Тимощук Н.М.,
АНТИТОТАЛІТАРНИЙ ПАФОС УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ ХХ СТОЛІТТЯ: ПРОБЛЕМА ГОЛОДОМОРУ

В українській і зарубіжній літературі в різні часи з'явилося чимало творів, у яких художньо моделювався голокост українців у ХХ столітті. З відомих ідеологічних причин твори українського письменництва з відповідними мотивами затушовувалися чи фальсифікувалися, антитоталітарний пафос української прози XX століття не міг бути в СРСР об'єктом ґрунтовного наукового студіювання. Лиш останнім часом дослідження художнього моделювання проблеми помітно активізувалися: з’являються статті українських літературознавців, які намагаються збагнути специфіку художнього втілення теми голоду в українській “материковій” і діаспорній прозі (20-90 роки) письменниками різних індивідуальних стилів і літературних напрямів [6; 10; 12]. Проте ці студії принагідні, присвячені висвітленню тих чи інших аспектів досліджуваної проблеми. Метою нашої роботи є аналітико-синтетичне дослідження творів української прози ХХ століття про голодомор.

Тема голоду не нова в історії світового письменства, оскільки йдеться про перманентно повторюване, трагічне в історії людства явище. Цей мартирологійний мотив культивувався українськими письменниками різного часу (Тарас Шевченко, Панас Мирний, Іван Франко, Василь Стефаник, Михайло Коцюбинський, Володимир Винниченко та ін.), які змальовували голодне нещастя людей насамперед як наслідок посухи, неврожаю, соціального чи воєнного лихоліття. Інша справа – художнє моделювання катастрофізму штучного голодомору, спричиненого ленінсько-сталінським режимом. 

Першим художнім твором в українській і світовій літературі про трагічні події голокосту 30-х на Україні був роман Уласа Самчука “Марія”. Його було написано безпосередньо по гарячих слідах страшної катастрофи. Автор присвячує твір „Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932-1933” [11, 8].
Твір має підзаголовок: „хроніка одного життя”. Загальний стиль викладу цілком відповідає хронікальному жанрові – про Маріїне життя розповідається в чіткій часовій послідовності. Типологічно споріднений з багатьма творами вітчизняної і зарубіжної літератури, роман відтворює життя українського селянства протягом кількох десятиліть. У ньому художньо осмислюються суспільні катаклізми, людські драми та трагедії в дореволюційний період, після жовтневого перевороту, в роки громадянської війни та в час волюнтаристських більшовицьких перетворень 30-х років. У третій частині з документальною точністю змальовано жахи голодної смерті, викликаної етноцидом. Тут ідеться про „початок кінця” – тотальне винищення українського селянства в 30-х роках, витравлення з нього власника, господаря, годувальника. Забирали все: молотарки, пашню, худобу, коней, хліб. Насильно заганяли в „комунії” та „совхози”. На колись родючих землях тепер „буяли катлаті бур’яни” [11, 163], під осінніми дощами гнило зібране збіжжя. Люди перетворилися на „опухлі”, „охлялі”, „немічні” постаті, однак вони не швидко корилися новій владі, бувало й так: “дядьки вхопилися до обрізанки. Піднімаючись село за селом” [11, 165].

Уродженець Волині, Улас Самчук не був свідком голокосту на територіях Наддніпрянщини, тому з погляду неореалізму в його повісті щодо зображення голоду є деякі неточності, за що слушно критикували письменника. Однак на думку відомого історика літератури Яра Славутича тут “правдиво 
показано трагедію України, трагедію села, роздертого “класовою боротьбою” за Марксом” [12, 12].

Тема голоду – найболючіший первень Василя Барки-епіка, якій він, крім поетичних творів, присвятив масштабні епічні полотна (романи “Рай”, “Жовтий князь”). Найбільш повну картину голодомору 1932-1933 років розкрив Василь Барка в романі “Жовтий князь” (Нью-Йорк, 1963). Матеріал для роману він збирав понад 25 років, а “персональний гіркий досвід був основою” [3, 206]. 
На документальній основі вибудовується досить розгалужений кресленик апокаліптичного світу безправ’я, нелюдських знущань і принижень, витворений уявою і фантазією митця. Особливої оригінальності й значимості надає роману накладання на освоєний екзистенційний зміст двох образно-художніх парадигм, які повертають нас у світ Біблії та “Божественної комедії” Данте. У ньому переважають своєрідні містичні, іноді пророчі інтонації, які допомагають у самобутній символічній манері показати страшні картини голокосту.
Фабулярним осердям твору є зображення реальних подій голокосту в Україні на прикладі долі родини Катранників, який висвітлюється письменником скрізь призму біблійного пророцтва як результат запрограмованого етноциду, що його здійснювала партія більшовиків та її вожді, засоційовані релігійним філософом Баркою з фатальним диявольським знаком “666”. 

Безперечно, неонатуралістично-реалістичне, описане в “Жовтому князі”, домінує у творі. Зображення реальних подій у романі повністю підпорядковане створенню моделі протиборства двох сил (Добра та Зла), на якому споконвіку тримається світ. Метафізична площина їх двобою широка та трагічна: фізіологічне начало, неонатуралізм описів – це не головне для Барки (хоч автор з фактографічною точністю описує сцени викачування хліба, агонії голодних мук, смертей, пошуків їжі, похмурі пейзажі вимираючих сіл, сцени божевілля та спровокованого голодом людоїдства), він розглядає голодомор як інфернальну Голгофу, на яку звели український народ. 
Трагічні події, що відбуваються з жителями Кленоточів, що одним з перших на Полтавщині (за художньою версією Василя Барки) потрапляє в епіцентр голодомору, розкривають моторошну суть “тоталітарної держави, яка своїх громадян зумисне штовхає в голодну прірву, з якої їм здається вже не ніколи не вибратись” [8, 47]. Барка, алегорично змальовуючи тоталітарне суспільство, моделює процес його руйнації, передапокаліптичний стан. Цей мотив є наскрізним у творі. Докладні описи спустошених подвір’їв селян, обезлюднених сіл, над якими тріпоче кривавий радянський прапор; видіння на місяці – брат підняв на вилах брата, що символізує розбрат, помсту – все це є підтвердженням авторської думки про крах міфу про “земний радянський рай”. Проблема знищення тоталітарною системою людського в людині пов’язана в творі з проблемою повного ігнорування владою індивідуальності, перетворення всіх і кожного в безлику масу, яка легко піддається керуванню. Підтвердженням цього є трагічна історія зі старим Гонтарем, яка засвідчує цілковиту безправність, несвободу людини в тоталітарному суспільстві. 
Групування персонажів у романі достатньо репрезентативне соціально. Так, намагаючись охопити весь суспільний спектр у взаємозв’язку з головною – хлібною проблемою, діти виділяють такі “страти”: дві полярні – “хліботруди”, “хліботруси”, між ними “хлібокуси”, “хлібопроси”, “хлібокупи”, “хлібокради” і т.д. Так і групуються образи, однак не все тут однозначне. Є різниця між “могутніми людьми” – Кайданцями і, приміром, Сіненками. Серед “хлібохапів” теж є різні. Так, вразило всіх самогубство секретаря райкому, бо щось таки є більше від хлібної пайки, – не згоджуючись з директивою про віддачу дев’яноста відсотків зерна державі, він протестує і словом (ось фрагмент із передсмертної записки – “Ця директива – смертний присуд для трудового селянства, а я не можу… [1, 67]”), і власною смертю.
Усі дійові особи роману – люди однієї епохи, одного часу, можливо навіть одного соціального класу, майже однаково сильні вірою. Щоправда, в кожного об’єкт визнання свій: у Мирона – християнство з десятьма заповідями; у 
Григорія – партійно-більшовицька відданість, віра в Сталіна, який, нищачи цілий народ, забезпечує “світле комуністичне життя” таким манкуртам, як Остроходін. Персонажі твору позначені яскравим національним колоритом. У поєднанні описів зовнішності з певними замальовками письменник переходить від фізичної характеристики до психологічної, від передачі своєрідних рис зовнішнього вигляду героя до ретельного дослідження особливостей його внутрішнього 
життя – і навпаки.
Роман Василя Барки “Жовтий князь” – цінний внесок в українську літературу ХХ століття. Автор намагається допомогти людині пізнати духовні цінності, визначитися в складних життєвих ситуаціях.

Тодось Осьмачка відтворює широку панораму нищення українського села під час і після штучного голоду 1932-1933 років у романі „План до двору” (1950). У ньому докладно змальовується діяння комуністичних функціонерів, які, запопадливо вислужуючись перед владою, здійснювали санкціонований Кремлем державний грабіж України. Більшовицька держава створила таку ситуацію, що вона „поводиться із своїми людьми, неначе свиня з тією їжею, що в неї в кориті. Вибирає з’їсти спочатку те, що смачніше, а решту або зовсім не їстиме, або тільки пожвакає брудним рилом і помочить тягучою слиною та й покине лежати на дні корита, поки наймит або невільник не викине спаскудженого на гній” [9, 123]. Комуно-бюрократична машина спочатку перемелює найрозумніших, потім переходить до нижчих прошарків суспільства, адже „...і серед гепеви, і серед міліції, і серед партії, бо внизу державної піраміди не мусить когось бути розумніший за вершок її...” [9, 124]. Ця повість стала часткою художнього літопису українського села того періоду, коли примусова колективізація, страшний голод та масові репресії руйнували його не лише фізично, а й морально.

Повість Ольги Мак “Каміння під косою” визнано за “найкращий твір для молоді з голодоморської тематики” [16, 126]. Ця книга вперше вийшла друком у Канаді (1973 рік) з нагоди 40-ліття голодомору в Україні. Власне, сам твір має таку посвяту: “Пам’яті безіменних мільйонів мучеників у сорокову річницю голодної трагедії на Україні присвячую”.
Трагічні події голокосту 1932 – 1933 рр. на Україні є тим стилетворчим чинником, який формує художню структуру повісті. Занурюючись у страшні реалії голодомору, Ольга Мак осмислила проблему антигуманної сутності всієї тоталітарної системи, що породжує подібні явища, фальшивість проголошуваних нею гасел соціальної рівності, вселюдського братерства, щастя для всіх. Гірким сарказмом звучить характеристика тогочасного буття “Не життя, а просто рай, хоч лягай і помирай” [7, 11] з уст шкільного сторожа Савченка. Через сприйняття дитини, і від того ще більш вражаюче, передається образ умираючої України: “вмирають не самі одиниці, але й хліборобська незалежність” [7, 61], а особиста свобода промисловців, купців, політиків, “військовиків”, духовенства, науковців і митців знищена вже по тюрмах і засланнях. Викривальний пафос повісті найпотужніше звучить безпосередньо у правдивій констатації – столиця Радянської України (місто Харків) “тхнула трупом” [7, 3]; сюжетно апокаліпсис конкретизується через відтворення голодних мук жителів села через ретроспективу Андрійка, славного представника козацького роду, його односельців, які намагаються знайти порятунок, вирушаючи на заробітки на Донеччину; “вставні історії” голодуючих у місті, їхні поневіряння, муки, передсмертні агонії. Ці сторінки промовисто розвінчують міф про “процвітаюче радянське суспільство”. 
Белетристичне осмислення пекучих проблем українства викликало гострокритичність пафосу, спрямованого проти перетворення владою “гомо сапієнс” на слухняного раба, адже вона “виморює голодом, винищує, вистрілює, виселяє – і все для того, щоб решту в мовчазних рабів обернути” [7, 46]. Саме вона прирекла свій народ на голодну смерть, заборонила лікарям надавати медичну допомогу хворим та покаліченим селянам, катувала людей у застінках ГПУ, – саме тих, які не хочуть перетворюватися на мовчазних рабів, не хочуть благати допомоги у родичів закордоном, міняти дорогоцінності на “комерційний” хліб, збагачувати казну кремлівського горця – товариша Сталіна валютою, які всупереч всьому воліють жити “хоч би для того, щоб у слушний час уміти вмерти розумною і корисною смертю” [7, 46]. Авторка наголошує на тому, що тоталітаризм – явище позанаціональне, це вселюдська біда, що може прийти в кожну країну, до кожного народу, який неспроможний захистити себе.
Персонажі твору виступають не пасивними спостерігачами подій, які відбуваються, а безпосередньо їх активними учасниками. Письменниці вдалося майстерно зобразити виразні психологічно переконливі типи людей. В образах Андрія Півдола та Лідії Сергіївни Чернявської відтворено кращі риси менталітету української нації, які визначили зміст її буття та призначення. Це одвічна хліборобська працьовитість, людська честь, козацьке волелюбство, мужність, християнська мораль, шляхетність і національна гідність.
Повість Ольги Мак слід сприймати як неперебутнє явище художнього генія, як літературний документ про безпрецедентне лихо в історії людства – етноцид, що вимагає безкомпромісного осуду комуністичної партії. Попри неприховану ідейну заангажованість твір сприймається феноменом високого мистецтва, він вражає гармонійною єдністю змісту та форми, глибинною проблематикою та своєрідним стилем написання.

Оповідання Олекси Кобця „Великий злочин маленького Михася” зображує маленького героя у трагічну пору голодомору 1933-го року. Посиніла мати з неживими очима, голодний батько в тюрмі – „ворог народу”, який не виконав тотального плану нищення української нації – хлібоздачі, та хресний шлях маленького Михася до нього з пиріжком з соснової кори і лободи (його хлопчик не доніс, віддавши вмираючій із голоду Марійці), – такою постає дійсність 
1933-го. Проси – не проси, ніхто не дасть, бо сам не має, „а ті, що мають, і в тебе відіймуть” [6, 244] – така формула буття в СРСР, яка тужливо звучить з уст матері хлопчика Очима дитини вияскравлюються реалії голокосту, тому образ знелюднілої України, де не чути півня, собаки і навіть цвірінчання горобця, має ще більш трагічне звучання. 
Нарисистика Олекси Кобця поєднала документалізм із художністю, ставши звинуваченням комуністичній системі у нищенні українського народу. Нарис „Як вимирало село Яреськи на Полтавщині” безпристрасно знайомить із трагедією мальовничого села у лютий 33-й. Мовою жахливої статистики, описом пусток, серед яких десь іще снували напухлі діти, котрі не могли розжалобити дебелих командирш, показано злочинність режиму. 
Вправним самобутнім майстром, вірним принципам мистецького документалізму і правди про радянську дійсність, виявився Василь Чапленко у малій прозі. У оповіданні “М’ясозаготівля” закцентована пересторога етноциду, тема якого розкрита в автобіографічному оповіданні “Зойк”, що починається прибуттям сина з міста до батька у село. Ось що бачить він у колись радісній господі, приреченій на смерть: “В хаті було мертво. Це була трупарня. З печі звисали на опічок жилаві, з чорними п’явками всі ноги: мати. На припічку ницьма – і теж ноги, як у мертвої, неприродно розхилені – розпатлана в гарячці сестра. А на полу батько, мавши в головах кожух із сивою стрючкуватою вовною, кидалися в смертельній знемозі, як риба на сухому, – батько, – і щось їм верзлося момотливо” [15, 35]. Приголомшує символічний фінал оповідання, з “кувавканням” сича та виттям собаки. Ведучи оповідь від першої особи, автор висловлював узагальнену відчайдушну скаргу: “я звів руки над головою, як перевесла, і втопив очі у криваве море заходу. Там божевільне сонце, як велетенський пухир, наливалося червоною кров’ю, і звідти небо кололось, як кривава рана. Гукнув з усієї сили” [15, 40]. “Це був зойк мого розпачу” [15, 40] – підсумовує автор. 

Фрагменти-епізоди з життя українського села 1932-1933 років зустрічаємо у творах української літератури, що творилася за радянських часів. Роман Блаженко з роману Олеся Гончара „Прапороносці” згадує у своїх роздумах перед боєм голодний рік, розповідає про нього артилерист Решетняк з повісті „Людина і зброя”.

У романі Михайла Стельмаха „Дума про тебе” у сцені купівлі-продажу змученої, виснаженої красуні Соломії Артемоном Васютою, котрий „у голодний рік, паразитуючи на людському горі, ...зумів ще й бригадиром стати” [13, 31], гендлюючи цвинтарною картоплею, впізнаємо, що „голодний рік” – тридцять третій. Розповіді про голод постають зі сторінок іншого роману письменника – „Чотири броди” коли „примари голоду підступили до притихлих, пригаслих осель” [14, 46]. 

Трьома романами, які в значній мірі зосереджуються на темі великого голоду 1932–1933 років, є російськомовний твір Івана Стаднюка „Люди не ангели” (1962), „Невмирущий хліб” (1981) Петра Лановенка та „Забіяки” („Драчуны”, російською мовою, 1982) Михайла Алексєєва. На думку О.В.Cамійленка: „Усі три письменники зображують історичні факти 1932-
1933 років більш-менш з позицій соціалістичного реалізму, який не завжди дає високого художнього рівня” [10, 23]. Романісти, за винятком Михайла Алексєєва, намагаються зм’якшити страхіття голоду, і всі вони уникають питань відповідальності: Хто створив голод, чому він мав статися на найбільш родючій землі Європи? 
Навмисна прихованість відповіді всіх трьох радянських літераторів гостро контрастує з жорстокою відвертістю в’язничного епосу російського письменника Василя Гроссмана „Все тече”, що вийшов у самвидаві в 1970 році. Картини штучного голодомору в Україні постають з одкровення безпосереднього свідка та учасника здійснюваних партією процесів: своїми гіркими роздумами про соціальну трагедію ділиться з багаторічним в’язнем сталінських таборів Іваном Григоровичем його нещасна подруга Ганна Сергіївна. Як висловився історик літератури Михайло Кудрявцев: „Картини голодних мук, жорстокого ставлення влади до селян, канібалізму, масового вимирання (тобто – свідомого нищення) населення виписані найсильніше у творі” [6, 9]. Автор порушує не лише проблему нищення української нації, а й переселення на родючі українські землі уродженців російських сіл: „…А на наступний рік привезли переселенців з Орловської області – земля ж українська, чорнозем, а в орловських завжди недорід. Жінок з дітьми залишили біля станції, а чоловіків повели в село. Дали їм вила і звеліли по хатах ходити, тіла витягати – покійники лежали, чоловіки і жінки, хто на полу, хто на ліжку. Запах страшний стояв у хатах. Чоловіки собі роти й носи хустинами зав’язували – стали витягати тіла, а вони на куски розвалюються. Потім закопали ці шматки за селом. От тоді я зрозуміла – це і є кладовище суворої школи» [2, 82]. Змальовуючи національну трагедію через конкретну людську долю, В.Гроссман вводить у твір вставку новелу-розповідь про коротке сімейне щастя, що завершилося мученицькою смертю, однієї селянської родини – немолодого, битого життям хлібороба Василя Тимофійовича, його юної дружини і маленького сина. „Доля сім’ї Карпенків – це одна із кілька мільйонних доль невинно замордованих сталінським геноцидом українських селян, які без протесту, без докору, покірно сприймали заготовлену їм кремлівськими можновладцями смерть” [6, 9]. Так через особисте письменник зображує велику загальнонародну трагедію в її історичній конкретиці.
Коли про трагедію 1933 року наприкінці 80-х у СРСР заговорили як про штучно організований геноцид, тема голодомору набрала в художній літературі нового осмислення – ця подія набула характеристик закономірного явища тоталітарної доби з її аморальними чинниками: жорстокістю, антилюдяністю, руйнацією духовності, ідеологічним фарисейством. 
Жорстокі дії „перетворювачів світу” під час примусової колективізації майстерно виписані А.Дімаровим у повісті „Самосуд”. Зі сторінок повісті постають реалістичні картини руйнації селянських господарств, немилосердного вилучення у хліборобів останніх рятівних крихт, цинічного бандитизму партійно-комсомольських активістів. Причини, що спричинили селянську трагедію тридцять третього, А.Дімаров аналізує і в повісті „Тридцяті”. Характеризуючи твори про комуністичний терор українського народу голодом, не можна не згадати вражаючу своєю жахливою правдою повість Євгена Гуцала „Голодомор”, де страшний апокаліпсис голокосту постає в яскравій деталізації зображуваних подій.
У прозових писаннях, де моделюється голокост українців чорноземної України, історичні події зображено з художньою достовірністю. Занурюючись у страшні реалії голодомору 1932-1933 років письменники порушують, перш за все, проблему „розвінчання „процвітаючого” радянського суспільства, антигуманної сутності всієї тоталітарної системи, що породжує подібні явища, фальшивості проголошуваних нею гасел соціальної рівності, вселюдського братерства, щастя для всіх. Найпотужніше викривальний пафос звучить у неореалістичному зображенні – через детальні описи трагічних подій у „щасливій” Радянської Україні. 

ЛІТЕРАТУРА
1. Барка В. Жовтий князь. – К.: Дніпро, 1991.– 266 с.
2. Гроссман В. Все течет // Октябрь. – №6. – С.30-108.
3. Душа, яка знайшла стежку до Бога. Із розмови Миколи Жулинського з Василем Баркою // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях і колегіумах. – 1999. – №2. – С.202-207.
4. Забарний О. Шляхом спокути (Рецензія на повість Ольги Мак “Каміння під косою”) // Дивослово. – 1996. – №11. – С.57-59.
5. Кобець О. Сходить сонце // Українським дітям: молоді декламатор-читанка (поезії, казки, оповідання). – Нью-Йорк, 1961. – 272 с.
6. Кудрявцев М. Холокост-33 в художніх інтерпретаціях // Дивослово. – 
1999. – №9. – С.7-10.
7. Мак О. Каміння під косою. – К.: Глобус, 1994. – 126 с.
8. Мовчан Р. “Жовтий князь” Василя Барки // Дивослово. – 2002. – №4 – 
С.21-25.
9. Осьмачка Т.С. Старший боярин; План до двору: Романи. – К.: Український письменник, 1998. – 239 с.
10. Самійленко О. Великий голод у творах радянських письменників // Сучасність. – Ч. 6. – С.23-35.
11. Самчук У. Марія. Хроніка одного життя: Роман. – К., 1981. – 181 с.
12. Славутич Я. Голодомор в українській літературі заходу // Слово і час. – 1991. – №7. – С.10-18.
13. Стельмах М.П. Дума про тебе. – К.: Дніпро, 1984. – 390 с.
14. Cтельмах М.П. Чотири броди. – К.: Дніпро, 1981. – 506 с.
15. Чапленко В. Зойк та інші оповідання. – Буенос-Айрес: Перемога, 1967. – 125 c.
16. Чередниченко П. Незрадлива пам’ять // Мак О. Каміння під косою. – К.: Глобус, 1994. – С.125-126. 



АННОТАЦИЯ
В статье сделана попытка аналитико-синтетического исследования произведений украинской прозы ХХ столетие об искусственном голоде в УССР, анализ особенностей содержания и художественной формы сочинений Василия Барки, Уласа Самчука, Тодося Осьмачки, Ольги Мак, Михаила Стельмаха, Василия Чапленка и др. Исследовано особенности идейно-художественного воспроизведения искусством слова трагических событий 1932-1933 годов.