Китайська кухня Із книги „Історія культури початку століття”
Тепле пиво, холодні баби...
Том Вейтс
Китайська кухня
Цей випадок трапився років п'ятнадцять тому, якщо я не помиляюсь. Тут поруч, на сусідній вулиці, може ти пам'ятаєш, є такий високий будинок, в якому тоді здавались кімнати, і там поселилось кілька китайців, які, як виявилось, перевозили наркоту прямо в своїх шлунках, мов небачений небесний кав'яр, здатний зламати цю вкінець загроблену цивілізацію.
Кімнати здебільшого винаймали всілякі шарлатани і таксисти, також повітроплавці, позбавлені своїх небесних болідів, все варили на кухні каву і слухали джазові радіостанції, і речі починали світитись в темряві і не відкидати тіней, а колишні регбісти за пивом і картами курили кемел і говорили про своє довбане регбі.
В китайців щось не залагодилось із бізнесом, про це потім багато писали, сам знаєш, як це буває: одного разу щось там собі не поділили - і по всьому, тож влаштували жахливу стрілянину прямо на задньому дворі, заганяючи у підвали щурів і птахів у небеса.
Я час від часу туди заходжу, коли повертаюсь додому, роблячи невеликий гак, розглядаю пожежні драбини і небо, в якому, якщо подумати, немає нічого, окрім, власне, неба, і знаєш, іноді мені здається, що люди насправді помирають тому, що в них просто зупиняється серце від любові до цього дивного-дивного фантастичного світу.
Дитяча залізниця
Від вуличного дощу тікаючи в аудиторії, в березні, коли містом товчеться безліч божевільних, гріючись в книгарнях і безкоштовних туалетах, як тритони обертаючи за світлом коричневі очі; щедрою рукою час зачерпує зі своїх водоймищ і сипле в твої долоні пригорщі молюсків і равликів, комет і річкового каміння.
Колись всі вокзали в моєму місті о такій порі зупинялись, наче будильники з тисячею ослаблених пружин; сховавшись під небо, котре летіло з двома світилами, мовби людина з двома серцями, рудоволосі дівчата які тримали сутінки на кінчиках язиків, співали пісню, що в ній, ніби в вугіллі, було багато старої зброї, одягу і зотлілих тарантулів; і з пагорбу, де закінчувалось місто, видно було залізницю, якою добирались додому робітники.
Скільки вогню, скільки сліз, скільки вугілля вигоріло в легенях, вітрилах, що напиналися в шахтарському селищі. Пощо, скажи, небо збирає всі свої ласощі, крам і світила, і повернувшись, зникає за пагорбом?
За кожен невидимий видих вимучених за ніч метеликів, за кожного із сиріт, котрі кожного ранку складали постіль, мов парашути, за кожен з кларнетів в твоєму горлі, які не дають тобі просто дихати, перетворюючи голос на тінь і джаз на хворобу, заплачено нашим життям. Тримайся ближче до мене. Винесений в заголовок, досвід постане, мов риштування, кріплячи ще нестійкі дитячі легені дротами і крейдою.
І цей сніг також, наче старе полотно складений в громіздких шухлядах неба, не накриє твоєї печалі. Лише дивись - протяги гуляють від кордону до кордону і нерозірваними бомбами в темряві лежать вокзали і нічні самотні експреси, мовби вужі в озерах, плавають в темряві, сплескуючи хвостами, довкола твого серця.
Готельний бізнес
В дешевих берлінських готелях, які тримають росіяни, де на рецепціях немає льодяників, а в кімнатах - відповідно - конвертів з готельними лейблами, де стоять пожовтілі від часу ванни, в яких ховаються риби і скорпіони, часто спиняються відвідувачі, терті життям, яким є що розповісти про цей час, перш ніж завалитись в ліжко разом зі своїм бухлом і старими мундштуками.
Доки вони говорять і жують нарізану шинку, принесену з крамниці напроти, і попіл з їхніх цигарок летить в ліжко, як сніг на портові міста, місяць встигає з рогу вулиці переміститись ближче до церкви і коридорні починають займатись ранковим прибиранням, знаходячи в душових кабінах використані презервативи і вимазані кров'ю рушники.
І ось одного разу в один з таких готелів вселяється чоловік, показавши на рецепції студентський аусвайс, і зачиняється в кімнаті. Вранці йому ще приносять сніданок і він - разом із тацею, не скидаючи одягу і черевиків, залазить у ванну і пускає воду.
Знайшовши його вже наступного дня і викликавши поліцію, коридорні потім довго перемовляються, що ось, мовляв, треба ж було так наковтатись снодійного, щоби померти просто в воді, бачиш, виявляється смерть може пахнути турецькою кавою, і що нам тепер робити після цього всього.
Міста, розірвані жагою самотніх жінок, змащений слиною молодих емігрантів місяць - все, про що вони говоритимуть, про що їм є що розповісти, коли кожен ковток і кожна тяга - лише привід продовжити безкінечну розмову.
Мало хто здогадується про межі видимого, особливо в цій кімнаті з тостером і нічником, з якої немає повернення, і немає пояснення, ти ж не будеш слухати налякану прибиральницю, яка першою увійшла до кімнати і навіть бачила, як у воді плавали розмоклі банкноти і чорні дельфіни а зі стелі на тонких павутинках спускались павуки і ангели і сипали трояндові пелюстки в хлоровану воду.
Внутрішній колір очей
Ось на сходах університету сидить жінка, якій ледве добігає до тридцяти, і курить кемел. Після дощу, витираючи шкіру, яка в неї прозора настільки, що під нею видно водорості і пісок, вона думає - ось знову з неба сипляться холодні леза, срібні цвяхи, і ранять смертельно равликів, котрі падають, розрубані навпіл, мов хрестоносці в пісках Палестини.
Потрібно довго говорити, вишептуючи і проговорюючи різні слова і назви різних речей, щоби не таким порожнім виглядало повітря навколо неї. Після пробудження всі її чоловіки прикладають голови до годинників, наче до мушель, і слухають як в далеких озерах здіймають мул громіздкі черепахи.
І навіть не зателефонуєш їй при нагоді; тому що іноді варто померти, аби зрозуміти, що це й було життя, і тому що слід іноді стулити повіки, щоби побачити з якого боку сновидіння ти знаходишся; і після зміни погоди знову підійметься тиск від якого лускаються капіляри в очах випадкових метеликів й стає теплішою її шкіра, від якого вода в її кранах і посуді перетворюється на кров і вона знову цілий день не може ані приготувати собі чаю, ані зварити кави.
Продавець потриманих автомобілів
В 80-му, коли помер Тіто, високо в салатовому небі Європи на мить зупинились маховики, котрі прогрівали руду і срібло в копальнях біля наших кордонів. Великий час, пора, що народжувала героїв; блукаючи тепер чужою країною, зупинись біля баскетбольного майданчика, подивись як підлітки протинають залізними прутами небо, щоби воно скоріше рухалось.
Програна нами одного разу боротьба нікому ні про що не говорить; в ірландських барах чоловічі руки торкаються клавіш, співаючи гімни легкій безпритульності.
Кожна клавіша - інакший звук, натруджені пальці настроюють інструмент, щоби щось додати іще про нашу любов і муку.
Час, коли на задимлених кухнях закипає жир і кухарі рубають ножами покірну зелень, час, коли в темряві дворів зникають жіночі сукні, що мають колір сердець і татарського соусу; Господь дав нам наші кордони, нашу злість і відвагу, наш кокаїн, я і тепер хвилююсь кожного разу, приходячи до причастя чи переводячи бабки з одного банку в інший.
Тому дограй до кінця веселу мелодію про те, як одного разу ми зустрілись під зоряним небом і відтоді з тривогою спостерігаємо як в нашому небі лишається все менше і менше зірок.
Некомерційне кіно
На одному фото, знайденому мною в помешканні, яке я винаймаю зображено дівчинку років 13-14 у досить відвертому купальному костюмі, десь на якомусь пляжі, поруч видно кам’яне побережжя, дівчинка сміливо дивиться в камеру, ніби говорить: “привіт, недоумки, це я”, внизу підписано “Бухарест, 86 рік”, зараз би їй мало бути під тридцятник, ми з нею приблизно одного віку, якщо вона звичайно не здохла в своєму Бухаресті від алкоголізму, котрий в Бухаресті мабуть і не лікується, зрештою, в нас так само.
Цікаво, я зараз згадую той час і думаю – якою кашею були набиті наші мізки! Всі ці інтелігентські заморочки з 70-х, якісь розповіді про біт і ліву професуру, про свободу сумління і новий джаз, який мають реанімувати білі, інша лажа, тепер ось минуло п’ятнадцять років і можеш збирати лише випадкові свідчення великих потрясінь, і невідомі тобі однолітки, розкидані по материках, якщо вони не померли від комунізму і сифілісу тепер тримають за горло історію своєї країни, не бажаючи пробачити їй її ганебну капітуляцію, правильно – ангели б мали тричі подумати перш ніж зв’язуватись з такими блазнями, самі винні, змушені тепер витягувати з депресії і купувати молитовники, зрештою, ми лише повторюємо те, що відбувається на небесах, адже що таке небо, як не система дзеркал, розташованих, щоправда, таким чином, щоби нічого не можна було побачити.
Все залежить від пори року і від погоди - живучи в старих європейських столицях, набитих свіжим емігрантським м’ясом, ти сам собі вирішуєш чим зайнятись, наприклад приходиш в маленькі кінотеатри на бічних вуличках, подалі від центру, де крутять справжнє старе кіно, де в залі на старих продавлених кріслах сидять кілька пенсіонерок і збоченців і дивляться на цих вічно молодих дівчаток, чиї обличчя запам’ятовувались із перших дитячих переглядів, потім ідеш додому, вертаєшся в помешкання, де з кожним роком лишається все менше повітря, з’являється все більше демонів, котрі збираються вночі, коли ти засинаєш, навколо твого ліжка, довго розглядають татуювання на твоїх руках, коментуючи найбільш цікаві малюнки цитатами зі Святого Августина.
Букмекерські контори
Справжню радість і справжній відчай в цьому житті може відчути лише той, хто зважає на всілякі дрібниці, на речі, від яких, на перший погляд, мало що залежить. Скажімо, ці афганські підлітки, найкращі в напівсередній вазі, на яких, здебільшого, і ставлять циркові продюсери і відставні офіцери повітряних сил - кому як не їм знати форми і вияви ненависті, нудотні приступи ностальгії, хто як не вони проривають тонку обшивку часу і на якусь мить зазирають в майбутнє, наповнене світлом, травою і вуличними птахами.
Мені подобаються чоловіки, яким перевалило за сорок. Вони заспокоюються і перестають боятись старості. Їхній побут наповнюється необхідною кількістю різних, суто чоловічих речей - важкими механічними годинниками, зручними самописками і хорошими цигарками а не яким-небудь полегшеним американським лайном. Ось вони, як правило, і спокушають долю, заходячи до неї на заднє подвір'я, щоби знову відчути, як стискаються їхні серця, які в них і без того темні й цупкі, мов гаманці зі свинячої шкіри.
Мова навіть не про можливість виграшу, бо що таке бабки, коли йдеться про їхню совість, яка їм заважає жити, щоночі засипаючи їхні ліжка гарячим вугіллям і пивними пробками. Адже скільки б ти не жив, ти все одно не встигнеш зрозуміти хто подарував тобі це життя, так що при зустрічі так і не зможеш йому подякувати.
Оркестр похоронної служби
Історії, пов’язані з вбивствами, ножовими пораненнями, невдалими абортами, загалом – історії, пов’язані з криміналом, притягують багатьох саме через свою притчевість, в таких історіях чоловіки мужні й покірні а діти вплітають в свої зачіски трояндові стебла господньої присутності, в таких історіях смерть завжди забігає наперед, ніби хоче подивитись чим все закінчиться, багатьом саме і подобається, що смерть в цих випадках починається ще за життя, і можна роздивитись її підліткове обличчя.
В таких історіях рано чи пізно з’являються музиканти з похоронної контори, вони зістрибують із розбитого автобуса на в’язку цвинтарну землю і дістають з-під плащів волинки, тромбони і мисливські ріжки, викочують на повітря полкові барабани і катеринки і видувають над покійниками великий цвинтарний джаз, криваву і нестримну музику відчаю і непокори, тягучі гангстерські мелодії, мелодії старих шлягерів, популярних серед матросів і проституток, і тоді всі, хто прийшов провести небіжчика в останню дорогу, полегшено зітхають, тому що це такі правила, такий ритуал, чи що, одним словом насправді бояться не покійників – бояться ними стати.
Ще в таких історіях обов’язково присутні жінки, ось про них і потрібно говорити окремо – про сорокарічних жінок, в яких ще й досі можна помітити пристрасть і нерішучість сімнадцятирічних дівчаток, вони оплакують кожне безумне життя, розтрачене на такі дрібниці як любов і відданість, вони пам’ятають як саме починалась велика депресія в нашій країні, вони й дотепер пошепки повторюють ті слова, якими з ними прощались:
все гаразд, дівчинко, не треба ніяких ліків, я хочу любити більше, аніж ти хочеш народжувати, життя не зупинилось, як ми думали, бачиш – і далі приходять ранкові кур’єри з вокзалу і коханці прощаються на сходах, я залишусь з тобою, буду і далі спостерігати як богомоли вповзають тобі на долоню і починають рухатись твоїм сонним тілом, і пошліть терпіння їм, небеса, в їхній безкінечній мандрівці.
Жінка за тридцять доларів
Зима обступила місто, для тих, хто тягається від самого ранку без жодних справ не найкраща пора. Біси і пияки розбіглися по вокзалах, гріються в кабінках для фогографування, не виходять назовні. Ці небеса в розширених алкоголем зіницях підлітків, їхній голос, що завмирає, коли вони говорять про жінок - як вони п'ють червоне вино, як вони роздягаються, як вони знічено плачуть, розмазуючи гарячу помаду по одягу і серветках.
Життя тобі дістанеться рівно стільки, скільки ти зумієш зігріти власним подихом і долонями - сніг над рікою і рештки тютюну й цукру в помешканні і я зможу завжди сказати: бувай, дівчинко, країна, в якій я живу, можливо саме тому і не розвалилась, що в ній іще кілька людей люблять одне одного - без істерики і презервативів, просто перемовляються якимись словами, зустрічаються десь на вулиці, навіть не знаючи до пуття де ці жінки п'ють своє червоне вино, де вони прокидаються а потому знічено плачуть, розмазуючи гарячу помаду по шкірі і по серветках.
Ти дивитимешся на світ за своїми вікнами, на світ, з усіма небесами, що пливуть його поверхнею, і думатимеш, що навіть якщо вони зможуть перезимувати і цього разу, що вони робитимуть зі своєю морокою? - адже так чи інакше від нас залежить так мало, життя знай собі триває без кінця і початку і по кожній великій любові залишаються порожні зали очікування.
Алкоголь
Зелена вода річок зупиняється в теплих руслах, риби, мов дирижаблі розганяють планктон і змучені птахолови намагаються впіймати кожне слово.
Міцно тримай у руках кольорове ганчір'я і скотч, якими стягнуто різані вени нашого героїчного часу. Колись нарешті вимкнеш це радіо, звикаючи до неї, звикаючи до її дихання, і вона, вдягнувши твою футболку, принесе тобі серед ночі води.
На літній терасі горнята з рештками чаю заливаються зливою, наповнюються недопалками; у нас із тобою спільна застуда, у нас із тобою довгі розмови - ти не помічаєш ранкових дощів, пізно лягаючи спати і так само пізно прокидаючись, я пишу вірші про те як я люблю цю жінку і як я вигадую все нові і нові слова, лише б їй про це не сказати
Із книги „У.Р.С.Р.”
Оптовики
Подивися на небо, сказав я собі нарешті, якщо й там немає кому все полагодити і падають кріплення й риштування з рекламою будівельних компаній на пласкі животи річок, ну, то що вже говорити про нас із тобою, сказав я собі, чекання як чекання, ще один день проходить чорною водою крізь місто.
Дотягну до кордону, думав я вчора, затарюсь бухлом в нон-стопі, буду їхати і мучитись від усіх цих порожніх полів, де немає нічого, крім металевих ангарів із фарбою.
І тепер, коли сонце тихо підіймається над угорською кукурудзою, і я дивлюсь, як прикордонники роздирають старий фіат, тепле циганське гніздо, виймають похмільними страшними факірами з його глибин тютюн і алкоголь, чиїсь надії, чийсь бізнес, так завжди – чим уважніше дивишся на світ, тим більше чийогось розпачу доводиться бачити,
життя як життя, виїжджаєш із країни, більше не чути паровозів на сортувальній станції, зарослій травою і молочаєм, майже в центрі, і не переходити нічними мостами, на яких залягають бузкові сутінки, любов як любов, вже не перебирати в руках номери телефонів і назви ліків, що витягують крізь ще одну ніч, вогні сортувальної, тиша як тиша і не чути гіркого паровозного м’яса.
Потрібно всього лише повернутись. Але ввімкнені лампочки, ніби відкриті рани – немає кому вимкнути, немає кому закрити, немає куди повертатись.
Пушери
Ісус думає про тебе, коли ти думаєш про наркотики. Веселий і вічнопереляканий чимось пушер, який купує собі молоко, живе в нашому кварталі, вибігаючи зранку з брами, переговорити з кимось по телефону і довго обнюхуючи слухавку, в котрій так багато речей заховано чиїмись дбайливими руками,
щоби ми з тобою нічого не знали про ці порцелянові маски смерті, про грубі рибацькі куртки, про золоті наперстки в кишенях вуличних святих,
щоби ми лише зрідка, вві сні, коли спимо разом, чули шепоти бандитських душ, з якими розмовляє по вуличному телефону наш з тобою знайомий пушер.
Я знаю як йому це вдається - у нього тепле дихання, гарячий-гарячий подих, він у нього пахне подорожником і кавовим апаратом, він трішки гірчить і віддає паленим листям,
він дихає на морожену рибу в холодильниках, коли заходить в бари біля дощової траси, і від його теплого дихання морожена риба знову починає боротись і вистрибує в мокру траву, закладаючи в рани розмокле листя подорожника.
Хтось думає про тебе, коли ти думаєш про своє виживання, спочатку ти працюєш на цю країну, потім країна починає працювати на тебе;
якби ти тільки знав, які незбагненні речі діються навколо тебе, якби ти тільки міг забути бодай половину із того, що знаєш.
Клерки
Десь обов’язково має бути це місце, в якому сходяться час від часу всі твої сонця, якісь такі речі, про які ти весь час пам'ятаєш, ти їх десь уже бачив – і ці будинки, і цих арабок в лікарняних коридорах - на гральних картах, або в порнографічних журналах, десь все це обов'язково є, і чекає лише на хвилини твоєї слабкості.
В околицях, навколо парку, в старих дворах і шкільних тренувальних залах щось час від часу повторюється, тут головне відчути –
минулого немає, просто є найбільш віддалені ділянки теперішнього, повертатись на які важко й небезпечно.
Глибоко в цих приміщеннях, в старих конторах і офісах, десь вони мають бути – кімнати, завішані амулетами, курячими лапами, бляшаними іконками, де ручки на дверях і мідні кріплення на віконних рамах вимазані блакитною глиною й чорною пташиною кров'ю,
десь тут підлога списана застереженнями з біблії та конституції, і страх запаковано в коробки з-під ксероксного паперу.
Хто про це знає? Можливо, про це знають клерки, які-небудь слухняні клерки з порядних родин, розгублені чоловіки з продавленою психікою, котрі носять під чорними костюмами жіночу білизну і глиняні пентаграми, і сплять лише при ввімкнутому світлі, і бачать демонів у порожніх спортзалах.
Прийди як-небудь і подивись на всі ці зіпсовані фонтани й на замкнені двері кімнати страху; сни цих чоловіків, схожі на волокна кукурудзи, солодка тяглість їхньої пам’яті – сильної і чіпкої, завдяки якій вони навіть голяться без дзеркала, кожного ранку відтворюючи рухами пальців контури своїх облич, так ніби самі янголи водять їхніми бритвами, легко й відсторонено, кожного ранку, кожного ранку, поступово наближаючись до теплих артерій.
Збирачі конопель
Тоді, коли вони кінцево розійшлись, від неї почали приходити дивні листівки; дивись, писала вона, це – збирачі конопель, це вони повертаються в міста, несучи на плечах гарячі рослини, заходять в свої будинки, обережно переступаючи через черепах і старих, вже сліпих від старості тритонів;
крізь земляні долівки в їхніх будинках щоранку виростає очерет, з якого пастухи роблять дивні духові інструменти, що звучать залежно від напрямку вітру;
і, виганяючи зранку череди, вони випускають вперед повітряних зміїв і вимахують бамбуковими палицями, будячи зі сну помаранчеві зірки;
говорячи –
вперед, наші старі бойові черепахи, вперед, виплутуйтесь із цієї жорстокої трави, ламайте смарагдове листя, за нашими спинами, за нашими голосами обов’язково прийдуть наші діти, вони ще дійдуть до кінця безкінечних полів, в яких нам доведеться помирати від лихоманки і старості, так що вперед, вперед, на голос повітряних зміїв, на порух нічних тварин, на тіні померлих, які не можуть продертись крізь нашу густу траву.
Дивись, писала вона йому, все, що збулось і все, що збудеться, все, що тобі заважає і що тебе зміцнює – все це в руках невідомих тобі чорноробів, наша велика реальність, з кав'ярнями й кредитними банками, чекає щоранку на твоє пробудження;
все функціонує лише за твоєї присутності, все закінчується лише з твоїм помиранням, все це ніколи не припиниться, все триватиме безкінечно, без кінця і початку, до самої смерті.
Мормони
Мормони побудували церкву, недалеко від театру, розбили кілька клумб, тепер багато хто домовляється там про зустрічі;
веселі, усміхнені мормони в офіційних костюмах, з блідою шкірою після кривавих божевільних уїк-ендів.
Нові церкви роблять щось із киснем, якщо громада збирається зранку і дістає всілякі шаманські штуки і криваві пружини, і, там, всілякі нікельовані гачки, на які
чіпляє жертовні приймачі, і пише кров’ю по стінах –
того, хто дійде до цього місця, вже не спинить наш голос, того, хто прочитає ці написи на стінах, вже не врятує жодне вчення, ідучи по кривавому сліду своєї любові, завжди пам’ятай про отруйних змій, що лежать на дні пакетів із біомолоком.
Коли я стану мормоном, я стоятиму з друзями, на сонячному боці вулиці, сміятимусь до них, говоритиму про погоду: я кожного ранку вичищаю кров із-під нігтів, тому що я кожної ночі роздираю собі груди, намагаючись вирвати звідти всі зайві серця, що ростуть у мені кожної ночі, як земляні гриби.
Гамбурзькі курви
По кількох роках, навіть по кількох роках, забувши усі малюнки і знаки, які здавались важливими, пам’ятаєш ті здогадки, котрі з'явились тоді так несподівано й близько, як музика в радіо –
що зима вже закінчувалась і через Дунай перелітали зірки, і що кожного разу, коли їм доводилось опинятись над розгорнутою тканиною русла, сутінь води розкривалась, показуючи їм небо, що світилося десь угорі.
Білий-білий сніг на стеблах картоплі, ранкові карти автомобільних доріг , все рано чи пізно закінчується, так ніби нічого й не було,
нічого не зміниться з твоїм від'їздом, і нічого не зміниться, якщо ти залишишся, окрім твоєї пам'яті, окрім якої взагалі нічого не залишається.
Чуже місто, чужі жінки, за рухами яких можна здогадатись про силу вітру, голоси, з яких складається дихання, тиша, з якої складається порожнеча,
заставлена різними речами, заповнена будівлями й постатями, оплетена плющем і цибулею безмежна безнадійна порожнеча.
Вуду в домашніх умовах
Так вони підійшли до цієї ночі. Пам’ятай про них, залишаючи своє місто і повертаючись в нього. Небо, нагріваючись зранку, ніби вода в баках, все одно акумулює всі їхні зради і їхню любов, котра перепалюється, як цукор, з якого роблять циганські льодяники.
Такими вони й лишаються, бачать сонячні відбитки на рисових полях дитячої шкіри, коли небо відкривається, мов скриня, прикрашена зображеннями зеленооких дияволів, і на якусь мить з’являються всі справжні карти небес, за якими так довго полюють числені шарлатани.
І тоді хтось один, хтось, кому взагалі немає чого втрачати, раптом зупиняється і говорить –
я знаю, говорить він, я знаю як душа залишить мене, одного разу вона пройде крізь надрізи на моїй шкірі, крізь шрами, які відкриються, наче небо, на моєму тілі,
і ще, говорить він, я знаю – якщо довго дивитись на рани, можна побачити як вони затягуються, я не боюся того, що буде – я надто добре пам’ятаю те, що було.
Хто ще залишиться з нами до кінця цієї дивної служби, хто ще?
Ось робітники, які роблять ремонт в порожньому будинку, здирають шпалери і знаходять під ними старі газети, в яких написано все про їхні смерті, про їхні майбутні нещастя, це продавці повітря говорять тобі –
не зазирай, ніколи не зазирай в порожні очі своєї совісті, не торкайся цих тихих нерухомих озер, під цією в'язкою поверхнею стоять вони всі – всі, хто має пройти твоїм життям, щоби залишити в ньому місце для тебе.
Країною блукають мовчазні продавці повітря, об'єднані дивними знаннями, труться біля кас і зелених парків, сидять в теплих барах навколо стадіону, намагаються тобі пояснити –
що твого повітря тобі відпущено саме стільки, скільки потрібно для дихання, того повітря, яке ти надбав, стане якраз на решту твого життя, все починається тобою, все тобою закінчується,
і цієї ночі, і кожної іншої ночі, немає нікого крім тебе і тих, хто знаходиться з іншого боку, і можеш почути крізь сон, як відлунюють їхні кроки, як лунають їх голоси, як б'ються їхні серця, як вони зупиняються.
