Міфологічні уявлення та родинна обрядовість українців у романі Василя Барки “Жовтий князь”

Сучасний соціум визначається рівнями розвитку різних сфер життєдіяльності людства та окремих націй: інтелектуально-наукової, політико-адміністративної, технологічної, культурної тощо. Щодо досконалості та прогресивності існування державно-правової та наукової підсистем суспільства майже не виникає сумнівів. Стосовно ж культурологічної підсистеми можна означити таку рису, як регресивність, яка передбачає низький рівень морально-національної свідомості представників окремих націй, зокрема української, та нігілізм у ставленні до здобутків власної культури. Свідченням цього може бути спрощення родинної обрядовості, незнання національної пісні, інших фольклорних жанрів, ставлення до рідної мови як до мови сільського побутування і т. д. Все це є результатом глобальної європеїзації та сформувалось під впливом технічного прогресу і політичних зрушень упродовж кількох століть, особливо протягом найтрагічнішого ХХ ст.

Звичайно, окремі регіони України зберегли елементи традиційних родинних обрядів, піснетворчість та мову у її традиційному варіанті, та, на жаль, не можна говорити про масштабність цього явища та його дієвість на всій території України. Важливим моментом національної культури є те, що у багатьох літературних творах відображені елементи календарних та родинних обрядів-ритуалів. Це свідчить про спробу відтворити і зафіксувати значущість одвічної традиції для нації.

Художньо-літературним зразком, у якому знайшли місце риси традиційної національної обрядовості та взагалі української ментальності, є роман-мартиролог Василя Барки “Жовтий князь”. У художній простір твору включені зовнішні ритуалізовано-обрядові елементи та відображені у ньому окремі міфологічні уявлення українців. Звичайно, все це перебуває у співдії (інтерференції) та визначає пріоритети у духовному житті нації. Такими домінантами виступають поняття дім, родина, рід, поріг, мати тощо. Безпосередньо ці явища визначаються через родину Катранників, яка потерпає від голоду (події 1932–1933 рр.). Письменницька майстерність виявляється у трансформації споконвічних міфологічних уявлень українців на реальну дійсність.

Поняття дому у В. Барки має подвійну семантику: дім глобальний, національний (Україна) та дім особистий (хата). “Українська хата, в “якій народжувались і жили наші прадіди, діди і батьки, яка відходить в історію, виконавши свою благородну місію, зафіксована і в словнику Б. Грінченка як дім, окрема кімната, могила. Хата для української селянської родини була всім: і храмом, і рідним краєм, і батьківщиною, і матір’ю, була свого роду Всесвітом, місцем на землі, де все рідне, де долівка – земля, стіни – гори й ліси, а стеля – небо з зірками й кометами” [5, с. 28]. Так і для родини Катранників – бабусі, батька – Мирона Даниловича, матері – Дарії Олександрівни, дітей – Миколи, Андрійка та Оленки – дім, їхня оселя була духовною фортецею, та коли у ній запанував голод, вона перетворилась на могилу: “В хаті німо і всім така зимність, як в могилі: не від самого нетоплення, коли стіни вихолодніли, але також від занепалості, з голоду” [1, с. 94].
Для Катранників світ розділився на два протилежних світи: світ свій (власне обійстя) та світ чужий, зовнішній (те, що поза домівкою). У цьому маємо паралель із міфологічними уявленнями слов’янського язичництва: “Гранично “свій” простір – хата – відгороджується від світу “чужого”, і кордон, межа, край “свого” відіграє виняткову роль. Можна рухатися по хаті як завгодно, але коли переступаєш поріг, маєш пам’ятати, що тут пролягає межа між “своїми” та “чужими” [4, с. 33]. Свідченням цього є сцена, коли батько вирушає у дорогу з метою пошуку чогось їстівного, а для того йому потрібно відійти від рідного порогу: “Поклав речі в торбу господар, а цю торбу – в другу більшу. Почав прощатися з рідними. Коли відходив від порога, стривожився дуже – вслід йому тихо плакали” [1, с. 86]. І коли Дарія Олександрівна йде з хати, щоб врятувати дітей від голодної смерті, “наказує чоловікові: “Хати гляди! Якщо зайдуть і розвалять, де дінемось? Пропадеш на снігу. А поки є куток…” [1, с. 124].
Сакральне ставлення родини до власної домівки підкріплене релігійним світосприйняттям, у якому “дім розглядається як сприятливе для людини середовище і надійний притулок, що захищає її особисте життя. Це Домівка у своїй батьківщині, там, де отчий Дім, що на нього ніхто не може навіть зазіхати, не те, що відібрати” [5, с. 28].

Згідно з традиційними уявленнями українців аура дому формується у сім’ї, у родині, де кожен її представник виконує вироблені віками родинно-родові функції: дружина, чоловік, батько, донька, син, онуки, невістка, свекруха тощо. Кожен виступає у найрізноманітніших ролях, що зобов’язує дотримуватись етикету стосунків, спілкування, взагалі ставлення один до одного. Зокрема, згідно з традиційними методами етнопедагогіки, не передбачається активне використання методу фізичного покарання (“Добрі діти доброго слова послухають, а лихі і дрючка не побояться”). У сім’ї Катранників також негативно ставились до такого методу виховання, наприклад, Дарія Олександрівна карається тому, що підвищила голос та ледь не вдарила наймолодшу дитину, тому що вона отримала незадовільну оцінку в школі. Дітям взагалі властиве шанобливе ставлення до старших, що свідчить про усталену традицію української родини. У дитячій свідомості сформувалось навіть особливе ставлення до смерті: “…Бабуся занедужала… Діти, забувши про свою біду, припадають до її плеча; беруть її зморщені стемнілі руки в свої долоні і до обличчя собі тулять. Бояться говорити голосно, щоб не хвилювати її” [1, с. 94].
Показовою у плані відображення інтерференції міфологічних уявлень українців та ритуалу є обряд поховання бабусі. Вона була осередком дому, що є “зосередженням основних життєвих цінностей, щастя, єдності сім’ї та роду (усіх предків також)…” [5, с. 28]. Її смерть є початком хаосу у свідомості представників родини Катранників. Єдиний спосіб змиритися із невідворотністю смерті та вшанувати померлу – здійснення традиційних ритуальних дій. До ритуального дійства залучені діти. За християнською традицією до рук покійниці поклали свічку (“Андрійку! – наказує пошепки мати. – Піди принеси свічку”… Горить свічка в руках у бабусі, кидаючи блідий посвіт на обличчя…” [1, с. 95]).
За традицією у день похорону родичі і знайомі небіжчика прощалися з ним, ніби просячи у нього пробачення. На Закарпатті цей ритуал так і називався – прощі. Не відходить від традиційних ритуальних дій і В. Барка: просять вибачення у покійної бабусі Дарія Олександрівна (“Мамо! – втишуючи серце просить вона. – Я знаю: ви нас любили; все для нас віддали, собі не взяли нічого; ми такі винні перед вами, дуже винні”… [1, с. 97]) та Мирон Данилович (“Простіть, мамо!..” – сказав і знов затих. Поцілував руку матері і вийшов з хати, як поранений” [1, с. 100]).
 Незмінним атрибутом поховального обряду українців є молитва. До молитви мати залучає і дітей: “Моліться за бабусю, щоб Бог прийняв у Царство!”; “Прокажіть зо мною: Боже, згадай нашу бабуню в Царстві!” [1, с. 100]. Прочитання молитви є обов’язковою ритуальною дією, під час якої відбувається прощання з душею покійника, її очищення. 
Цікавою є така деталь поховального обряду у романі В. Барки, як везення домовини на санях: “Нести труну в садок не змогли, поклали на санки, зразу ж за порогом” [1, с. 99]. Сані за порогом – символічний образ, що трактується як межа між світом “своїм” та “чужим”. У слов’янській язичницькій обрядовості померлого ховали на саночках – “той світ” асоціювався з північчю [4, с. 54]. Галина Лозко свідчить, “що традиція перевезення покійного на санях має дуже глибокі корені. Цей дохристиянський звичай побутував довго і в часи християнської доби. На санях перевозили тіла Ярослава Мудрого, Бориса і Гліба, Святополка та ін. Навіть до нашого часу в Карпатах подекуди перевозять покійного на санях, незалежно від того, зима чи літо ” [3, с. 305].
Одним з найдавніших звичаїв у поховальному обряді є голосіння. Вони є засобом полегшення відчуття горя, а також віддання шани покійному. За традицією голосять (плачуть) лише жінки. В. Барка також увів цей елемент у сцену поховання: “…Прихилилась тоді Дарія Олександрівна – глянула в обличчя старій, і враз такий страх і біль обгорнув всю істоту її, що вона не стрималася і розпачливо скрикнула: “Мамо!” [1, с. 95].
Суто християнським є обряд виготовлення надмогильного хреста (“Ще трохи постояли, перехрестились всі і пішли з похорон: господар вернувся в сарай – збивати хрест” [1, с. 100].
Ритуальний елемент похорону – кидання землі на домовину. Першим цю дію має здійснити господар: “Батько перший кинув грудку землі на домовину, за ним – інші” [1, с. 100].

Поняття материнства у В. Барки є одним із центральних для характеристики духовного макрокосму українців. Образ матері у нього подібний до пісенного (наприклад, “Ненько моя, вишня, чи я в тебе лишня”), про що свідчить яскраве порівняння з вишнею: “Матір не можна пізнати: за вечір стала іншою. Як вишня, що недосвіток поранив смертельно, – тоді опав цвіт, і зосталась вона темніти гілками, не відкликаючись на нове тепло” [1, с. 122].
Мати – берегиня родоводу, яка несе з покоління в покоління етнічну своєрідність нації – мову, календарну та родинну обрядовість, фольклорну скарбницю. У творі В. Барки маємо яскравий образ жінки-матері, рушійної сили роду, яка передає своїм нащадкам через казку своє бачення світу, власне його сприйняття: “Була жива бабуся – на печі спала. Менші діти коло неї: слухали казок, поки і заснули. Часом скаженіла хуртовина і, виючи, влітала в комин. А на печі так тепло від нагрітого зерна, що ним присипаний черінь. Бабуся оповідала про сіроманця і вкрадену королівну. Прикручена лампа або каганчик залишали примарний сутінок, в якому живо творилися події для настрахованої уяви” [1, с. 122].
Образ вдови у творі В. Барки має фольклорні риси: “…(Вишні) розцвітали першими в саду, і мати любила сидіти коло них, часом співаючи тихенько, щоб мало хто чув. Бо то – пригадані співи з молодого віку: співала і тужила, споминаючи покійного мужа. Забрано на німецьку війну зимою; прислав один лист і з того часу – жодної вістки” [1, с. 99]. Доречною буде паралель з фольклорними мотивами. Особливе ставлення українців до вдів фіксують пісні родинно-побутової тематики та балади, наприклад: “Да шумить, гуде дібровонька, / Тужить, плачеть удівонька. / Вона плаче і ридає, / На битий шлях поглядає”.
Отже, у художньому просторі В. Барки на прикладі роману “Жовтий князь” можна виокремити кілька домінантних рис: втілення в образній системі традиційних міфологічних уявлень українців, використання елементів родинної обрядовості як необхідних для художнього відтворення світосприйняття, виокремлення понять дім, родовід, мати як центральних національно-етичних категорій, створення образів на ґрунті фольклорних зразків тощо. Це дає можливість охарактеризувати художньо-літературні авторські прийоми як цілеспрямовані та цілісні. А тому можна говорити про приховану, глибинну трансформацію фольклорної образності та проблематики у літературному творі, що сприяє формуванню у свідомості читачів почуття родової та національної честі.
1. Барка В. Жовтий князь. – К., 1991. – 266 с.
2. Наулко В. І., Артюх Л. Ф., Горленко В. Ф. Культура і побут населення України. – К., 1993. – 288 с.
3. Лозко Г. Українське народознавство. – К.: Зодіак-ЕКО, 1995. – 368 с.
4. Попович М. Нарис історії культури України. – К., 2001. – 728 с.
5. Усатенко Т. “…Те, чому ми назавжди належимо”: Дім, домівка, рід, родина // Дивослово. – 2003. – № 1. – С. 27–30.