Кожен видатний художник — якщо він справді є таким — відбиває у своїй творчості деякі (як мінімум) переломні моменти історичної долі рідного народу, не обмежуючись, сказати б, «фотокопіюванням» дійсності, а прагнучи узагальнити дійсність, дати якомога ширшу панораму доби. Не був винятком і класик української літератури ХIХ століття Іван Семенович Нечуй-Левицький (1838— 1918). В історію нашої культури цей видатний письменник назавжди увійшов як автор блискучих романів і повістей, в яких широко і повнокровно відтворено мало не всі виміри українського суспільного буття, з винятковою яскравістю показано життя селянства («Микола Джеря», «Кайдашева сім'я», «Бурлачка»), інтелігенції («Хмари»), духівництва («Афонський пройдисвіт», «Старосвітські батюшки та матушки»)... Видане в 60-ті роки ХХ століття зібрання творів письменника (далеко не повне!) нараховувало 10 томів. Але справа не лише в кількісних параметрах. У творчості Нечуя-Левицького українська нація, як у чудовому мистецькому дзеркалі, побачила сама себе (згадаймо відомі слова Івана Франка, який називав Івана Семеновича «колосальним, всеобіймаючим оком України», «великим артистом зору»).

Отже, як автор художніх творів з сучасного життя, що по праву належать до «золотого фонду» української літератури, Нечуй-Левицький справді відомий. Але наша розмова стосуватиметься тієї частини його спадщини (головним чином прозової), що присвячена історії України. Її актуальність та пізнавальна й виховна цінність визначаються тим, що письменник ставить «вічні», злободенні і в наші дні питання національно-державного буття: влада і народ, стосунки «верхів» та «низів» суспільства, сутність української національної ідеї, вірність Україні й зрадництво тощо. І хоча головні з цих творінь Нечуя- Левицького (до речі, Нечуй — це творчий псевдонім письменника; справжнє його прізвище Іван Левицький), зокрема, історичний роман «Князь Єремія Вишневецький» та повість «Гетьман Іван Виговський», були написані понад 100 років тому, — уроки, які ми сьогодні можемо з них винести, будуть аж ніяк не зайвими.

Але спочатку розповімо про те, як виник у молодого Івана Левицького інтерес до рідної історії. Першу «школу історичних знань» майбутній видатний митець здобув на Черкащині від свого батька-священика. На схилі років І.Нечуй згадував: «Було, як їдемо з ним (батьком. — І.С.) в Корсун, то все, було, показує нам Різаний Яр та могили під Корсунем, де була битва Богдана Хмельницького з поляками; показував Наливайків шлях, що повертає з Корсунської дороги на село Петрушки...». Справді, Черкаська земля вся ніби дихає історією! У бібліотеці Левицького- старшого (жила уся його родина у містечку Стеблів) були твори знаних істориків: Дмитра Бантиш-Каменського, Миколи Маркевича, а також козацькі літописи Величка, Самовидця та Граб'янки. Не варто забувати й про українські народні думи та історичні пісні, котрі так само, поза сумнівом, не могли не залишити слід у душі обдарованого юнака.

Згодом, вже ступивши на тернистий шлях українського літератора, Нечуй-Левицький віддає чимало сил створенню популярних брошур для народу, котрі розповіли б «простому», «неосвіченому» читачеві про найяскравіші сторінки національної історії («Татари і литва на Україні», «Перші київські князі», «Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина», «Українські гетьмани Іван Виговський та Юрій Хмельницький» тощо). Популярна в 70-ті роки ХIХ ст. львівська газета «Правда», високо оцінюючи художній та науковий рівень цих праць, відзначала: «От тут можна навчитися, як належить писати історичні книжечки для народу, щоб вони не були ні родоводом рюриковських князів, ні томливим описанням всіляких битв і пригод козацьких».

Проте все це (включно з такими речами, як чотириактна оперета «Маруся Богуславка», 1875, романтична казка «Запорожці», 1875, драма «В диму та полум'ї») було для письменника лише своєрідним прологом до основних його історичних прозових творів: роману «Князь Єремія Вишневецький» (написаний у 1896—1897 рр., вперше надрукований лише у 1932 році окремим виданням, що вийшло у Харкові) та повісті — обсягом практично не поступається згаданому роману — «Гетьман Іван Виговський» (опублікована у Львові 1899 року; до 1991 року (!) в Радянській Україні не друкувалась — і зовсім не з міркувань художньої якості). Отже, як бачимо, до написання кращих зразків своєї прози, присвяченої минулому України, Нечуй-Левицький приступив у всеозброєнні життєвого досвіду та історичних знань. Справедливою була у цьому зв'язку оцінка Івана Франка: «Для нього (Нечуя-Левицького. — І.С.) важлива можність глибше заглянути в душу суспільності і правдивіше змалювати її». У згаданих творах уславлений український письменник звернувся до дослідження сутнісних, передовсім етичних, засад народного буття, прагнув показати, як моральна деградація та занепад особистості позначаються на історичній долі нації загалом та окремих людей зокрема.

І в романі про князя Вишневецького, і в повісті, присвяченій життю гетьмана Івана Виговського, автор подає нам трагічні, історично глибоко вмотивовані колізії між моральним обов'язком, що його мусить відчувати в своєму серці кожна високорозвинена особистість, і реальним (перш за все — соціальним) станом тієї чи іншої людини. Якщо у поле зору митця потрапляє така, дійсно непересічна, постать, як знаменитий князь Єремія Вишневецький (1612—1651), внук славного засновника Запорозької Січі Дмитра Байди- Вишневецького, найбагатший магнат Речі Посполитої, талановитий полководець, винятково честолюбний і жорстокий державець, який став лютим катом свого народу і заслужив, окрім цілком виправданої ненависті, ще й страшне прізвисько «Слов'янський Нерон» — то поле для художніх та історіософських узагальнень відкривається дійсно величезне.

Єремія Вишневецький постає перед нами переважно в ті моменти, коли він мусить робити вирішальний вибір — політичний, духовний, особистий. Тому найважливішими і для автора, і для читача є мотиви вибору цієї людини, рушійні сили його вчинків. Єремія — винятково яскрава ілюстрація долі тих «навернених у католицтво» нащадків славних українських родів минулого (умовно кажучи, ХIII—ХVII століть), котрі, як гнівно, проте справедливо зазначав Нечуй-Левицький, «вміють тільки дбать про свої достатки, про свої догоди та розкоші життя й знають тільки культуру... розкоші та блиску великопанського світового життя, та й годі». Неминучим наслідком такої світоглядної скаліченості Єремії Вишневецького стає страшна прірва між ним і колись рідним йому народом — на його думку, народом холопів, який потрібно вогнем і мечем «цивілізувати», навернути силою зброї до «істинної», «християнської» культури. Зовсім не випадково у первісній редакції роман про Вишневецького мав короткий та влучний підзаголовок: «Перевертень»! Амбіції, владолюбство й (не в останню чергу!) кастова, станова засліпленість роблять Єремію найзапеклішим ворогом України, зрадником пам'яті свого великого діда. І хоча значна частина польських істориків вважала — і досі вважає — Вишневецького мало не втіленням ідеальних лицарських чеснот, історична правда, як переконливо показує Нечуй-Левицький, є зовсім іншою.

Життя і рання смерть Єремії Вишневецького стає для письменника тлом для розмови про ціннісні орієнтири верхівки тогочасного суспільства (яскравим представником якої був саме цей герой) та «низів». «Цінності», котрими керується Єремія, він сам розкриває в таких словах: «Україна з гетьманством, з козаками мені не припадає до вподоби. Я сам візьму свою булаву і ні перед ким не покладу її. Моя гетьманська булава — то землі безмірні, безліч грошей, військо. Он де моя сила! А з цим я добуду й слави, а може, й корони». Отож, владолюбство і патріотизм абсолютно несумісні, Вишневецький свідомо йде служити польській державі, хоч родом українець, бо мріє про королівську корону (не без підстав!) — попри те, що чудово розуміє устрій Речі Посполитої як «рай для дворян, пекло для селян». Ненависть, а не добру пам'ять лишила у свідомості нашого народу ця людина.

Ще більш злободенним, справді корисним для ясного розуміння «родових хвороб» української державності, що трагічно даються взнаки впродовж віків, є повість Нечуя-Левицького «Гетьман Іван Виговський». Головний її герой — наступник Богдана Хмельницького як гетьмана та його багаторічний найближчий сподвижник, одна з найбільш драматичних постатей української історії ХVII століття, людина талановита, високоосвічена, спритний дипломат, політик, який щиро бажав добра Україні. Але й Іван Виговський теж був плоть від плоті козацько-старшинського середовища, того середовища, яке власні вузькокастові, станові інтереси, як правило, вважало незмірно вищим пріоритетом, аніж майбутнє нації та країни. У повісті це підтверджено з граничною переконливістю — і чи не є то насущним уроком і для нас?

Звичайно, маси (хай неосвічені, хай схильні довіряти соціальній демагогії таких «вождів», як, наприклад, Мартин Пушкар) не сприймають таку політику, вони виступають за «рівність» і водночас — дуже цікавий логічний зв'язок! — за союз з Москвою, з «білим царем» Олексієм Михайловичем... Чи не в цьому причина того, що зазнав катастрофічної невдачі дійсно перспективний проект Івана Виговського — знаменитий Гадяцький трактат 1658 року? Адже можна щиро вважати народ «умовною величиною» у політиці і виходити з цього у практичних діях; але здобути будь-яку скільки-небудь тривалу перемогу без підтримки народу абсолютно неможливо. Цінність же повісті Нечуя-Левицького зайвий раз підтверджується тим, що «граблі Виговського» за 350 років ще не покрились іржею; все нові й нові покоління наших керманичів затято наступають на них...

І перевертні, на кшталт Вишневецького, й, на превеликий жаль, гетьмани-аристократи зразка Виговського не здатні зрозуміти свій народ, неминуче опиняються в історичній порожнечі, якщо не в безодні. Оцінку плодам їхнього правління дав сам Іван Семенович Нечуй-Левицький: то насправді були «сліпі поводирі, за котрими Україна не плила слідком і зреклась їх, як своїх ворогів, з їх нащадками й сім'янем». Зрештою, обидва твори письменника — це, звичайно, не розважальне, пригодницьке «чтиво», вони важким тягарем лягають на душу свідомого українця — тим більше, що історичні помилки та політична самовпевнена сліпота щось дуже нагадують нам, сьогоднішнім. Але ж для цього й пишуться видатні твори літератури!

№183, п'ятниця, 7 жовтня 2005