Його неспокійна, творча душа, в якій, він вірив, живе Бог («Бог живе у душі кожної земної людини. Це і є пришестя Бога на Землю»), знялася над цим засіяним злом, недосконалим світом і лине на потойбічні Острови Вічності. Хтозна, може, вона ще ширяє над Халеп’ям — там, де він жив і творив більше як тридцять років, над Калиновим урочищем, де він був упродовж останніх десятиліть щасливим і духовно наповненим.
Смерті Володимир Дрозд не боявся, бо вірив, як це засвідчують його герої, що смерть — це вивільнення душі, це початок справжнього духовного життя, а не його завершення. Часто хворів, були такі роки, місяці й дні, коли він думав про смерть так невідступне, що втрачав будь-яку цікавість до свого тіла. Тіло для Володимира Дрозда було лише коробкою, земним футляром для головного, найдорожчого — для душі. Він жадав, щоб тіло допомагало душі жити й працювати, а воно своїми жахливими, непереборними болями гнало душу з цього світу. Не боявся і старості, бо зміни в зовнішності його не лякали; для письменника старість — це тоді, коли «мертвіє, бідніючи, душа».
Найстрашніший був для нього той час, коли не писалося. Тоді Володимир Дрозд годинами бродив із своїм другом, псом Жульєном, Витачівською дорогою, наддніпровськими пагорбами, довго стояв на Горі — над своєю хатиною у Халеп’ї, вражався до сердечної млості красою земного світу, піднімав обличчя до Неба і шептав захоплено: «Який же ти Майстер, Господи!». Іноді вселялася в голову жахаюча думка, що зникне весь сенс його земного існування — не запрацює більше його душа, не покличе Господь його на розмову.
І тоді з властивим йому почуттям іронії замислить він попросити встановити йому пам’ятник тут, на вершині гори в Халеп’ї. Письменник стоїть «з глибокою думою на чолі про свій народ», а біля нього, зіпершись передніми лапами на його груди, — Великий Жульєн і велика у своїх весняних почуттях до козла залюблена коза...
Нема вже серед живих великого філософа і поета Жульєна, названого на мою честь, тричі партійного пса. З волі дочки Володимира Дрозда Орисі Жульєн під прізвищем «Жульєн Миколайович Собака» заповнив анкету Радикальної партії, заплатив вступний внесок — і був прийнятий, про що його було письмово повідомлено, із запрошенням «прибути для урочистого вручення квитка».
Згодом Володимир Дрозд запропонує об’єднати усі політичні партії України і рухи в єдину партію і назвати її «Партія любителів привілеїв». Ясна річ, Жульєн першим подає заяву і одержує квиток № 1, бо хто більше за нього полюбляє кістки зі спільного столу?
Пам’ятаю, на одному з як завжди веселих, дотепних зустрічей Нового року в квартирі Дроздів-Жиленків Жульєн одноголосно був введений до складу ЦК Партії любителів привілеїв.
Фантазія Володимира Дрозда на створенні цієї партії не пригасла. На наступному родинному святі він ініціює створення КУМ- партії, мета якої — об’єднати усіх кумів України. Ясна річ, в цю наймасовішу українську партію, з’їзди якої мали б, ясна річ, проходити за щедрим на наїдки і випивку столом, першими подали заяви про вступ два куми — Володимир Дрозд і Микола Жулинський. Звичайно, не могли відмовити в членстві в цій справді народній партії й Жульєну. Адже багаті столи на майбутніх з’їздах КУМ-партії хтось повинен обслуговувати.
Жульєн одержав високе звання доктора філології, публікував свої вірші в «Літературній Україні», згодом видав книжку поезій під назвою «Тексти», до якої на прохання автора я мав честь написати передмову, після глибоких і нелегких роздумів і вагань висунув в серпні дев’яносто першого року власну кандидатуру на високий пост Президента України, а мені телеграмою в Ялту, де я відпочивав, запропонував посаду віце-президента. Правда, згодом Жульєн зняв свою кандидатуру.
Жульєн довгий час обіймав посаду директора Музею живого письменника, центральним експонатом якого був сам Володимир Дрозд.
У повісті-шоу «Музей живого письменника» читаємо: «Бажаючі відвідати Музей живого письменника збиратимуться біля воріт садиби. Там є лавочка, вкопана моїм сусідом. Зустрічатиме відвідувачів директор Музею, а за сумісництвом — сторож і тілохранитель письменника, доктор філології добродій Жульєн... У Жульєна — високе чоло мислителя, а очі — набагато розумніші од моїх. Хіба що окулярів бракує. Окуляри він терпить, лише коли треба сфотографуватися — для вічності. Вітаючись із людьми, яких добре знає, він каже: «Гар-рр...», — стає лапами на груди і наполягає на поцілункові. Оце любов його до поцілунків при зустрічах нагадує мені достопам’ятних вождів застою.
Володимир Дрозд любив сміятися над собою, над цим недосконалим, прекрасним світом, жартував дотепно і гостро, тому й заповідав у своєму «Музеї живого письменника»: «Сміймося ж, хай і печально. Бо тільки сміх очищає і омолоджує душі. Лише сміх над собою і над епохою засвідчує, що ми, наперекір усьому, ще живі».
А як часто письменникові було не до сміху. Працював до нервового виснаження, викладався на папері так, що, здавалося йому, він далі не напише ні рядка; несамовиті болі виснажували тіло до такої міри, що душа сама поривалася полишити недосконалу тілесну оболонку.
«По півроку, і більше я майже не спав ночами, бродячи по квартирі чи навколо хати у селі. Біль, біль, біль. Медицина була безсила хоч чимось зарадити...» — згадував у щоденнику Володимир Дрозд 2 вересня 1989 року.
Страждав і писав. Стільки напридумав, нафантазував, так розкошував уявою в цьому безмежному світі народних переказів, легенд, казок, небилиць, різного роду химерій, аж дух захоплює. У веселій автобіографії «Як я народився» признавався: «Коли світ розчаровував мене, я конструював світ заново...»
В’язку небилиць із давньої української минувшини Володимир Дрозд «вислухає» з вуст пакульського коваля Гнатка Копитовича, але лише невеличку частинку її під назвою «Замглай» йому вдасться надрукувати на початку сімдесятих.
Не в повній авторській редакції були видрукувані його знамениті романи «Катастрофа» і «Вовкулака», повість «Ирій»... Важко навіть уявити, скільки встиг письменник написати. Від першої книжечки новел і оповідань «Люблю сині зорі» до останньої, чи не найдорожчої, як він сам говорив, єдиної «Книги доль і днів минулих» під назвою «Листя землі» у двох томах. Та чому останньої? Не останньої, бо ось журнал «Вітчизна» розпочав у сьомій і восьмій книзі за цей рік друкувати «портрет української родини на тлі епохи» під назвою «Сто літ любові» — унікальне творче дослідження роду-родоводу Аркасів- Клепачівських-Чопівських. А між тими двома творчими вершинами духовного осяяння своєрідними островами вічності є інші книги Володимира Дрозда: «Парость», «Маслини», «Семирозум», «Білий кінь Шептало», «Ирій», «Ніч у вересні» «Крик птаха у сутінках», «Катастрофа», «Добра вість», «Ритми життя», «Дорога до матері», «Люди на землі», «Земля під копитами», «Самотній вовк», «Балада про Сластьона», «Інна Сіверська, суддя», «Спектакль», «Новосілля», «Листя землі», «Музей живого письменника, або Моя довга дорога в ринок», «Злий Дух. Із житієм», «Пришестя», «Убивство за сто тисяч американських доларів».
Чимось нагадував свого білого коня Шептала — вирізнявся різко із загальної маси, бунтував проти налигування різного роду ідеологічних приписів і зобов’язань, але водночас поривався і затінитися заради самозбереження власної душі. У передчутті завершення свого земного життя Володимир Дрозд заповість своїй дружині, чудовій поетесі Ірині Жиленко, із властивим йому почуттям самоіронії та фантазійності: якщо раптом український народ вшанує його не одним пам’ятником, а трьома, то він велить поставити в його рідному селі Петрушині, що на Чернігівщині, пам’ятник у вигляді хлопчика верхи на свині з книгою у високо піднятій руці, а в Чернігові на валу поставити пам’ятник «Білому коню Шепталу» з головою (і обов’язково — в окулярах) Володимира Дрозда. Такий собі кентавр, але задні ноги коня щоб були в армійському галіфе.
Щоранку, бродячи по Витачівській дорозі біля села Халеп’я, де він духовно розкошував довгими весняно- літньо-осінніми днями, письменник розмовляв із небом. Це був не діалог — небеса занадто високо, — а монолог, проте вірив, що діалог із небесами буде після смерті. Письменник писав:
«...Я вельми вдячний Смерті: її дихання за спиною примушувало мене працювати так, наче кожен мій день — день останній... У такий спосіб я рятувався од Смерті». Він вірив у «безсмертя людського духу, відкарбованого у Слові», бо був переконаний, що є якийсь вищий сенс у пошуках духовних, у людських стражданнях і молитовних зверненнях до того, кого звемо Богом. №211, п'ятниця, 21 листопада 2003
Джерело: http://www.day.kiev.ua/39970/ |
