В.Панченко.Пантелеймон Куліш в «Абботсфорді» Закінчення. Початок див. в №231 на стор. «Історія та «Я» «Я ТЕПЕРЬ ХОЖУ, КАК ПЧЕЛА ПО СОТАМ…»
У першій половині ХIХ ст. Олександрівка була невеличким містечком, що налічувало близько трьох сотень дворів із населенням півтори тисячі чоловік. Міхалу Грабовському належав тут чималий наділ землі, маєток, який дістався від батька, і 229 кріпаків чоловічої статі. Документи свідчать, що вже на самім початку 1830-х він був одружений на Кароліні Росцішевській, доньці чигиринського поміщика (дітей, щоправда, подружжя не мало). Судячи з усього, господар маєтку був радий гостеві: в розмовах з’ясувалося, що їх обох захоплюють старовина, народні перекази й пісні, та й у поглядах на літературу вони виявилися однодумцями. Про радість же Пантелеймона годi казати!
Олександрівські «труди і дні» П.Куліш вважав такою важливою віхою свого життя, що і в листах, і в мемуарах приділяв їм винятково багато уваги. Ось його «Хутірська філософія» 1879 року: «Він (М.Грабовський. — В.П. ) влаштував мене поруч зі своїм кабінетом, у кімнаті, вікна якої виходили в парк, і прожив я в нього кілька тижнів, у такому захваті щастя, яким хіба що повниться душа праведника в Господа на небесах. … Грабовський писав новий роман, я малював з натури, або ж — приводив до ладу написане на льоту з уст народу. Він мені читав щоразу написане ним зранку; я показував йому мої ескізи або читав народні перекази,думи, пісні і дещо зі своїх, звісно, дуже поганих вигадок…» В Олександрівці П.Куліш обійшов усі хати, пасіки й левади, записуючи пісні, легенди, оповіді про старовину. Пізніше вони з’являться на сторінках його «Записок о Южной Руси» (1856). «Я теперь хожу, как пчела по сотам, — писав Куліш 31 липня 1843 р. в Київ своєму покровителю Михайлові Юзефовичу, — где только встречу седую бороду, не отойду от нее без того, что не выжать из нее пахучего цветка народной поэзии, или в предании, или в песне. Изучение этих малороссийских антиков так же меня совершенствует, как совершенствуют живописца антиков скульптуры»…
В Олександрівці формується та подиву гідна життєва програма Куліша, яку він із «бенедиктинською» наполегливістю й працездатністю реалізовуватиме в наступні роки, долаючи при цьому безліч перешкод і докладаючи неабиякi зусилля. В тому ж листі до Юзефовича знаходимо зізнання про намір написати дослідження про Коліївщину. Авторитети Пантелеймона не лякають: він вельми критично (і навіть зухвало) висловлюється про студії М.Максимовича, присвячені Коліївщині. Не зупиняє його задуми й те, що історію гайдамаків пише в Одесі А.Скальковський.
Куліша переповнюють молоді сили, честолюбні плани, благородні бажання послужити своєму народові. Того ж 1843 р. він писав московському історикові М.Погодіну: «Замышляю я так много, что иногда боюсь, не слишком ли я самонадеян? Во-первых, хочу издать (с помощью некоторых особ) все малороссийские летописи с возможно полными комментариями; во-вторых, издать малороссийские песни, которых много собрано лично мною в народе; в-третьих, издать народные предания, легенды, мифологию, пословицы и всякую мелочь, в-четвертых, издать Историю Малороссийских фамилий, как огромный сборник материалов для истории; наконец, в пятых, написать на основании всего этого Историю Малороссии, если почувствую, что буду к этому годен».
Але й на цьому Куліш не зупиняється. Свою програму він доповнює, плануючи видати величезну працю під загальною назвою «Жизнь малороссийского народа». Якщо б це вдалося, «это была бы достойная жертва любви к родине и важная услуга Малороссии, России, всему Славянскому миру и всем ученым вообще». Реалізувати задумане П.Куліш розраховував за 10-15 років, добре усвідомлюючи масштаби й значення майбутньої роботи.
В Олександрівці він написав поему «Украйна» — принаймні, велику її частину («писав я її в нього (Грабовського. — В.П. ) над кабінетом», — повідомить П.Куліш у листі до Ю.-І. Крашевського). Свою «Украйну» він задумував як епос на зразок Гомерового, як історію народу, складену з історичних дум і пісень. Якщо ж якийсь фрагмент цієї історії виявлявся не оспiваним у народній поезії, Куліш сам заповнював прогалину стилізацією під думу.
У цей же час триває робота над задумом «Чорної ради». Невдовзі перед приїздом до Олександрівки (27 квітня 1843 р.) Куліш повідомляв М.Юзефовича, що в нього з’явилася «ідея нового роману». «Это явление неожиданно озарило для меня художественным колоритом несколько страниц нашей истории». В олександрівській «лабораторії» цей задум поступово оформлявся, обростав матеріалом, увиразнювався в деталях. Вiдтак уже в грудні 1843 р. П.Куліш міг радісно «відзвітувати» Юзефовичу: «Я теперь работаю беспрестанно и, кажется, с успехом. План романа давно у меня готов, эпоха представляется уже ясно воображению со своим особенным колоритом, и характеры уже заданы…» Майбутня «Чорна рада» мала спершу називатися по-іншому: «Сотник Шрамко и его сыновья». Невідомо, чи брався Куліш до написання твору, живучи в будинку М.Грабовського, але немає сумніву, що саме тут він міг повторити за улюбленим своїм Пушкіним: «И даль свободного романа/ Я сквозь магический кристалл/ Еще не ясно прозирал…»
В Олександрівці П.Куліш почувався легко, настiльки добре йому тут працювалося, що сюди він приїздив і наступного літа…
«ДОМ, ИЗ КОТОРОГО ВЫЙДУТ ЖИВОПИСНЫЕ РАЗВАЛИНЫ…»
Втретє (і востаннє) побував П.Куліш в Олександрівці аж у 1856 р. Сталося це вже після розгрому Кирило-Мефодіївського братства і після чотирьох років Кулішевого тульського заслання… 12 червня 1856 р. він писав у листі до М.Грабовського про свій намір знову погостювати в нього: «Тоді я, вхопивши оберемок книжок, махну на Вкраїну і зараз, не гаявши часу, прибуду до Вас у Александровку, і попривожу Вам тацю і кошик із того мельхіору і всяку всячину, которої бажали…» І Куліш таки дотримався слова. У вересні 1856-го він приїхав в «Абботсфорд». З хутора Баївщина, дочекавшись там художника Левка Жемчужникова, Куліш вирушив до Черкас, а звідти в Олександрівку. Гостей, таким чином, цього разу було двоє: Куліш і Жемчужников.
М.Грабовський здивував і навіть засмутив П.Куліша, оскільки літературну діяльність приніс у жертву господарюванню, звісно ж — зовсім невдалому. 11 вересня 1856 р. Куліш писав з Олександрівки: «Покинув (Грабовський. — В.П. ) за домашніми хлопотами книжки і зробивсь паном. Гірко нам на його дивиться, і сам він у свойому господарстві сумує. Коли б Господь уберіг мене од такого упадку, щоб скончити своє діло так, як почав, і не звестись не знать на що!.. А як подумаю про всякі свої тривоги, то і в мене волос на голові встає, що коли б справді не змарніти серцем і духом. Недоки чоловікові й бороться, коли встає перед ним щодня супротивная хвиля!» «Супротивная хвиля» — це, очевидно, конфліктні стосунки М.Грабовського зі співвітчизниками, з молодим поколінням поляків, які до його панславізму й царистських орієнтацій ставилися різко критично.
 Куліш теж іронізував над старіючим мешканцем кам’яного будинку на березі Тясмина, проте іронізував сумно. «Был я у Грабовского, который променял литературу на сахароварство и строит дом, из которого выйдут очень живописные развалины» — писав він П.Плетньову 4 грудня 1856 р. і як у воду дивився: від готичного будинку не зосталося і сліду, і навiть місце, де він стояв, в Олександрівці ніхто тепер показати не береться. П.Куліш не міг знати, що в 1862 р., після придушення ще одного повстання поляків, князь Вєлєпольський покличе Міхала Грабовського до Варшави, і той посяде поважне місце в «комиссии народного образования и вероисповедания». Грабовський покине Олександрівку, щоб уже ніколи не повертатися до свого маєтку…
Слід, який він залишив у свідомості й душі молодого Куліш, був вельми значним. Як літературний критик, М.Грабовський був ідеологом слов’янського романтизму, орієнтував письменників-сучасників на традиції народної творчості. Критерії, з якими він підходив до художнього твору, передбачали проникнення в нього мотивів із народного життя, близькість до народних оповідань. Це було власне те, що сповідував у своїй літературній практиці й молодий Куліш.
Погляди М.Грабовського на літературу багато значили для П.Куліша як письменника і критика. Те, до чого він прагнув напівстихійно, тепер знаходило чіткі формулювання, вилаштовувалося в систему. І ідея самобутності української літератури, і необхідність її орієнтації на фольклорні основи та «поезію старовини», і принцип історичної та етнографічної достовірності художнього твору. Назустріч цим поглядам Куліш ішов легко, бо вони відповідали його власним внутрішнім установкам і здогадам. Складніше було Кулішу-історику. Спілкування з Грабовським змушувало його серйозно осмислювати складну історію польсько-українських взаємин. Якщо до Олександрівки П.Куліш прибув з «костомаро-шевченківськими» уявленнями про козаччину й гайдамаків, то в «Абботсфорді» йому довелося зіткнутися з несподіваними для себе судженнями про події ХVII — ХVIII століть.
Грабовський вважав, що в часи Коліївщини в українців запанувала «течія варваризму», що гайдамаччина була кроком назад, виявом стихії й розбійництва «низовиків». Полякам же М.Грабовський відводив місію культуртрегерства, поділяючи думку, висловлену одним із його приятелів: «Україна ваша, а ми культурні пришельці». В часах минулих він виділяв постать Конашевича-Сагайдачного, який уособлював культурну силу, українську аристократію, яка знаходила порозуміння з поляками і, загалом, правильно будувала систему слов’янських взаємин. Дослідник життя і творчості П.Куліша Віктор Петров небезпідставно вважав, що «ідею польсько- українського єднання, що завсіди вабила Куліша, виплекав він, треба думати, приятелюючи з Грабовським».
У Куліша, який у 1843 р. ще схилявся до героїзації гайдамаччини, погляди Грабовського викликали бажання полемізувати. Проте пізніше він і сам став жорстким суддею козаччини та Коліївщини і проповідником культурництва. Такий підхід ляже, зокрема, в основу його тритомної праці «История воссоединения Руси», яка в 1870-ті рр. серйозно загострить конфлікт Куліша з українською громадою. Таким чином, два олександрівські літа (1843 — 1844) знаменували початок того «нового» Куліша, який згодом шокуватиме співвітчизників своїми категоричними судженнями про розбійництво козаків та гайдамаків, про українські літописи і «рапсодії кобзарів», що їх він назве підробками, про «п’яну музу» Тараса Шевченка… Немає сумніву, що на такій Кулішевій «зміні віх» позначився вплив М.Грабовського. Недарма ж після того, як П.Куліш повернувся до Києва, його друзі помічали, що він «ополячився». Чи не в першу чергу це означало, що на українську історію Куліш починав дивитися «польськими» очима.
Хоч би як там було, варто взяти до уваги той промовистий підсумок, що його зробив сам П.Куліш: «Уединенные дни в Александровке, долговременное изучение там Гомера, вместе с изучением народной поэзии, наконец знакомство мое с Грабовским, поставили меня так крепко на ноги, что меня не может увлечь никакой поток болезненных литературных явлений…» Пантелеймон Куліш брався реалізовувати свою грандіозну життєву програму…
Початок статті
Джерело: http://www.day.kiev.ua/76520/ |
