О.О. Кравченко
ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ У ЗМАГАННЯХ ЗА УКРАЇНСЬКУ МОВУ ТА ЇЇ ПРАВОПИС (ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ
СТ.)
Українська педагогічна думка на всіх етапах свого розвитку вирізняється видатними персоналіями, новаторські ідеї яких складають національну педагогічну спадщину.
Пантелеймон Куліш – видатний педагог, новаторство якого в освітньому просторі за його життя не було оцінене належним чином. У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. прогресивні ідеї вченого привертали увагу видатних науковців: М.Грушевського, С.Єфремова, І.Франка, Б.Грінченка, А.Кримського, О. Огоновського, В.Шенрока, О. Маковея та ін.
За радянських часів творчий внесок П.Куліша оцінювався тенденційно. Лише останнім часом, у зв’язку з демократизацією українського суспільства, стало можливим об’єктивно висвітлити особистість П. Куліша як громадського діяча, вченого, педагога, новатора зокрема.
Окремі аспекти його діяльності досліджували сучасники: О.Федорук, Є. Нахлік, Н.Побірченко, В. Сарбей, М.Жулинський, І. Девдюк та ін.
Мета нашої статті – висвітлити новаторство П. Куліша в становленні українського правопису, вивчити його активну наукову діяльність у боротьбі за українську мову, розглянути прогресивні ідеї та погляди вченого щодо її самобутності.
Пантелеймон Куліш (1819-1897) – яскравий представник українського руху другої половини ХІХ ст. Він один із перших підняв на загал питання про самобутність української мови, про необхідність її удосконалення до високого літературного рівня, про запровадження рідної мови до шкіл, про видання підручників українською мовою, про створення українського періодичного органу, про важливе значення вітчизняної освіти і науки. Активно реалізовувати свої ідеї П. Куліш розпочав після повернення із заслання (у зв’язку з арештом у справі Кирило-Мефодіївського товариства). Так, у 1856–1857 рр. він видав два томи "Записок о Южной Руси", в яких зібрав етнографічну спадщину рідного народу. Автор планував це видання
зробити періодичним, проте через цензурні перешкоди не вдалося здійснити задуманого. У "Записках" П. Куліш запровадив новий український правопис на фонетичному принципі, який набув значного поширення, адже був дуже близький та зручний для українського народу. У вступній статті до двотомника він писав: "В наше время было бы излишним толковать о том, какую важную роль в народоописании играют язык описываемого народа и все, что передается из поколения в поколение на этом языке" [1: 1].
Слідом П. Куліш видав підручник українською мовою "Граматка" (1857), де також використав фонетичний правопис,
який дістав назву "кулішівка". Метою цього підручника було навчити молоде покоління початкової грамоти рідною мовою.
"Треба учить дітей письменства так, щоб, дурно часу не гаявши, швидко зрозуміла дитина науку читання, а до цього перша поміч – щоб граматка зложена була рідною Українською мовою…" – зазначав автор у передмові до підручника [2: 2].
П. Куліш у своєму правописі дотримувався фонетичного принципу, за яким написання має відбивати вимову. Згідно із цим правописом, П. Куліш для передньо-середнього українського голосного вибрав букву и, тим самим повністю скасував – ы: Лінивий двійчи робить, скупий двійчи платить. Буквою і він позначив відповідний звук незалежно від його походження – до цього цей звук позначався о, е, ь: Ні, чоловіче, мій друже <…>. Проте для передачі йотованості цього голосного він не
знайшов засобу і писав просто і: …зъ рідноі семъі Украінськоі … Літеру є він використовував тільки для позначення м’якості приголосного перед е: топтали вони, яко сміттє, всяке багатство. Йотованість цього звука на початку та всередині слова після голосного й губного приголосного він ніяк не відбивав: …жити единодушно; всяке зло на світі перемагае. Нейотований голосний е на початку слова письменник передавав запозиченою з російської азбуки буквою э: Эге, и зъ
нашимъ братомъ часомъ не жартуй [3: 8-9]. П. Куліш відновив літеру ё для сполучень йо, ьо, які відомі в давнішій орфографічній практиці: Ёго апостоли, проповідуючи Ёго велику науку <…>. А воля Божа: возлюби ближнёго, яко самъ себе. У правописі приголосних він намагався послідовно запровадити фонетичний принцип, наслідуючи в цьому частково О. Павловського, П.Гулака-Артемовського та ін. Так, для вибухового задньоязикового приголосного ґ вибрав латинську
літеру g, а відповідні африкати позначив сполученнями приголосних дж і дз: gанок, gузь; Гей, джури ви мої малі!..
Дієслівне сполучення -ться передавав через -тьця і -тця, а -шся через -шся і -сся: Певнимъ добромъ зоветця тутъ християнська любовъ. Паралельно вживалися префікси роз- і рос-: розширилась праведна віра; роскинувшись хуторами.
Проте П. Куліш повернув літеру ъ до алфавіту, використовуючи її в кінці слів після твердих та губних приголосних і перед йотованими голосними на позначення їх роздільної вимови: Бо всі ми брати передъ Богомъ, якъ одна семъя <…> [3].
Використовуючи свої правописні особливості, П. Куліш видав перший український історичний роман "Чорна Рада"
(1857). Вступну статтю до роману він надрукував у "Русской Беседе" (1857, № 7) у вигляді наукової розвідки під назвою "Об
отношении малороссийской словесности к обще-русской. Эпилог к "Черной Раде". Тут автор ставив за мету пояснити широкій аудиторії читачів, чому він вибрав саме українську мову для написання свого роману, не відому росіянам та мало поширену в Російській Імперії.
Виклад матеріалу розпочав із історичного дискурсу в минуле. Він писав, що коли Україна приєдналась до Росії в др. пол. ХVІІ ст., то наукове життя на півночі відразу почало розвиватися, завдяки прибуттю нових розумових сил із півдня. Адже відомо, скільки українських прізвищ записано у літописах російської словесності [4: 124]. Наголошуючи про самобутність української мови, П.Куліш зазначав, що представники цього народу мали власну мову і ввели її до російської словесності "как речь образованную, освоенную с обще-европейскою наукою и способную выражать ученые и отвлеченные понятия"
[4: 124].
П. Куліш сприяв виданню не тільки своїх праць рідною мовою, а й творів інших письменників, в яких також було дотримано фонетичний правопис. Так, він був видавцем "Народних оповідань Марка Вовчка" (1857). У вступній статті до
них наголосив про необхідність створення книг, предметом яких має бути минуле і теперішнє життя України.
Джерело: http://eprints.zu.edu.ua/2461/1/13.pdf |
