Володимир ПАНЧЕНКО

Пантелеймон Куліш в «Абботсфорді»

ГІСТЬ 
Оповідач гоголівських часів, напевно, розпочав би цю історію так: «Одного літнього дня 1843 р. у містечку Олександрівці Чигиринського повіту з’явився худорлявий молодий чоловік із дорожньою сумкою в руці. Його нетутешній вигляд одразу привернув до себе увагу олександрівців. «Новий гість Михайла Антоновича», — вирішили вони, проводжаючи поглядами молодика, який, не зупиняючись для розпитувань, крокував убік кам’яного, готичного стилю будинку на березі Тясмина…» 
Олександрівці не помилилися: Пантелеймона Куліша (а це був він) і справді цікавив Міхал Грабовський — господар маєтку, відомий польський письменник. Сам Куліш прибув сюди як співробітник тимчасової комісії для збирання свідчень про предмети старовини в деяких повітах Київської губернії. Історик, етнограф, фольклорист, літератор, він щойно видав свій перший роман «Михайло Чарнишенко», і, вирушаючи в подорож, устиг відіслати його Метру. Бути в Чигиринському повіті — і не заїхати в Олександрівку, цей мало не вальтер- скоттівський «Абботсфорд» на кордоні українського степу й лісостепу, не побачитися з самим автором «Станиці Гуляйпільської», томик якої Куліш завбачливо поклав до кишені?!

Пантелеймон Олександрович давно чекав нагоди для такої зустрічі, планував її, ще тільки вирушаючи з Києва у свої мандри, метою яких було вивчення української старовини. Він вірив, що в будинку Міхала Грабовського знайде щось таке, що укріпить його у власних життєвих планах. Олександрівка тепер — райцентр на півночі Кіровоградщини; неподалік Чигирин, Кам’янка, Новомиргород. 

Кулішу — всього 24 роки, але кар’єра його складається просто блискуче. У нього надійні покровителі, і передусім — Михайло Юзефович, заступник попечителя Київської учбової округи (історія з життя предків його дружини дала Кулішеві матеріал для роману «Михайло Чарнишенко»!). З 1841 р. молодого й амбіційного автора охоче друкують на сторінках альманахів М.Максимовича «Киевлянин» («Малороссийские рассказы» і «Огненный змей») та Є.Гребінки «Ластівка» (уривок з казки «Циган»). Навесні 1843-го в Києві Пантелеймон Куліш познайомився з Тарасом Шевченком. Пізніше він згадував цей епізод, підкреслюючи відмінності походження і вдачi «низового курінника» і «козака-кармазинника». Але й те, що зближувало «курінника» Шевченка та «кармазинника» Куліша, Пантелеймон Олександрович не пропустив повз увагу, і передусім — «глибоке чуття своєї народності» й бажання прислужитися їй. 
У Шевченкових словах він знаходив багато такого, що відповідало його власним ідеалам і захопленням. Українська література переживала добу романтизму, а він культивував ідею національної самобутності, пробуджував інтерес до старовини, народної культури… Тарас Шевченко якраз запалився ідеєю створити альбом «Живописна Україна», який мав стати своєрідним доповненням до «Кобзаря». З допомогою пензля він хотів відкривати українцям Україну. 
Плани П.Куліша були не менш грандіозними. Захоплений козацькою старовиною й народною творчістю, він вирішив зібрати й видати фольклорні скарби, здійснити етнографічні студії, написати велику універсальну працю «Про життя українців»… На думку автора роману «Українські ночі, або Родовід генія» Єжи Єнджеєвича, Куліш уже в ту пору «мріяв стати духовним вождем українського рісорджіменто». 

Щойно він закінчив писати «Книгу о ділах народу українського і славного війська козацького запорозького», в якій дорікав українцям за їх куцу історичну пам’ять: «Мы или вовсе не знаем, что делалсь прежде нас в свете, или если что-нибудь и знаем, то совсем не про своих предков, а про каких-нибудь римлян, греков, французов, немцев…». У Кулішеві вже прокидався проповідник: «Но настанет время, когда малороссияне, обратившись к своей старине, к своим песням и своему обильному и пышному языку, докажут народам, что не напрасно их деды гремели славою во всем свете, и не напрасно оставили им громкие песни свои и богатое слово. Будет, будет время, когда имена великих наших рыцарей опять пойдут помеж народом, когда и богатейшие паны, презревши иноземную музыку, станут с восторгом слушать рокот бандуры, и ни одно серце по всей Украине не останется спокойно при голосе вещего песнопевца, все оживет, все встрепенется, почувствует Украина свои нравственные силы и обновится, яко орля, юность ее…». Через кілька років ці Кулішеві пророкування стануть предметом прискіпливої уваги київських жандармів, які розслідуватимуть справу про Кирило-Мефодіївське братство… 

Але поки що він мандрує Чигиринським повітом. «І ось я нарешті крокую крилатими, як у Меркурія, ногами місцями тих подій, якими була сповнена моя уява, — писав пізніше П.Куліш у своїх спогадах «Майже пiвстолiття тому». — В одній кишені у мене «Станиця Гуляйпільська», в другій — Гомерова «Одіссея», в третій — альбом для малювання і записування, в четвертій — карафка із запіканкою, яка відкрила мені найнеговіркішi уста старожилів, козацьких і гайдамацьких нащадків…». Тоді, в 1843 р., його, мов лицаря з Ламанчі, переповнювали високі, благородні почуття і прагнення. Відчуття незмірності сил лише помножувало їх... 
Була, щоправда, одна прикрість, яка захмарювала небо Кулішевої душі, і прикрість ця називалася ЛЮБОВНОЮ ДРАМОЮ. До Олександрівки Пантелеймон приїхав після невдалої спроби одружитися з Олександрою Білозерською. Познайомилися вони в маєтку Білозерських у Мотронівці на Чернігівщині. «Вони обоє зізналися мені в своїх почуттях, — розповідав брат Олександри В.Білозерський, який і запросив Куліша в Мотронівку, — але сестра, вихована під уважним наглядом матері, як її улюблениця, яка й не думала навіть про можливість почувати й мислити без її відома, не казала їй, однак, про свої почуття і намагалася бути стриманою з Кулішем. Він, пристрасний і нетерплячий, хотів неодмінно домогтися її освідчення, але не міг, і коли виїжджав від нас для подорожі Київською губернією, просив її прийняти його портрет на згадку, проте вона відмовилась, і він, виїхавши від нас, за ворітьми знищив його і викинув у рівчак». 

Пані Білозерська була проти шлюбу Пантелеймона й Олександри. Куліш видався їй людиною бідною, без певного становища. А ось юна й тиха 15-літня (!) Олександра ошелешила всіх: «Ви не бажаєте, щоб я вийшла заміж за Пантелеймона Олександровича, — сказала вона матері, — я з вашої волі не вийду, але ніхто інший не буде моїм чоловіком…». «Кохання її сильно змінило, — згадував В. Білозерський, — і цілу ніч мати прислухалася до голосних ридань дочки…». 

Мине рік — і П.Куліш, відірвавшись від перекладу поеми А. Міцкевича «Дзяди», залишить у своєму щоденнику запис: «Перекладав я цю поему під впливом страждань, схожих на страждання Густава». Виходить, у героєві Міцкевича, який болісно переживає любовну драму, він бачив «сродну» душу… 

ГОСПОДАР 
Своя прикрість була і в Міхала Грабовського. Не так давно він повернувся з Києва, куди їздив на контракти. Оскільки господарник із Грабовського був ніякий і нічого путнього з його цукроварень та торфорозробок не виходило, то цікавили його не так самі контракти, як зустріч із гуртком київських поляків- русофілів. Разом із К.Свідзинським, Ю.Шимановським, братами Головінськими М.Грабовський задумав видавати в Києві панславістичний журнал «Slowіanin». Йшлося про вірнопідданське видання: кредо ініціаторів нового журналу зводилося до того, що «самостійне існування Польщі закінчено», тому «Slowianin» має сприяти «приростанню» поляків — російських підданих — до «нової вітчизни», підтримувати уряд і «найкращу форму правління — монархію» (див. статтю В.Гнатюка «Польський літератор М.А.Грабовський і П.О.Куліш», вміщену в одному з випусків «Записок історично-філологічного відділу ВУАН» за 1929 рік). Крім того, журнал ставив перед собою завдання «ширення релігійного чуття», оскільки «релігія має велику силу задля охорони сталого порядку й звичаїв». 
Після того, як російський уряд придушив польське повстання 1830 р., минуло не так багато часу. Тому природно, що лист М.Грабовського до канцелярії київського генерал-губернатора Бібікова, у якому він за дорученням гуртка русофілів клопотався про видання журналу, у польських еміграційних колах було сприйнято як зрадницький крок. Від Грабовського відвернулися Ю.Словацький, А.Міцкевич, Ю.-І.Крашевський… Несподіваною була i реакція самого Бібікова, який, дізнавшись про лист М.Грабовського, вирішив, що поляки хочуть його перехитрити і навіть пригрозив (заочно) власникові олександрівського «Абботсфорда», що відправить його справником у Радомисль… 

П.Куліш, отже, застав Міхала Грабовського, коли той усамітнився в Олександрівці після пережитого приниження й осуду співвітчизників. Можливо, історія зі «Slowianinom» була відома Кулішеві. Однак вона не похитнула його пієтету перед господарем. В очах Пантелеймона Олександровича Грабовський був «Вальтером Скоттом» — автором повістей, написаних на матеріалі української історії («Станиця Гуляйпільська», «Коліївщина і степи»), авторитетним критиком. Перед тим, як вирушити в Олександрівку, Куліш обійшов ті місця, які описано в «Станиці Гуляйпільській» (Гуляйполе — це стара назва містечка Златопіль, яке пізніше зіллється з Новомиргородом; місце ж дії в повісті «Коліївщина і степи» — село десь неподалік від Шполи; в обох випадках до Олександрівки рукою подати). Побував Пантелеймон у Холодному Яру, Мотрониному монастирі, навколишніх селах… 
У 1843 р. М.Грабовський наближався до свого сорокаріччя. Місцем його народження, ймовірно, було село Тайкури біля Рівного. На користь цієї версії свідчить велика повість Грабовського з такою ж, як і село, назвою, — «Тайкури». Батько Міхала, офіцер російської армії, пішовши у відставку, поселився в Чигиринському повіті, в тій-таки Олександрівці. Сина віддав учитися до Умані. Однокласниками Міхала були Северин Гощинський та Богдан Залєський, чиї імена залишилися в історії польської поезії. 
Власне, Умані судилося стати осередком «української школи» в польській літературі. Троє приятелів утворили літературний гурток «За-Го- Гра» і взялися за видання шкільного журналу, який мав засвідчити їхні художні симпатії. Була доба романтизму, а романтизм піднімав на щит ідею національної самобутності народів, давав сильний імпульс інтересові до історії, фольклору, національних мов… Богдан, Северин і Міхал захопилися українськими піснями, народними переказами з часів Гайдамаччини. С.Гощинський, як відомо, в 1830-ті роки напише популярну свого часу романтичну поему «Канівський замок», навіяну переказами про гайдамацькі часи, а М.Грабовський у 1837 р. видасть у Вільно дослідження «Про українські пісні». І хоч в Умані Грабовський прожив недовго, один лише навчальний рік (1818 — 1819), проте «уманський слід» у його творчості був чи не визначальним. 

З Гощинським і Залєським Міхал зустрінеться вже у Варшаві, куди він потрапив 1820 року після навчання в Рішельєвському ліцеї в Одесі. Революційний рух його не захопив, політика цікавила мало — і чи не тут криється причина майбутніх його розходжень з друзями, для яких ідея польської «вольності» були святою? Коли Варшава закипіла повстанням, Грабовський подався в Олександрівку… 
Закінчення читайте на наступній стор. «Історія та «Я» 21.12. 2002 р.  Закінчення статті