(Пантелеймон Куліш)

Світ живе не так, як собі мудрує 
на самоті душа поета.
Пантелеймон Куліш
 
 Готуючи до друку збірку сонетів «Друга камена», а точніше, її рукописний варіант, цілком можливо, для дарунку, Микола Зеров 10 травня 1925 року записав елегантним почерком, із східною терпеливістю каліографа вивершуючи кожну літеру, сонет «Куліш».

Давно в труні Тарас і Костомара,
Грабовський чемний, лагідний Плетньов;
Сивіє розум і холоне кров; 
Літа минулі, мов бліда примара.

Та він працює. Феніксом з пожару 
Мотронівка народжується знов; 
Завзяттям віє від його промов 
І в очах відблиск молодого жару.

Він боре тупість і муругу лінь; 
В Європі хоче ставити курінь, 
Над творами культурників п'яніє.

І днів старечих тягота — легка, 
І навіть в смертних муках агонії 
В повітрі пише ще його рука.

Сьогодні далеко не кожному буде зрозумілою ця закодована в образах життєва доля видатного українського письменника, історика, критика, публіциста, етнографа, мовознавця, культурного діяча Пантелеймона Олександровича Куліша, але в ті, далекі вже, 20-і роки його ім'я було популярним. Так, у збірнику «Революційні поезії», виданому в Харкові у 1920 році з метою прилучення широкого українського читача до національної поетичної скарбниці, поряд із поезіями Івана Котляревського і Тараса Шевченка, Євгена Гребінки і Михайла Старицького, Павла Грабовського та Івана Франка, Лесі Українки і Олександра Олеся, Грицька Чупринки і Спиридона Черкасенка, Павла Тичини і Василя Чумака вміщена дума Панька Куліша «Кумейки». Для тогочасних революційних настроїв були співзвучними заключні рядки цього твору:

Нехай знають на всім світі, 
Як ми погибали
І, гинучи, свою правду
Кров'ю записали.

Записали — прочитають
Неписьменні люде, 
Що до суду із шляхетством
Згоди в нас не буде.

Поки Рось зоветься Россю, 
Дніпро в море ллється,
Поти серце українське 
З панським не зживеться. 

Правда, у своєму прагненні посилити соціальне спрямування твору упорядник антології вирішив змінити в передостанньому рядку слово «українське» на слово «мужицькеє» Але тоді подібна самодіяльність траплялася часто.

Сьогоднішній читач може пред'явити претензії до сонета «Куліш» Миколи Зерова, зокрема, подивуватися, скажімо, з того, що такий високоосвічений вчений і блискучий стиліст, тонкий цінитель поетичної форми дозволив собі задля рими до слова «примара» деформувати прізвище відомого історика Миколи Костомарова. Не поспішаймо з такими присудами. Микола Зеров був великим знавцем життя і творчості Пантелеймона Куліша і не раз зустрічав у його листах дружнє «Костомара» Так, у листі до Т Г Шевченка від 1 лютого 1858 року читаємо: «Що за добро було б, якби нас Господь докупи звів да якби ми пожили по-сусідськи хоть один рік, да й Костомару до себе приманили Порозумнішали б усі троє! Що ж, коли йдемо різно трьома шляхами!»

На час написання цього листа минуло вже 14 років від осіннього дня 1844-го, коли Пантелеймон Куліш познайомився з молодим істориком Миколою Костомаровим. Правда, в 1874 році вони серйозно поконфліктували, а через шість років розійшлися назавжди, але як багато їх єднало! Адже, по суті, ця трійця — Шевченко, Костомаров і Куліш — була духовним осердям заснованого в Києві Кирило-Мефодіївського товариства, участь у якому так драматично позначилася на їхніх долях.
На час появи сонета «Куліш» складний, суперечливий життєвий і творчий шлях автора першого в українській літературі історичного роману «Чорна рада» досліджувався активно, в дискусіях» Молодий тоді Євген Кирилюк готував «Бібліографію праць П. О. Куліша та писань про нього», яка з'явилася друком в 1929 році; у Львові вийшла книга Василя Щурата «Філософічна основа творчості Куліша» (1922), Михайло Грушевський друкує в журналі «Україна» (1927, ч. 1—2) ґрунтовну розвідку «Соціально-традиційні підоснови Кулішевої творчості»; інший український історик Дмитро Дорошенко видає в 1918 році книгу «Пантелеймон Куліш, його життя й літературно-громадська діяльність», а молодий літературознавець, згодом відомий історик, археолог і прозаїк Віктор Петров друкує підряд — у 1929 і 1930 роках — дві праці: «Пантелимон Куліш у п'ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість» і «Романи Куліша». До речі, особисте, точніше, бурхливе інтимне життя Куліша тоді цікавило багатьох дослідників. Так, Олександр Дорошкевич дослідив взаємини Пантелеймона Куліша і юної Лесі Милорадовичівни і видав у 1927 році книжку «Куліш і Милора-довичівна».
 

Великим імпульсом для такого широкого і активного дослідницького інтересу до життя і творчості П. Куліша був і його 100-літній ювілей, який припав на тривожний 1919-й. Микола Зеров на той час редагував «літопис українського письменства» — журнал «Книгар» і в липнево-серпневому номері за 1919 рік умістив ряд статей, присвячених культурно-громадській діяльності письменника, його творчості як літературного критика, аналізу поетичної спадщини, зокрема, його поетичних перекладів Біблії, етнографічній діяльності. Досліджувалися праці П. Куліша, пов'язані з вивченням і виданням творів М. Гоголя, узагальнювалась робота щодо виходу в світ доробку самого Куліша. Згодом Микола Зеров написав ґрунтовну передмову до вибраних поезій Куліша, випущених «Книгоспілкою». На особливу увагу серед праць перших пореволюційних десятиліть заслуговує підготовлена і видана Українською Академією наук у 1927 р. робота «Пантелеймон Куліш. Збірник праць Комісії для видавання пам'яток новітнього письменства», а також видання його творів 1931 року.
Були серйозні заміри опублікувати всю спадщину видатного письменника та історика. Про це свідчить шеститомне (найповніше й до сьогодні!) видання його творів у Львові (1908—1910), незавершене — лише в п'яти томах — у Києві (1908—1910), хоча планувався двадцяти-томник. Згадаймо добрим словом невтомного Богдана Лепкого, який видав п'ятитомне зібрання творів П. Куліша у Берліні (1922—1923) в серії «Українське слово». На Радянській Україні також була розпочата наприкінці 20-х років співробітниками Інституту Тараса Шевченко підготовка багатотомного — у 25-ти томах — видання, але з'явилося лише три — 1-й, 3-й і 6-й — томи (1930—1931).
У передмові до згаданого видання Ол. Дорошкевич писав, що «до повного академічного видання багатющої Кулішевої спадщини (що забере не менш, як 50 великих томів) ми можемо прийти лише за яке десятиліття». І до 1969 року — майже повне мовчання. Ні, не мовчання, навпаки розвінчування Куліша — «буржуазного націоналіста», «ворога Шевченка» (в цьому плані наші шевченкознавці були попереду). І — скромний однотомник у видавництві «Дніпро» (1969) та «Поезії» у серії «Бібліотека поета» (1970).

Звісно, окремі дослідники пам'ятають численні студії, присвячені спадщині П. Куліша, які з'явилися в кінці 19 — на початку 20 століття ,— Бориса Грінченка, Осипа Маковея, ґрунтовні статті Івана Франка і Сергія Єфремова, листовне звернення Михайла Коцюбинського до Івана Франка, Панаса Мирного та інших письменників із запрошенням взяти участь в альманасі «Дубове листя», присвяченому Кулішеві. Михайло Коцюбинський листувався свого часу з П. Кулішем, добре знав позитивні і негативні сторони його творчої і громадської діяльності, тому мав усі підстави для такого узагальнення в листі від 5 березня 1901 року: «Минуло вже чотири роки, як помер П. Куліш,— і дедалі все видніше й видніше стає, яку велику вагу в нашому письменстві має це славне ім'я, а яку матиме своїми роботами, що тільки тепер виявляються на світ,— про те можна догадуватися. Могучий майстер української мови й творець українського правопису, благородний поет "Досвіток", перекладач Шекспірових і Байронових творів, а також Біблії, автор «Записок о Южной Руси», «Чорної ради» і сили інших цінних праці» має право на нашу велику повагу і вдячність. Перед цими його заслугами забуваються тепер ті помилки, які йому траплялося робити, а виступає потреба пошанувати його працю».
На жаль, до сьогодні в українському літературознавстві не створено узагальнюючої праці, яка б об'єктивно, з урахуванням усіх аспектів тогочасної дійсності, розкрила багатогранну і суперечливу діяльність Пантелеймона Куліша. Бібліографічною рідкістю є його художні твори, а історичні та етнографічні праці не з'являлися добрих півстоліття. Тому й не дивно, що сьогочасний читач, зустрівши в сонеті Миколи Зерова вираз «Грабовський чемний», подумає, що мова йде про Павла Грабовського, який, до речі, високо шанував творчість П. Куліша — на заслання повіз із собою його книги, хоча й різко критикував деякі політичні концепції Куліша-історика.

Микола Зеров згадав добрим словом іншого Грабовського — щирого друга і Кулішевого порадника, польського письменника Міхала Грабовського, який мріяв, окрилений працею Тараса Шевченка над альбомом «Живописна Україна», і сам здійснити подібне видання.
Не випадковою є згадка в сонеті «Куліш» і прізвища П. Плетньова — багаторічного його покровителя, ректора Петербурзького університету, письменника.
Домінуючий мотив сонета Миколи Зерова — подвижницька, каторжна праця Пантелеймона Куліша, праця, яка приносила і радість, насолоду, захоплення земляків, і розчарування, праведне Обурення друзів, колег, читачів, праця, яка й підносила дух, і знесилювала надії...
Пантелеймон Куліш глибоко усвідомлював значення свого словотворчого подвижництва, вірив, що слово має велику культурно-будівничу силу і в майбутньому розів'ється в могутнє дерево національної культури.

Слово нам верне і силу давнезну, і волю,
І не один в нас лавровий вінець обів'є круг чола. 

--------------------------------------------------------------------------------

Доля простелила для Пантелеймона Олександровича Куліша довгу життєву дорогу. Народився «гарячий Панько Куліш» — так він згодом буде підписуватися — 7 серпня (26 липня) 1819 року в містечку Воронежі, колишнього Глухівського повіту, Чернігівської губернії (тепер — Шосткинський район Сумської області). Був дитиною від другого шлюбу заможного хлібороба Олександра Андрійовича і дочки козацького сотника Івана Гладкого Катерини. Змалечку на хуторі під Воронежем юний Панюша наслухався різних казок, переказів, легенд, особливо народних пісень, які наспівувала йому мати. Була в нього і «духовна мати» — сусідка по хуторах Уляна Терентіївна Мужиловська, яка пригорнула його до книжної мудрості, виховала благородні почуття і наполягала на навчанні в Новгород-Сіверській гімназії. Про ці свої перші свідомі роки життя і навчання Панько Куліш розкаже в повістях «История Ульяны Терентьевны» (1852), «Яков Яковлевич» (1852), «Феклуша» (1856).

Та першим його літературним твором була оповідка «Циган», яку він витворив із почутої від матері народної казки.

Із кінця 30-х років П. Куліш — слухач лекцій у Київському університеті. Та мрія навчатись в університеті, яку він виношував з 1834 року — року першої невдалої спроби вступити до цього престижного навчального закладу, обірвалася в 1841 році. У Пантелеймона Куліша не було документального свідчення про дворянське походження, а отже — й права навчатися в університеті, хоча його батько і походив Із козацько-старшинського роду. Та кілька років слухання лекцій на словесному, а згодом на правничому факультеті виявилися визначальними для його подальшої долі. Крім того, що Куліш написав у той час «Малоросійські оповідання» російською мовою «О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став» і «О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зеленой неделе», а також повість із народних переказів «Огненный змей», йому вдалося завдяки протекції інспектора шкіл М. Юзефовича дістати місце викладача в Луцькому дворянському училищі. В цей час він пише російською мовою історичний роман «Михайло Чарнышенко», віршовану історичну хроніку «Україна» і оповідання-ідилію «Орися». Молодий письменник згодом працює в Києві, в Рівному, а коли журнал «Современник» починає друкувати в 1845 році перші розділи його славетного роману «Чорна рада», ректор Петербурзького університету П. Плетньов (він і редактор «Совре-менника») запрошує його до російської столиці на посаду старшого вчителя гімназії і лектора російської мови для іноземних слухачів університету.

Та вже через два роки Петербурзька Академія наук за рекомендацією П. Плетньова посилає Пантелеймона Куліша у відрядження в західнослов'янський край для вивчення слов'янських мов, історії, культури та мистецтва. Вирушає Куліш за кордон із своєю вісімнадцятилітньою дружиною Олександрою Михайлівною Білозерською, з якою він взяв шлюб 22 січня 1847 року. Боярином на весіллі був співучий, дотепний, веселий друг Пантелеймона Куліша Тарас Шевченко. Та недовготривала ця щаслива подорож. У Варшаві Куліша заарештовують як члена Кирило-Мефодіївського товариства. Відправляють до Петербурга, добрих три місяці допитують у III відділі. Довести його участь у таємній антикріпосницькій організації не можуть, та висновок царської жандармерії чіткий: «Учителя 5-ої С.-Петербурзької гімназії 9-го класу Куліша, який хоча й не належав до цього товариства, але був у дружніх зв'язках із усіма його учасниками і сам виношував надзвичайні думки про вигадану важливість України, вмістивши навіть у надрукованих ним творах багато двозначних місць, які могли вселяти в малоросів думки про право їх на окреме існування від імперії,— заточити в Олексіївський равелін на чотири місяці і потім відправити на службу у Вологду...».
Після «щирого каяття» П. Куліша, клопотань сановитих друзів дружини та її слізних благань, кара послаблюється. Його ув'язнюють на два місяці в арештантське відділення військового госпіталю, а потім відправляють на поселення в Тулу. Спершу молодому подружжю було нелегко. Бідували. Гнітили тяжко переживання своєї долі, та проведені в Тулі три роки і три місяці не минули марно. П. Куліш пише «Историю Бориса Годунова и Дмитрия Самозванца», історичний роман «Северяки», який згодом з'явиться під назвою «Алексей Однорог», автобіографічний роман у віршах «Евгений Онегин нашего времени», роман «Петр Иванович Березин и его семейство, или Люди, решившиеся во что бы то ни стало быть счастливыми», вивчає європейські мови, осягає сюжетну «механіку» романного мислення В. Скотта, Ч. Діккенса, захоплюється поезією Дж. Байрона і Р. Шатобріана, ідеями Ж.-Ж. Руссо.

Після довгих клопотань перед III відділом П. Куліш отримує посаду в канцелярії губернатора, згодом редагує неофіційну частину «Тульских губернских ведомостей». Наближалося 25-ліття царювання Миколи І. Цілком можливо, що з ласки кривавого монарха, а особливо завдяки клопотанням вірної подруги Олександри Михайлівни, П. Плетньова та протекції земляка — сенатора О. В.Кочубея, Панько Куліш повертається до Петербурга, де продовжує творити, хоча друкуватися й далі не має права. Та це його не зупиняє. Під криптонімом «Николай М.» він друкує в некрасовському «Современнику» російські повісті і двотомні «Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя».

На Полтавщині, де П. Куліш замірявся завести власний хутір, він знайомиться із матір'ю творця «Тараса Бульби» й «Мертвих душ». Це спонукало його до підготовки шеститомного зібрання творів і листів Миколи Гоголя. Та найбільшим своїм творчим успіхом П.Куліш вважав двотомну збірку фольклорно-історичних  і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси». З'явилися вони в Петербурзі в 1856—1857 рр. у двох томах і викликали подив та захоплення. «Записки о Южной Руси» друкую з насолодою не тому, що в них є моє, а тому, що передаю світові пам'ятки духу народного, яким у моїх очах нема ціни» ',— писав в одному із листів С. Аксаков.
Написана збірка «кулешівкою» — придуманим П. Кулішем першим українським фонетичним правописом, який згодом прислужився і для друку «Кобзаря» 1860 року, і для журналу «Основа».

Творчо багатим і успішним був для письменника 1857 рік. Виходить «Чорна рада», український буквар і читанка — «Граматка», «Народні оповідання» Марка Вовчка, які він відредагував і опублікував, відкривається власна друкарня. Нові плани, нові сподівання на культурну розбудову гнобленого українського народу. Та надії на цензурні послаблення не виправдовуються, хоча Куліш ще покладає надію на нового імператора Олександра II і тому не збирається опускати рук. Тим часом їде з дружиною до Москви, гостює у свого друга С. Т. Аксакова, відвозить дружину в Мотронівку, щоб згодом звідси в березні 1858 року разом вирушити в мандри по Європі. Там, уважно фіксуючи у листах найменші деталі життя європейських народів, він приглядається до індустріалізованої цивілізації, але не захоплюється нею. Навпаки, переймається глибшою вірою в майбутнє природно-патріархального побуту. Хутір як форма практичного втілення руссоїстської ідеї гармонійного життя серед природи і як духовний оазис національної самобутності — такий ідеал упевнено захоплював Пантелеймона Куліша. Але до реалізації цього ідеалу приступати було ще рано. Жила віра в заснування у Петербурзі українського журналу. Його не дозволяють. Тоді хай буде альманах «Хата», а тим часом брат дружини Василь Білозерський клопочеться про видання першого українського часопису «Основа». П. Куліш разом із дружиною, яка починає друкувати оповідання під псевдонімом Ганна Барвінок, зразу ж захоплюється підготовкою матеріалів для цього літературного журналу громадсько-політичного звучання. Насамперед він думає про історичне виховання українського громадянства. Тому приступає до написання «Історичних оповідань» — своєрідних науково-популярних нарисів із історії України — «Хмельнищина» і «Виговщина». З'являються вони в 1861 році в «Основі», його перші ліричні поезії і поеми заповнюють сторінки журналу уже після другої подорожі по Західній Європі, яку він здійснив разом із М. Костомаровим.

Зразу ж П. Куліш укладає першу поетичну збірку «Досвітки. Думи і поеми», що виходить у Петербурзі в 1862 р. Збірка ця встигає випурхнути якраз перед появою ганебного валуєвського циркуляру (1863), яким царське самодержавство обмежувало друкування українською мовою. Та слава про Куліша вже долетіла до Галичини: львівські журнали «Ве-черниці» і «Мета» випускають його прозу, поезію, статті... «Куліш був головним двигачем українофільського руху в Галичині в 60-х і майже до половини 70-х років»,— писав Іван Франко, особливо відзначаючи співробітництво письменника з народовським журналом «Правда».

Чотири роки перебування у Варшаві на матеріально вигідній посаді директора духовних справ і члена комісії для перекладу польських законів авторитету для Пантелеймона Куліша не здобули. Правда, там він багато працює — і на державній службі, і заради власної творчості. Вивчає архіви, робить численні записи для майбутніх історичних досліджень, зав'язує дружбу ? польською інтелігенцією і галицькими українцями, часто буває у Львові...
Людина емоційна й діяльна, схильна до беззастережного обстоювання виношеної ідеї, Пантелеймон Куліш терпляче і цілеспрямовано добирає матеріали для підтвердження концепції про негативне значення козацьких г селянських повстань для відбудови української державності і культури. Працюючи у Варшаві в 1864—1868 рр., з 1871 року у Відні, а з 1873 року у Петербурзі на посаді редактора «Журнала Министерства путей сообщения»,П. Куліш готує тритомне дослідження «История воссоединения Руси», в якому прагне документально обгрунтувати ідею історичної згубності народно-визвольних рухів і піднести культуротворчу місію польської шляхти, ополяченого українського панства і російського царизму на Україні.

Роки збігали, відходили в небуття друзі, однодумців, по суті, не залишилося, особливо після появи «Истории воссоединения Руси», яка була зустрінута українською громадськістю із розчаруванням і обуренням. Та й сам Панько Куліш розчарувався і в державній службі, і в своїх «москвофільських» орієнтаціях. 1876 року з'являється Емський указ, згідно з яким заборонялося друкувати українською мовою будь-які тексти, крім художніх творів і історичних документів, ставити театральні спектаклі; не дозволялися прилюдні читання українською мовою, викладання українською мовою будь-яких дисциплін... Львівський журнал «Правда» в цьому ж році у статті «Указ проти руського язика» детально аналізує згубний для української культури шовіністичний указ, а через два роки Михайло Драгоманов подає до Міжнародного літературного конгресу в Парижі науковий реферат, у якому інформує європейську громадськість про самодержавну акцію щодо цілковитого усунення української мови з громадського життя.

Пантелеймон Куліш оселяється на мальовничому хуторі Мотронівка на Чернігівщині, який перейменовує на честь дружини Ганнина Пустинь. Господарює, творить, зокрема, укладає із своїх російськомовних статей і україномовних художніх творів збірку «Хуторская философия и удаленная от света поэзия», яку після появи в світ у 1879 р. цензура забороняє і вилучає з продажу, бо після Емського указу обстоювати право українського народу на свій самобутній культурний розвиток, як це робив Панько Куліш, було крамолою. Та це не зупиняє енергійного хуторянина. Його погляд то змову сягає далекої Галичини, куди він посилає в надії подвигнути на спільну культуротворчу працю українських І польських інтелігентів свою «Крашанку русинам і полякам на Великдень 1882 року», то приглядається до мусульманського світу, передусім до етичних засад ісламу (поема «Магомет і Хадиза», 1883, драма у віршах «Байда, князь Вишневецький», 1884).
Куліш багато перекладає, особливо Шекспіра, Гете, Байрона, готує для видання в Женеві третю збірку поезій «Дзвін», завершує історіографічну працю в трьох томах «Отпадение Малороссии от Польши», листується з багатьма кореспондентами, переймається розбратом слов'янських націй, особливо шовіністичними заходами польської шляхти в Східній Галичині щодо українського населення, дбає про видання прогресивних журналів і газет...
Та світ швидко змінювався, душа поетова не встигала за ним, хоча й мудрувала на самоті, сягаючи духовних вершин. Із відблиском в очах молодого жару, у змаганні знесиленого тіла з бентежним духом і пішов Пантелеймон Куліш із життя 14(2) лютого 1897 року.