Ізенбек вивіз загадкові дошки до Бельгії в еміграцію. Там вони потрапили на очі іншому емігрантові, Юрію Миролюбову, який цікавився стародавньою історією. Саме Миролюбов виявив, що на старих дошках, які віднесли приблизно до V—IХ ст. н.е., давнім дохристиянським слов’янським письмом викладено міфологію східних слов’ян та їхню історію протягом двох тисячоліть.
У роботі над перекладом книги, крім Ю.Миролюбова, брали участь С. Лісний, О.Кур (генерал Куренков) та М. Скрипник. У березні 1957 року російськомовний часопис «Жар-птица», що видавався у Сан-Франциско (США), почав друкувати фрагменти стародавніх текстів. На жаль, самі дошки зникли під час фашистської окупації Бельгії, конфісковані німцями. У розпорядженні перекладачів та істориків залишилися лише записи, малюнки та одна фотографія, зроблені Миролюбовим.
Після публікації цих текстів, названих Велесовою книгою, серед істориків здійнялася буря. І якщо серед західних славістів були як супротивники, так і прибічники книги, то в Радянському Союзі їй винесли однозначний вирок — підробка. Проти неї виступили відомі академіки Б.Рибаков та Д.Ліхачов. Особливо старався принизити значення стародавніх текстів О.Творогов. Мало того, Велесову книгу заборонили друкувати, а митники вилучали її на кордоні нарівні з антирадянською літературою. Вперше в СРСР повний текст книги був опублікований 1990 року в кількості лише 3 тисячі примірників.
Чому ж радянські історики так категорично і вкрай негативно поставилися до книги? Чого вони боялися? Справа в тому, що саме наприкінці 50-х років радянською історичною наукою, що базувалася на карамзінсько-погодінських підвалинах, була висунута теорія походження трьох братніх східнослов’янських народів — українців, росіян і білорусів. Тексти ж Велесової книги не тільки не залишали від цієї теорії каменю на камені, але й ставили під сумнів багато постулатів історії Давньої Русі, введених православно орієнтованими вченими, стверджували право українців-русів на власну історію.
Більш докладно про докази справжньості Велесової книги можна прочитати у фундаментальних дослідженнях Бориса Яценка та Олександра Асова.
Згідно з аналізом текстів, Велесова книга була створена приблизно в IХ сторіччі нової ери у Великому Новгороді за часів правління князів Бравліна та Рюріка. До неї, певно, частково потрапили більш давні тексти. Остання за хронологією дошка відноситься приблизно до 864 року, оскільки в ній присутній заклик до повалення влади варяга Рюріка та поновлення слов’янської династії. Як відомо з історії, повстання новгородців було жорстоко придушене, а їхнього ватажка Вадима Хороброго було вбито.
За князювання Володимира Великого, який обрав східне християнство за державну релігію Русі, нова релігія дуже часто впроваджувалася силою. Новгородців 991 року вогнем і мечем хрестили рідний дядько Володимира Добриня та воєвода Путята.
Як і в інших країнах, новоспечені християни, підбурювані грецькими священиками, винищували язичницькі святилища, вбивали жерців. Особливо нетерпимо провідники християнства ставилися до стародавніх книг, які систематично знищувалися. Багато століть по тому історики навіть не знали, що східні слов’яни задовго до введення кирилиці мали більш давнє письмо. Знищувалося все, що звеличувало попередню релігію чи династію. Дочку древлянського князя Мала, суперника київських Рюріковичів, давні літописці виставили рабинею.
Під час московського панування в Україні нищення книг дохристиянського періоду було поставлене на державну основу. 1718 року агенти Петра I влаштували пожежу у сховищі давньоруських літописів Києво-Печерської лаври. Впродовж 200 років у Росії був заборонений будь-який переклад чи передрук стародавніх книг. Навіть у наш час, 1964 року, агент КДБ Погружальський влаштував пожежу у відділі україністики бібліотеки Академії наук УРСР, розклавши між книжками фосфор.
Як же в тому вирі подій збереглася Велесова книга? На думку О. Асова, останній новгородський жрець Богомил передав книгу греку Іоакіму, який потім став новгородським єпископом. Цю гіпотезу підтверджує наявність витягів iз Велесової книги в Іоакімовому літописі. У наші часи книга, ймовірно, вперше з’явилася на початку XIX ст. у колекції Олександра Сулакадзева. Тоді, нагадаємо, діяла сувора заборона на переклад будь- яких стародавніх книг, тому навіть зберігання Велесової книги потребувало неабиякої громадянської мужності. Більшість експонатів із колекції рукописів Сулакадзева було втрачено. Від нього книга могла потрапити до родини Неклюдових. Княгиня Донець-Захаржевська, яка 1919 року загинула під час погрому червоногвардійцями садиби Великий Бурлюк, мала дівоче прізвище Неклюдова.
У Велесовій книзі викладено історію слов’ян від початку I тисячоліття до нової ери до IХ ст. нашої ери, але деякі тексти описують події ще давніші — другого тисячоліття до нашої ери. Згідно з текстом книги, праслов’янські племена — арії, або оріі, походять із Семиріччя, яке одні історики ототожнюють із землями поблизу озера Балхаш, інші — iз сучасним Пенджабом. Докладно викладається історія переселення праслов’ян до Подніпров’я, родинні стосунки з іншими племенами, релігія, війни з готами, гунами, греками і римлянами. Причому все це — з конкретними іменами видатних ватажків і досить однозначною географічною прив’язкою, що збігається з давніми грецькими, візантійськими, перськими та індійськими джерелами.
Згадуються в книзі й брати Кий, Щек та Хорив як сини Арія, які й привели слов’ян на Дніпро. І якщо це так, то справжній час заснування нашої столиці — Києва, слід віднести на багато століть назад. Справжність Велесової книги підтверджується й тим, що деякі факти, викладені у книзі, стали відомі європейським історикам лише в 70- ті роки нашого століття. Найголовнішим же доказом автентичності Велесової книги стали палеографічні та філологічні дослідження. Вони були розпочаті ще Л.Жуковською і продовжені Б.Яценком.
Для автора найбільш цікавою у текстах Велесової книги є згадка про слов’янську богиню Матір- Славу.
«...Матиресва б’є крилами о боки свої з обох сторін, які вогненим сяють світом до нас...»
«І та все птиця говорить, як вогонь жару поносячи на нас, і головою порушує, та то гребінь її», «А Перун, її видячи, гримить у сверзі ясній».
«Себто дивіться всюди, щоб мали птицю тую на чолі вашім, а та поведе вас до перемоги, ся ж бо єсми сини її, і там нею трималися, і тут красується перед нами, а летить світами до нас».
Ці рядки — підтвердження версії про те, що прадавній язичницький знак тризуб, наш національний герб — символ давньослов’янської богині перемоги Матері Слави, атакуючий вогняний птах, який кличе в переможний бій, символ матері слов’ян, в яку втілюються душі загиблих героїв. Сама назва «слов’яни» пішла ще з часів матріархату, від головної на той час богині — Матері Слави. І слов’янські воїни, і козаки, і січові стрільці, й воїни УПА йшли у бій з вигуком «Слава!». Цей бойовий клич зберігався понад дві тисячі років.
Багато слов’янських імен також пов’язані з цією богинею: Святослав, Ярослав, В’ячеслав, Мстислав, Горислав тощо. Пізніше на перший план вийшли чоловічі боги — Перун, Сварог, Даждьбог, Стрибог, Велес. Але народ продовжував шанувати й Матір- Славу, богиню перемоги, матір усіх слов’ян, про що свідчать давні тексти.
Отож Велесова книга — це видатна пам’ятка давньослов’янської писемності, джерело інформації про історію слов’ян, єдина священна книга на теренах Європи, що дійшла до нас з дохристиянських часів. І все ж цікаво було б почути в порядку дискусії думки захисників версії про те, що Велесова книга є геніальною підробкою.
Джерело: http://www.day.kiev.ua/52678/ |
