крові ("То тільки видається, що їх прапори червоні, вони темні", – казав Мирон Данилович).
Кожна подія обростала домислами, гіпертрофувалася, наповнювалася символічним змістом, деформувалася внаслідок переказів і намагань вияснити її справжні сенс і значення.
Відомо, що одразу ж після завершення III всеукраїнської партійної конференції В. Молотов відвідав кілька районів України. Він, щоправда, з вагона не виходив, але приймав численні делегації голів колгоспів, партійних секретарів, вислуховував здебільшого скарги на непомірні плани хлібозаготівель, запевнення, що хліба в селах уже нема, люди голодують і змушені зривати недозрілі колоски на колгоспних полях... Український літературознавець із США Григорій Костюк вважає, що ця інспекція роздратувала Молотова і "є всі підстави думати, що це була перша і єдина причина появи в світ "Закону від 7 серпня". Цей закон прискорив голод, збільшив смертність серед мільйонів селян, але, безумовно, вирвав у голодних людей все ж таки коло 200 мільйонів пудів хліба"9.
Василь Барка чув од людей про цю лиховісну поїздку Молотова, яка набула широкого розголосу. Спершу вірили, сподівалися, що високий чин із Москви допоможе, втішить, зміцнить віру в те, що голод пощастить відвернути, та ці надії зразу ж почорніли. Мирон Катранник так переповість родині цю важливу подію в житті республіки: "Перед зборами чув новину: вночі потяг приходить, вартою обтиканий: переполох!.. Начальство з міста аж курить на вокзал, бо там головні, з Москви. Крізь вагонні двері жменьку вціджено, самих заводіїв. Стрінули їх: обдутий один і попелястий, вуса під щіточку. Молотов, чи що, а рядом Каганович бідовий, з вусами – як виновий валет. Наказують розбити кутки в хатах і весь харч винести... Чорнявий підкинувся і кричить на всю станцію: "До зернини! До зернини!" – себто, так забрати хліб; а попелястий гребнув зерно, що було в кишені, і з усієї сили сипнув його в пику окружного партсекретаря. Зерно вдарилось і повідлітало..."Ось ваша хлібозаготівля; як таке зерно негодяще здаватимуть, всіх під розстріл".
Серед людей блискавично ширилися думки: якщо Москва не хоче зарадити біді, наказує викачувати хліб до останньої зернини та безжально карає смертю своїх, комуністів, за прояви милосердя до голодуючих, зволікання з репресіями тощо, то рятунку нема. Або голодна смерть, або втеча до міста, на Кавказ чи до братів-білорусів. Але й ці шляхи рятунку перекривалися...
Сьогодні очевидно, що число жертв голодомору 1932–1933 рр. на Україні сягнуло 7–8 млн. Василь Гришко, автор кількох досліджень причин і наслідків геноциду в Україні у ті фатальні роки, стверджує: "Український народ у межах усього СРСР взагалі втратив за цей час 8,1 млн., а в межах самої Української РСР (отже – без українських втрат на Кубані й Донщині) втрати дорівнювали 7,5 млн., з яких понад 4,8 млн. були вмертвлені голодом за час лише "смертельних" місяців приблизно одного року (1932–1933), а решта припадає на втрати природного приросту українського населення за цей час.
У вересні 1990 р. в Києві відбувся міжнародний симпозіум про голод в Україні в 1932–1933 рр. під назвою "Голодомор-33". На симпозіумі старший науковий співробітник Інституту Гаррімана при Колумбійському університеті Джеймс Мейс доповів про наслідки роботи комісії Конгресу США з дослідження голодомору в Україні в 1932–1933 рр., яку він очолював. Комісія дійшла висновку, що голод в Україні був штучно створений Сталіним та його поплічниками – Молотовим, Кагановичем, Постишевим і що передусім ці керівники винні в геноциді проти українського народу.
Та світ не міг, а то й не хотів повірити в цю страшну трагедію українського народу, хоча знав про іншу жахливу трагедію XX ст., коли гітлерівці знищили за роки Другої світової війни 6 млн. євреїв. Ідеологію расової ненависті, яку сповідував гітлерівський фашизм, осуджено міжнародним трибуналом, а тоталітарний сталінський режим офіційно не осудила керівна партія режиму – КПРС.
Професор Сорбонни Ален Безансон у промові, виголошеній 4 червня 1983 р. в Парижі у сквері ім. Т. Г. Шевченка на урочистих зборах із відзначення 50-річчя голоду на Україні, сказав: "У цілому демографічний дефіцит за тридцяті роки на Україні становить приблизно сім мільйонів осіб. Тим самим в абсолютних числах – це масакра, яка арифметично дорівнює винищенню євреїв, заподіяному Гітлером. Але тим часом, як кінцевий наслідок винищення євреїв відомий усьому світові, тим часом, як воно стало об'єктом дослідження великої літератури на всіх мовах і пам'ять про нього побожно і пильно зберігається, штучний голод, п'ятдесяті роковини якого ми сьогодні відзначаємо, лишається майже невідомим"11.
Якоюсь мірою цю глуху завісу замовчування і дезінформації прорвала брошура "Голод на Україні", видана 1933 р. в Брюсселі, деякі публікації в періодичній пресі Європи, але сталінський режим і його прихильники на Заході робили все для того, щоби правда про трагедію українського народу не долинала до світової громадськості. Так, французькі комуністи, свідчить Ален Безансон, перешкодили читачам ознайомитися з романом В. Гроссмана "Все минає", в якому детально висвітлено події голодомору в Україні, а "страшна книжка Василя Барки з'явилася (у французькому перекладі) щойно 1981 р., і мені здається, що вона не знайшла того поширення, на яке заслуговує"12.
Прикро, бо роман "Жовтий князь" заслуговує на особливу увагу. До речі, так само, як і його автор. Не лише тому, що це перший в українській літературі великий прозовий твір, присвячений національній трагедії України. Це твір вражаючої художньої сили.
"Я думаю, що це таке нещастя велике... І в цьому є такий великий злочин проти народу українського! Із найбільших злочинів новітньої історії європейських народів", – сказав мені Василь Барка в липні 1989 р. в своїй дивовижній оселі-фортеці. З першого погляду він нагадував народного філософа когорти послідовників Григорія Сковороди, який свідомо усамітнився від цивілізації, щоб творити, мислити, пізнавати цей динамічний і таємничий світ. Цей поет-філософ чи не щоденно засвідчує істину в майстерно ограненій поетичній формі. Він наче прислухається до голосу святих архангелів, виловлюючи звуки християнської любові та доброти, містичної тональності, на яку настроюється людська душа, і, зливаючись у гармонії, лагіднішає, світлішає та оживає для творення добра, для ласки серце.
Саме для цього вловлювання небесних звуків, що їх поет переводить у слова-іскри великої почуттєвої сили, Василь Барка усамітнився в гористій місцевості за кілька годин поїздки на автомобілі від Нью-Йорка. Там озера й ліси, там тиша і українське слово, бо Глен Спей обрали американські українці для літнього відпочинку, для єднання молоді, громадських імпрез і культурно-спортивних розваг. Там і відбулася в мене перша зустріч із легендарним Василем Баркою. Я до цієї зустрічі готувався. Важко долав я чотиритомну поему Василя Барки "Свідок для сонця шестикрилих", яку поет витворював протягом 1952–1977 рр., милувався оригінальним мистецьким оформленням її видання 1981 р. Якова Гніздовського та з певним острахом позирав на інші його книги, бо не знав ще тоді, що "Свідок для сонця шестикрилих" – твір глибокої релігійно-міфологічної образно-значеннєвої семантики, духовно-моральна енергетика якого "спровокована" 66-ю книгою Біблії – Апокаліпсисом. Пізнав я роман "Жовтий князь" – цю виболену Василем Баркою трагедію українського народу в лиховісні 1932–1933 рр. Але драматична епіка і строфічна партитура роману "Свідок для сонця шестикрилих", його інтелектуальна напруга, посилювана ідеалістичною та релігійною символікою, вражала і наповнювала непереборним бажанням побачити його творця.
Продовження статті
|
