Понеділок, 24.01.2022, 00:12
EUREKA!!!
Віртуальний підручник

з української літератури
"Еврика!"
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Категорії каталога
Творчість Григорія Косинки [6]
Творчість Ю.Яновського [4]
Творчість В.Підмогильного [6]
Творчість Миколи Хвильового [12]
Творчість Остапа Вишні [3]
Творчість Олександра Довженка [2]
Творчість Івана Кочерги [1]
Неокласики [8]
Творчість Богдана -Ігоря Антонича [1]
Український футуризм [1]
Творчість П.Тичини [1]
Теорія літератури [1]
Літературний процес 20-х років [3]
Завдання [3]
Театр "Березіль" , Лесь Курбас [3]
Творчість Миколи Куліша [2]
Творчість Євгена Маланюка [8]
Іван Багряний [5]
Олександр Довженко [4]
Олег Ольжич [6]
Олена Теліга [4]
Улас Самчук [8]
Шістдесятники [10]
Творчість О.Т.Гончара [4]
Василь Барка [10]
Андрій Малишко [2]
Василь Стус [9]
Сучасна українська література [0]
Міні-чат
Головна » Статті » Навчальні матеріали -11 клас » Василь Стус

Людмила ЗАГОРОНЮК.
№ 07-08'2003
Людмила ЗАГОРОНЮК

“НАРОДЕ МІЙ, ДО ТЕБЕ Я ЩЕ ВЕРНУ!”

Василь Стус — один із найвизначніших українських поетів ХХ ст. Він є яскравим представником покоління “шістдесятників” — новаторів у літературі, що будили національну самосвідомість, безкомпромісно висвітлювали соціальні суперечності. Поетові не судилося зазнати літературної слави за свого життя, але довелося випити гірку чашу страждань.

Поезії Василя Стуса вирізняються органічним злиттям інтелектуальної напруги, складності світовідтворення з істинно національним, що сягало глибин народної естетики, моралі, світобачення. Він є автором поетичних збірок “Круговерть” (1964); “Зимові дерева” (1970); “Час творчості — Dichtenzzeit”, “Палімпсести” (1972); “Свіча в свічаді” (1977); “Веселий цвинтар”, “Дорога болю”, “Повернення” (1990); “Під тягарем хреста” (1991); “Вікна в позапростір”, “Золотокоса красуня” (1992).
Василь Стус зробив переклади з Гете, Рільке, Бахманна, Целана, Кіплінга, Лорки, Рембо та ін. Його власні твори перекладено англійською, французькою, португальською, польською, німецькою, російською та іншими мовами.
У 1978 р. Василь Стус був обраний почесним членом англійського PEN-клубу.
Він є лауреатом премії “The Poetry International Award” (Роттердам, 1982) та Національної премії України імені Тараса Шевченка (1989).

Василь Стус, четверта дитина в родині, народився в селі Рахнівці, що на Вінниччині, а зростав і вчився на Донеччині. Батько Василя, як тоді казали, “завербувався” на хімічний завод у м. Сталіно (Донецьк). На Донеччині Стусам жилося нелегко: спочатку в робітничому бараці, а потім у невеличкій халупі, спорудженій перед війною. Непосильна праця підірвала здоров’я старшої сестри Палажки, яка померла напередодні вступу до міста нацистських військ. У 1944 р. підірвався на міні 15-річний брат Іван.

Василь, закінчивши у 16 років школу зі срібною медаллю, став студентом Сталінського педінституту, де отримав червоний диплом. Після того вчителював на Кіровоградщині, служив у армії, працював у газеті “Соціалістичний Донбас”. Потім вступив до аспірантури Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка, написав дисертацію на тему “Джерела емоційності поетичного твору”. Однак у 1965 р. був звільнений з інституту “за систематичне порушення норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу”. Причиною цього став активний протест Василя Стуса проти арештів представників української інтелігенції. На перегляді фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків” у столичному кінотеатрі “Україна” він приєднався до організованого В’ячеславом Чорноволом виступу “шістдесятників” на захист письменника і громадського діяча Івана Світличного. Присутні в залі, долаючи страх, піднялися зі своїх місць на його заклик “Хто проти тиранії — встаньте!” Відтоді за кожним кроком Василя пильнувало невсипуще око КДБ. Почалися поневіряння у пошуках роботи. Йому довелося заробляти на хліб, працюючи на будівництві метро, кочегаром, співробітником архіву тощо, але літературну працю він продовжував.
Ще в 1959 р. в “Літературній газеті” було надруковано добірку його поезій з напутнім словом Андрія Малишка. Перші журнальні публікації віршів, критичні нариси з’явилися в журналі “Дніпро”: “На поетичному турнірі” (1964), “Най будемо щирі” (1965).
Після відрахування Василя Стуса з аспірантури у видавництві “Молодь” було “розсипано” набір його збірки поезій “Круговерть”. Після того він написав низку літературознавчих праць (“Феномен доби”, присвячена творчості Тичини, “Зникоме розцвітання” — Срезневського та ін.), великі прозові твори “Поїздка у Счастьєвськ” та “Щоденник Петра Шкоди”, але в друк не проривалося нічого, окрім кількох поетичних перекладів з Гете й Лорки під псевдонімом Василь Петрик.

У грудні 1970 р. на похоронах відомої художниці-дисидентки Алли Горської Василь Стус заявив, що “її вбито представниками ДБ”. Відтоді на нього було заведено судову справу, а репресії не забарилися: незважаючи на те, що поет успішно витримав конкурс на московські Вищі сценарні курси, під тиском українського ЦК йому повернули документи. У цей час він написав збірку поезій “Веселий цвинтар”, основними мотивами якої були роздуми про нездійснені сподівання та мрії. Думки про тяжку долю рідної України, її волелюбного народу знаходили втілення у віршах, статтях, листах Василя Стуса. Пізніше вони були кваліфіковані радянськими правоохоронними органами як “наклепницькі вигадки на радянську дійсність”. Приїзд до Києва бельгійського студента, у якого відібрали на кордоні рукопис словника, став приводом для масових обшуків, під час яких працівники держбезпеки шукали матеріали, які можна було використати для звинувачення. У Василя Стуса було вилучено майже всі твори, написані ним за 15 років, серед яких знайдено чотири критичні рядки про партію більшовиків, що разом із недоведеним фактом поширення анекдотів про Леніна “потягли” на 5 років ув’язнення і 3 роки заслання.

У ніч із 12 на 13 січня 1972 р. Василя Стуса було заарештовано. Комісія з кримінальних справ Київського обласного суду 12 вересня винесла вирок: ув’язнення поет мав відбути в концентраційному таборі в Мордовії, а заслання — на Колимі, на руднику імені Матросова. Василь Стус, маючи на той час ілюзії щодо можливості діалогу з владою, зробив спробу порозумітися з каральними органами, — адже політичною діяльністю він не займався. Відтак поетові запропонували розкаятися, а коли Стус відмовився це зробити, його на деякий час замкнули до психіатричної лікарні.

“Ще виживу, вистою, викричу я…” — твердив Василь Стус. У 1975 р. він надіслав з табору лист-заяву “Я обвинувачую”, де зазначив, що “судові процеси 1972—1973 років в Україні — то суди над людською думкою, над проявами любові до свого народу”. За час ув’язнення адміністрація табору знищила майже 600 його поезій, але поет не зламався. Він мужньо витримав випробування і наприкінці 1979 р. вийшов на волю.

Літературна творчість Василя Стуса, в якій поєднались шляхетна лірика і мотиви кохання, тонкі нюанси переживання, розчарування, самовипробування, вміння дивитися правді у вічі, від самого початку протиставлялася літературі соціалістичного реалізму. Тому його перші поетичні збірки не побачили світу в радянській Україні, а завдяки зусиллям дисидентів та еміграційних громад вийшли друком за кордоном (“Зимові дерева”, “Свіча в свічаді”, “Палімпсести”). Повернувшись до Києва, Василь Стус став активним членом української групи сприяння виконанню Гельсінських угод із захисту прав людини, очолюваної Левком Лук’яненком. А вже у жовтні 1980 р. його заарештували, звинувативши в “антирадянській агітації і пропаганді”. 15 років позбавлення волі (10 — таборів особливого режиму і 5 — заслання) — таким був вирок тоталітарної системи. Відомий правозахисник, академік Андрій Сахаров з цього приводу писав:
“Вирок Стусові — сором радянської репресивної системи. Стус — поет. Невже країна, де вже загинули або зазнали репресій і переслідувань численні її поети, потребує нової жертви, нового сорому?”

Василь Стус був відправлений етапом у виправно-трудовий табір ВС 389/36 селища Кучино Пермської області. Проте його творча енергія не згасала за колючим дротом. Там він пише філософську лірику, робить переклади, вивчає французьку та італійську мови. Усі рукописи поета переглядалися табірним начальством і не завжди поверталися.

Будучи максималістом, Василь Стус ішов назустріч долі з гордо піднесеною головою: “Якщо життя відібрано, то крихти не потрібні”. З далеких таборів поет писав: “За мною стояла Україна, мій пригнічений народ, честь якого я повинен відстоювати до смерті”. Василь Стус був твердо переконаний, що повернеться в Україну:

…ми ще повернемось,
обов’язково повернемось,
бодай — ногами вперед,
але: не мертві,
але: не переможені,
але: безсмертні. 

У ніч з 3 на 4 вересня 1985 р. Василь Стус помер від серцевого нападу в карцері Кучинської зони особливого режиму, куди його кинули за те, що він сів на нари без дозволу. Існує й інша версія цієї трагічної події. У 1985 р. збірку поезій Василя Стуса було висунуто на здобуття звання лауреата Нобелівської премії. Як відомо, ця почесна відзнака надається тільки за життя кандидата. До 24 жовтня, коли щороку вручається ця премія, Василь Стус не дожив зовсім мало. Його “вчасна” смерть вирішила проблему, від якої боліли голови можновладців: присудження Нобелівської премії в’язневі виправно-трудового табору завдало б чимало прикрощів радянській владі й зганьбило СРСР в очах світової громадськості.

Після посмертної реабілітації Василь Стус, як і передбачав, повернувся до свого народу. Його тіло було знайдено на цвинтарі в селі Копальному Пермської області й 19 листопада 1989 р. перевезено й перепоховано на Байковому кладовищі в Києві, де він спочиває поруч зі своїми побратимами — Юрієм Литвином та Олексою Тихим.

В Україні вийшли друком збірки поезій Василя Стуса “Дорога болю”, “Під тягарем хреста”, “Вікна в позапростір”, “Золотокоса красуня”. У Львівському видавництві “Просвіта” друкується 4-томне видання творчої спадщини поета. Відкрито Донбаський меморіальний музей Василя Стуса у Горлівці, а його філію — у Вінниці. У лютому 2003 р. у Києві відбулася Всеукраїнська конференція “Василь Стус та духовна єдність українського народу”.

У цьому полі, синьому, як льон,
де тільки ти — і ні душі навколо,
уздрів і скляк — блукало серед поля
сто тіней. В полі синьому, як льон. 
І в цьому полі, синьому, як льон,
судилося тобі самому бути,
судилося себе самого чути —
у цьому полі, синьому, як льон.

Сто чорних тіней довжаться, ростуть
і вже, як ліс соснової малечі,
устріч рушають. Вдатися до втечі?
Стежину власну, ніби дріт, згорнуть?

Ні. Вистояти. Вистояти. Ні —
стояти. Тільки тут. У цьому полі,
що наче льон. І власної неволі
зазнати тут на рідній чужині.

У цьому полі, синьому, як льон…

…І знову В’ятка, Котлас, Усть —
Вим, далі — до Чібю.
Рад- соц - конц - таборів Союз,
Котрий Господь забув.

Диявол теж забув. Тепер
тут править інший бог —
марксист, расист і людожер,
один за трьох.

Москва — Чібю, Москва — Чібю,
Печерський концентрак
споруджує нову добу
на крові і кістках.
 





Джерело: http://www.vu.mil.gov.ua/?part=article&id=59
Категорія: Василь Стус | Додав: nmix (13.04.2009)
Переглядів: 3062 | Рейтинг: 5.0/1 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2022
Створити безкоштовний сайт на uCoz