Понеділок, 17.01.2022, 00:20
EUREKA!!!
Віртуальний підручник

з української літератури
"Еврика!"
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Категорії каталога
Творчість Григорія Косинки [6]
Творчість Ю.Яновського [4]
Творчість В.Підмогильного [6]
Творчість Миколи Хвильового [12]
Творчість Остапа Вишні [3]
Творчість Олександра Довженка [2]
Творчість Івана Кочерги [1]
Неокласики [8]
Творчість Богдана -Ігоря Антонича [1]
Український футуризм [1]
Творчість П.Тичини [1]
Теорія літератури [1]
Літературний процес 20-х років [3]
Завдання [3]
Театр "Березіль" , Лесь Курбас [3]
Творчість Миколи Куліша [2]
Творчість Євгена Маланюка [8]
Іван Багряний [5]
Олександр Довженко [4]
Олег Ольжич [6]
Олена Теліга [4]
Улас Самчук [8]
Шістдесятники [10]
Творчість О.Т.Гончара [4]
Василь Барка [10]
Андрій Малишко [2]
Василь Стус [9]
Сучасна українська література [0]
Міні-чат
Головна » Статті » Навчальні матеріали -11 клас » Василь Барка

Надія ТИСЯЧНА. Про код пам’яті
Про код пам’яті
Перше сценічне прочитання «Жовтого князя» Василя Барки
Цьогоріч українці вшановують 75-ті роковини українського Голодомору. До цієї сумної дати на замовлення Міністерства культури і туризму України та Українського інституту національної пам’яті була створена вистава «Ленін Love. Cталін Love» за мотивами романа Василя Барки «Жовтий князь». Її режисер — Андрій Жолдак, якого одні називають експериментальним митцем, а інші — скандальним. Прем’єра відбулася у Києві. На ній побували і VIPи, а саме — перші особи держави. А днями спектакль пройшов у Черкаському академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Т. Шевченка, чий акторський склад, до речі, був задіяний у виставі. Враження від «Ленін Love. Cталін Love» у акторів, театральних критиків та глядачів — дуже різні. «День» пропонує деякі з них, на наш погляд, найцікавіші.
Мирослав ПОПОВИЧ, директор Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАН України:
— У мене негативні враження від спектаклю Андрія Жолдака «Ленін Love. Cталін Love». І зовсім не тому, що постановка — оригінальна, із чисто Жолдаківськими прийомами. Якраз режисура належить до кращого, що є у виставі. Наприклад, мені видається сильною знахідкою тема потяга, що проходить крізь картини усього спектаклю, з тією божевільною стрілочницею, яка все махає червоним прапорцем. Узагалі я не уявляю, як можна було поставити п’єсу про таку трагедію. Це — не відсутність смаку, а режисер був приречений із самого початку. Врешті закінчилося тим, що сама побудова спектаклю і, так би мовити, ідеологія його викликає подив. Апофеозом є сцена, де хлопчик знайшов сховану чашу. І звучить фраза, мовляв, будь-який гріх можна простити, тільки не здирання хрестиків. Підпорядкування під таку чисто релігійну ідею в трагедії, яка вища за все, яка не може бути виміряна нічим, це — просто невірно. Не можна ставити так питання, коли з голоду вмирали мільйони, і страшне в цьому не те, що мучаться люди, а те, що хрестики здирають... Не в тому річ, що тут має бути релігійна чи антирелігійна лінія. Тут має бути щось таке людське, чого не можна на даному матеріалі здійснити. І тому спектакль був позбавлений розвитку подій. Він із самого початку почався криком і закінчується криками. Мені боляче це говорити, бо відчувається талант режисера. Але, вважаю, що сам по собі задум відтворити на сцені той жах — непродуктивний. Не уявляю собі ніякої театральної постановки на тематику Голодомору. Вийшла ілюстрація до загальної теми, але вона не має катарсису. Врешті виходить так, що можна більш емоційно пережити цей сюжет, прочитавши яку-небудь статтю Станіслава Кульчицького, ніж сприймати його у ніби-то художніх формах.
Іван ДРАЧ, поет, громадський діяч:
— Андрій Жолдак — син мого однокурсника по Київському університету, тому до нього ставлюся, можна сказати, з родинною симпатією. Цей режисер — дуже екстравагантний, бунтівний, оригінальний... Я дивився його спектакль за твором «Один день Івана Денисовича» Олександра Солженіцина у Харківському театрі і, мушу сказати, та вистава мені більше сподобалася, ніж «Ленін Love. Cталін Love». На мою думку, занадто велику надію Андрій Жолдак покладав на викличність, екстравагантність, епатажність у спектаклі «Ленін Love. Cталін Love», що у роботі над такою темою не дуже виправдано. Потім у грі акторів Черкаського театру не було відкриття, і сам по собі роман «Жовтий князь» Василя Барки більш вражає. Очевидно, результат, на який очікував Жолдак, не здійснився.
Іван МАЛКОВИЧ, поет, директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»:
— Не знаю, які постановки довелося б ставити Жолдакові, щоб я почав його вважати неталановитим режисером. Я досі вважаю його найрозмашнішим українським режисером, одним із найсміливіших своїм стрімким і нетиповим почерком, одним із найталановитіших. Очевидно, кожен має право на якусь поразку. А у великого митця бувають як великі перемоги, так великі поразки. Останні самі по собі є повчальними і талановитими. Такою творчою великою поразкою я би назвав спектакль «Ленін Love. Cталін Love». Те, що можемо бачити у європейських театрах — сцена, повна піску чи води. Це вже не вперше. Але це завжди ефект. Інша річ, чи потрібен був у тій виставі такий ефект?.. Саме до такої теми?.. Тема Голодомору настільки свята для мене, що я хотів душевної щемливої розмови. Актори — молодці. Вони добре грали те, що їм запропонував режисер. Мені дуже сподобався тембр жінки і дитини. Але самі слова, які вони говорили, могли бути, можливо, якість сокровенніші. Так трапилося, що я другу дію вже не дивився, тому можу судити тільки про першу. Андрій Жолдак своїми виставами подарував мені найкращі театральні відчуття. Але тепер, після спектаклю «Ленін Love. Сталін Love», — ще й найрізноманітніші.
Сергій АРХИПЧУК, режисер:
— Я після «Ленін Love. Cталін Love» дивився «Войцек» Андрія Жолдака. Хоча на перший погляд видається, що спектакль, поставлений за твором Барки «Жовтий князь», не є Жолдаківським, але мені ця вистава була ближчою і симпатичнішою від «Войцека». Ми з поетом Богданом Бойчуком зійшлися на тому, що вона — чи не найкраща адаптація прози, драми чи кіно на тему Голодомору. При тому, що це може бути не найкраща вистава Жолдака. Може комусь бракує тут якоїсь української душі — цілком природна претензія. А комусь — етнографічної відповідності, точності. Вистава, звичайно, адресована цілому світові. Та у ній багато очевидних плюсів. Передусім, у сучасному погляді на цей матеріал. Погляді, не викревленому ніякою політичною кон’юктурою. Адже Жолдак, який має тісні контакти з російськими митцями і часто буває, зокрема, в Москві, міг би якимось чином делікатно чи «прогнутися», чи не зробити точний акцент щодо Москви та її авторства Голодомору... Тому ця правда, яка існує у виставі, викликає повагу. Викликає повагу і його сучасне бачення, і глибинна акторської гри... Андрій працює щиро. Він бачить свою перспективу із цим театром. Намагається виховати свій тип актора. І в нього є певний набір засобів, ходів, прийомів, які він експлуатує. Знаючи ці прийоми (це шоста чи сьома вистава Жолдака, яку я бачив), тим не менше, мені було цікаво.
Наталія ВІГРАН, актриса Черкаського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка, виконавиця ролі Дарії:
— Період роботи з Андрієм Жолдаком можна назвати незвичайним, цікавим, диким, жорстоким, фантастичним, космічним і, навіть, божевільним, але тільки не легким. Та коли ти усвідомлюєш, заради якої мети тягнеш із себе жили, дістаєш із самого дна свого єства те, про що й сам не підозрював, то дякуєш долі, й дозволяєш режисеру вичавити себе, перелицювати, спороти собі нутро і після всього відродитися новою людиною, актрисою та особистістю. Володимир ОСИПОВ, директор Черкаського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка: — Я дякую долі, що вона хоч на невеликий проміжок часу поєднала творчий шлях нашого театру, на мій погляд, з видатним режисером сучасності Андрієм Жолдаком. Я пишаюсь, що беремо участь у будівництві нового сучасного українського театру, який набуває рис, справді синтетичного мистецтва. На наших очах здійснюється новий виток у розвитку театральної мови, нові технології задають тон. Сподіваюсь наші два нових театральних проекти матимуть довге сценічне життя.
Олександр КУЗЬМІН, актор Черкаського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка, виконавець головної ролі Катранника:
— Репетиції з Андрієм Жолдаком це жорстокий, але цікавий пошук він не дозволяє зупинитися на досягнутому. Жолдак це книга з містичним складним змістом. Прочитавши декілька сторінок, якої не хочеться зупинятися.
Віра КЛИМКОВЕЦЬКА, студентка IV курсу Київського національного університету театру, кіно й телебачення ім. І. Карпенка-Карого:
— Мене захоплює його сила, завзятість і фантазії під час репетицій. Мені близький режисер Андрій Жолдак — ми пов’язані з ним за космосом. Було складно, репетирували по 13 годин на день без вихідних. І ось вистави готові, і це незабутнє відчуття, коли виходиш на сцену й живеш кілька годин зовсім в іншому світі. Олександр КУЗЬМЕНКО, актор Черкаського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка: — Ми вже мали досвід роботи з Андрієм Жолдаком, коли 2001 року він ставив у нашому театрі виставу «Женитьба», в якій я також мав честь брати участь. У чому відмінність тієї постановки від цих двох прем’єр, які ми нещодавно закінчили? Насамперед – це божевільний режим роботи, в який довелося включитися буквально з першого дня, й ці майже три місяці напружених, іноді нічних репетицій безумовно залишили свій слід у житті нашого театру і, звичайно ж, у моєму — як артиста. Зараз, коли всі етапи пройдені, я відчуваю глибоку фізичну й психологічну втому і разом із тим велике полегшення та радість від виконаної, я впевнений, на совість роботи, а також досвіду спілкування з таким майстром, яким є Андрій Жолдак. Щодо мого персонажа (Г. Отроходін), то насамперед хотілося позбутися стереотипів, властивих зображенню людей ідейно переконаних, які жили в той нелегкий час. Не боячись здатися карикатурним і плакатним, разом із тим я не міг не використати гротескні фарби, мовну характеристику, десь доведену до абсурду. Я хотів показати живу людину, зі своїми переконаннями, своїми комплексами, слабкостями і душевною неповноцінністю – людини, руки якої по лікоть у крові. Негативні персонажі завжди грати непросто, потрібно шукати нові фарби, щоб не перетворитися в примітивного лялькового Карабаса-Барабаса або монстра з голівудських бойовиків. У тому-то й складність нашої професії, і в цьому полягає її корисність.
Джерело : День, №225, середа, 10 грудня 2008


Джерело: http://www.day.kiev.ua/261552/
Категорія: Василь Барка | Додав: nmix (28.03.2009)
Переглядів: 1641 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2022
Створити безкоштовний сайт на uCoz