1993г. Лауреат літературної премії Благовіст
1996г. Премія Рея Лапіки
2001г. Премія им.Гердера
2005г. Отримав спеціальну премію в рамках нагородження Премією Миру ім. Еріха-Марії Ремарка
2006г. Премія "За європейське взаєморозуміння" (Лейпціг, Германія)
3 грудня 2006 - лауреат Літературної Премії Центральної Європи ANGELUS, за роман «Дванадцять обручів»
Юрій Андрухович (13.03.1960) — поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Він один із найпопулярніших українських письменників. Його твори цікавлять не тільки українських читачів, але й тих, хто живе далеко за її межами. Західна критика називає Андруховича яскравим представником постмодернізму, порівнюючи його роль у літературі з Умберто Еко. Його втори перекладені на 8 європейських мов, роман «Перверзії» опубліковано в Німеччині, Італії, Польщі. Книга есеїв видана в Австрії.
Народився митець у Станіславі (нині Івано-Франківськ). Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного Інституту у Львові (1982) та Вищі літературні курси при Літературному Інституті ім. О. М. Горького в Москві (1991) Працював газетярем, служив у війську, деякий час очолював відділ поезії Івано-франкІвського часопису "Перевал" (1991—1995). Співредактор часопису тексту і візій "Четвер" (1991—1996). Віце-президент АУП (1997—1999).
Творчий доробок А. формально можна поділити на два головні річища: поетичне й прозове. Поетичний дебют Андруховича відбувся в першій половині 80-х рр., і завершився виходом у світ збірки "Небо і площі" (1985), загалом прихильно зустрінутої критикою. Того ж таки року разом із В.Небораком та О.Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу (скорочення від "бурлеск – балаган – буфонада"), значення якої для кожного з трьох її учасників з роками змінювалося — від чогось на кшталт "внутрішнього таємного ордена" до "прикладної квазіфілософії життя". Проте друга поетична збірка Андруховича ("Середмістя", 1989) носить швидше не "бубабуістський", а "елегійно-класицистичний" характер. Вповні "балаганно-ярмарковою" можна вважати натомість третю збірку – "Екзотичні птахи і рослини" (1991), яка волею автора мала б носити підзаголовок "Колекція потвор". Поетичне річище Андруховича вичерпується десь наприкінці 1990 р. і завершується друкованими поза збірками циклами "Листи в Україну" (Четвер. — №4) та "Індія" (Сучасність. — 1994. — № 5). Домінантою поетичної картини автора в усі періоди його творчості видається напружене шукання "духовної вертикалі буття", суттєво занижене тенденцією до примирення "вертикального з горизонтальним". Звідси — стале поєднання патетики з іронією, нахил до стилізаторства і заміна "ліричного героя" щоразу новою "маскою".
З прозових творів Андруховича найперше був опублікований цикл оповідань "Зліва, де серце" (Прапор. — 1989) — майже фактографія служби автора у війську, своєрідна "захалявна книжечка", що поставала під час чергувань у вартівні. 1991р. з'являється друком параісторичне оповідання "Самійло з Немирова, прекрасний розбишака" (Перевал. — № 1), що ніби заповідає характерні для подальшої прози А. риси: схильність до гри з текстом і з читачем, містифікаторство (зрештою, достатньо прозоре), колажність, еротизм, любов до маґічного і надзвичайного. Романи "Рекреації" (1992), "Московіада" (1993) та "Перверзія" (1996) при бажанні можна розглядати як трилогію: героєм (антигероєм?) кожного з них є поет-богема, що опиняється в самому епіцентрі фатальних перетворень "фізики в метафізику" і навпаки. Усі романи — доволі відчутна жанрово-стилістична суміш (сповідь, "чорний реалізм", тріллер, ґотика, сатира), час розвитку дії в них вельми обмежений і сконденсований: одна ніч у "Рекреаціях", один день у "Московіаді", п'ять днів і ночей у "Перверзії".
Есеїстика А. виникає внаслідок його частих подорожей до інших країн і поступово складається в майбутню "книгу спостережень" над нинішніми особливостями європейського культурно-історичного ландшафту. Твори А. перекладено і видано у Польщі, Німеччині, Канаді, Угорщині, Фінляндії (окремими книжками), США, Швеції, Росії‚ Австрії (окремими публікаціями).
Поезія Андруховича займає чільне місце у творчості легендарних українських рок-груп "Плач Єремії" та "Мертвий півень".
Андрухович є автором перекладів з польської (Т. Конвіцький), німецької (Р. М. Рільке, Ф. Ролер, Ф. фон Герцмаиовскі-Орландо) та російської (Б. Пастернак, О. Мандельштам, А. Кім).
Джерело : http://www.aup.iatp.org.ua/members/writer.php?id=71
Байки від Андруховича
Записала Світлана Пиркало
Що кращий письменник, то цікавіші в нього оповідки.
Юрій Андрухович — це людина, яка в тридцять років стала Патріархом. Можна, звичайно, заперечити, що став він Патріархом літературного угруповання Бу-Ба-Бу, тобто на цю посаду його призначили друзі — Олександр Ірванець та Віктор Неборак. Але, з іншого боку, якщо ви назвете мені ще одного Патріарха в сучасній українській літературі, я обіцяю з’їсти власний диктофон.
Андрухович — український письменник, якого із задоволенням читають всюди. Недавно після Польщі, Америки, Британії, а також ряду інших країн, серед яких навіть Фінляндія, його видали в Росії (до речі, не заплативши ані шеляга і навіть не повідомивши про факт виходу книги). Ця публікація мала несподівані наслідки для України: тепер на Петрівці українського Андруховича немає, проте жваво торгують російським.
Андрухович — професіонал, порівняння з яким мені, наприклад, було б приємне. Але ніхто чомусь не порівнює. Це свідчить, на моє переконання, про те, що Андрухович у свідомості нашого читача виокремлений у самостійну літературну течію. Є, правда, люди, що приплітають Андруховича до франківського літературного феномену. На мій погляд, це невірно: котлети все-таки повинні існувати окремо від мух.
Андрухович — це паралельна свідомість. З ним дуже легко балакати, та все одно розумієш, що ситий голодному не товариш.
Писати інтерв’ю з ним дуже важко. На будь-яке дурне запитання він відповідає такими мудрими речами, що губишся в життєвих орієнтирах. Тому ми просто пропонуємо вам кілька байок, повіданих паном Юрієм.
ПРОЩАВАЙ, КОМП’ЮТЕР
В травні минулого року мене не було вдома, і квартиру обікрали — забрали комп’ютер. Власне, в цьому під’їзді скільки завгодно таких випадків трапляється, але я собі уявляв, що в мене, по-перше, нема у хаті нічого, а по-друге, будь-яке нещастя — воно ж не може трапитися з тобою, а тільки з кимось іншим. Правда, жодні тексти не пропали, бо на той момент повиходило все, що я напрацював, проте це мені створило купу проблем, бо я був дуже прив’язаний до е-мейлу. Але потім івано-франківська мерія частково подарувала мені новий комп’ютер... Частково — це монітор і твердий диск.
СКАРЛАТТІ І КОРЕЛЛІ
Я в студентські роки дуже любив музику італійського бароко; мене привчили до неї друзі — художники-графіки. Ця музика продавалася на вінілових платівках фірми «Мелодія», і я за студентські роки назбирав колекцію із близько двохсот платівок, із якою тепер немає чого робити, бо зараз мені ця музика видається дещо нуднуватою: я вже стільки її слухав... Словом, принаймні у студентські роки, Скарлатті від Кореллі мені вдалося б відрізнити.
БІТНИК ФЕРЛІНГЕТТІ
Я мав кілька виступів у каліфорнійських університетах і вирішив, що маю побувати у Сан-Франциско у культовій книгарні City Lights, яку створив Ферлінгетті. Місце справді фантастичне: три поверхи книгарні, і на другому поверсі нагорі — біт-література, тобто всі видання, пов’язані з бітниками та їхніми друзями. Там висять величезні фотопортрети на стінах: який-небудь Ален Гінзберг голий у повен зріст, той же Ферлінгетті, той же Керуак, але серед них також до болю знайомий Андрюша Вознесенський у зимовій шапці. Зараз старому Ферлінгетті вісімдесят два, але він день у день туди приходить і працює. Ну, я вирішив, що його вже там і знайду. Підійшов до чорного хлопця, який там на касі торгував, а він мені каже: «You know, man, пан Ферлінгетті досить старий, йому 82 роки, і у нього не так багато часу». Я це зрозумів метафізично: я вирішив, що мені вже також сорок один, і в мене вже теж не так багато часу, і поїхав звідти.
ПАМ’ЯТЬ ПОЕТА
Я себе недавно піймав на тому, що не пам’ятаю назв вулиць. Як та вулиця називалася в Сан-Франциско, серпантином, по якій мене возили? Я про це свій найновіший вірш написав; його інтрига полягає в тому, що я жодної назви не можу згадати. Пам’ятаю, те, що ми пили на пляжі уночі, називалося «Хорватська сливовиця», а от як називався океан...
НОВА КНИЖКА
Буде книжка віршів, яка називатиметься «Пісні для Мертвого Півня», але я їх пишу спеціально так, щоб «Мертвий Півень» не міг з цього пісень зробити. Тобто це буде помста музикантам; ну, в хорошому такому сенсі.
ПАРАДОКСИ ЛІТЕРАТУРНОГО ЦІНОУТВОРЕННЯ
В 90-му році я купив у Москві повість Вєнічкі Єрофєєва «Москва — Пєтушкі» відразу у двох варіантах видання. Одне коштувало 3 р. 62 коп., а інше — 4 р. 12 коп. І тільки людям, які пили горілку ще за Брєжнєва, це щось говорило. 4 р. 12 коп. — це була водка «Екстра», а 3,62 — це була просто водка. Може, ціну книжок визначали й не без авторського втручання: Єрофєєв же й помер десь у дев’яностому.
СКОЧДОПОЛЬ І ШПРІНГФЕЛЬД
Мій прадід на початку століття перебрався до Станіслава із Судетів. Він тут перейшов у греко-католицизм і був церковним художником, писав образи до церков. Нещодавно я це розповідав одному польському поетові, кажу — мій прадід був із Судетів, а прізвище його Скочдополь, що німецькою Шпрінгфельд. А він каже: «Я тебе вітаю, це типове єврейське прізвище».
ПЕРВАК
Чи в зв’язку з моїм від’їздом до Америки так трапилося, чи з іншої причини, але сталося ось як. У нас були досить якісні івано-франківські горілки. Рік тому, як ми їхали звідси, то не було питання, яку горілку купувати: тільки івано-франківську. Було марок п’ять, і всі високого рівня. Ми повернулися, і тут мене інформують друзі й знайомі, що всі ці горілки занепали. Тому тепер п’ю «Первак».
ФРАНКІВСЬКІ СУПЕРМАРКЕТИ
Супермаркетів тут немає. Єдиний, який я знаю, — це під готелем «Україна». Називається «Делікатеси». Мене там завжди вражала одна річ: щоправда, останнього разу я цього не бачив, але у них завжди під холодильною вітриною лежала велика свиняча голова.
ПРИГОДА З ПОЛАМАНИМ ПАЛЬЦЕМ
Приходжу гіпс накладати в понеділок, а медcестра каже: щось знайоме прізвище, ви, здається, щось пишете? Це був перший випадок, коли я почав брехати. Кажу: ви знаєте, ви вже не перша людина, яка мені це говорить. Справді, є один такий, але це не я. І мало того, що прізвище однакове, то ще й ім’я. І тут вона говорить: ну так, він, здається, значно старший від вас.
КРАЙСЛЕР «ІМПЕРІАЛ»
Між двома мурами в Західному та Східному Берліні була нічийна земля, і коли впали ці мури, перші туди кинулися світові концерни і набудували там хмарочосів. Серед них був і «Даймлер — Крайслер». Але оскільки громадськість має різні погляди на таку їхню політику (яку політику — захоплення землі?), то вони вирішили якомога більше нафарширувати цю територію культурою.
Таким чином мене було запрошено на поетичні читання на Потсдамер-пляц, і нас, десятьох поетів, прийшло слухати близько чотирьох тисяч слухачів. За умовою, кожен мав читати вірші тільки рідною мовою, виражаючи цим ідею, що поезію можна розуміти без слів. Але як хтось дуже хотів розуміти слова, то там-таки купував рідер, де були переклади або підрядники. І кожен з нас, учасників, отримав у подарунок іграшковий автомобіль (чи це був саме крайслер «Імперіал»?). Ось таким чином до мене повернувся крайслер.
ЕЛЬДОРАДО
Під вікнами будинку, де я живу, є таке бандитське місце, яке називається «Ельдорадо». Особливо мене інтригувало в ньому те, що минулого літа тут постійно стрілянина бувала вночі. Раптом собі усвідомлюєш: ого, та ми в Чікаго! Одного разу була така історія: двоє неповнолітніх загулялися, барменка перестала їм наливати, покликала вишибалу, і він їх виставив за двері. Вони взяли таксі, поїхали додому до одного з них, узяли рушницю, мабуть, батькову, набили її, залягли отамо (показує пальцем у зарості кущів через дорогу. — Авт.) і стріляли по всіх, хто виходив. Підранили і цю кельнерку... Але зараз, кажуть, усе під контролем «Беркута». А ще тут за рогом є культова автомийка, називається «Мочалкін джаз».
ОСОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНОГО САЙТОВІДВІДУВАННЯ
Віталій, хлопець, який зробив мій сайт, написав мені, що дуже посилилося відвідування після того, як там помістили уривок з «Перверзії». Люди почали заходити на такі гасла, як sex machine, Peruvian sluts... За перший тиждень на моєму сайті побували сотні сексуальних маньяків.
ДО ПРОБЛЕМИ ПРЯМОЇ МОВИ
Досі моїми героями були українські поети, які могли говорити гарною українською мовою. Проте не можу заректися, що ніколи не буду описувати яких-небудь п’яних бомжів. Може, навіть у наступному романі доведеться. Але, безумовно, вони не будуть говорити слів «хутчій», «мерщій», «ще б пак», «отакої»... До речі, зараз у видавництві «Класика» ми видали роман поляка Анджея Стасюка з життя бандюків у Варшаві 1994 року. Це кілька днів із життя героя, який не зміг вчасно повернути борг. У цьому романі страшенно багато сучасного польського сленгу, і постала така проблема: коли вони говорять зі своїм босом, чи мають вони казати йому «шеф», чи у кличній формі — «шефе»? І, мабуть, я був неправий, бо я зауважував перекладачці, щоб вона зробила кличну форму. На це вона резонно відповіла, що бандити не сповідують мовних норм. Я впирався далі й казав, що як на те пішло, то вони взагалі не українською мають говорити... Перекладати суржиком ми також не могли, бо це був би надто радикальний хід. Проте мені здається, що в перекладі знайдено якусь золоту середину. Ну, побачимо.
СПІЛЬНА КНИЖКА АНДРУХОВИЧА І СТАСЮКА
Ми з ним багато разом пережили, і по горах разом подорожували, і в гуцулів навіть уже є легенда про нас двох. У цій легенді говориться про те, як ми п’яні в’їхали на джипі в озеро. Взагалі ми й ніяким джипом не їздили, але легенда, тим не менше, існує.
Так от, його дружина — вона його видавець і літературний агент — і каже: візьміть і напишіть по довшому есеєві, де опишете кожен свою Європу, у якій ви живете. І ми одночасно це написали. Минулого року це вийшло в Польщі, тепер видається німецькою й англійською, а зараз у нас цю книжку видала «Класика».
СТАСЮК ЯК ЕNFANTE TERRIBLE
Стасюк — яскравий представник так званих «нових диких». Це таке відверто антимистецьке покоління: всі ці ваші напрацювання, вся ця ваша культурність, інтелігентність — усе це, мовляв, до задниці. Це Максим Горький свого роду. В моїй уяві він поставав як монстр, якийсь бандюга; у всіх його текстах, які я читав, персонажі несамовито багато п’ють. І я був просто вражений, коли ми познайомилися. Я не підозрював, що він мене може також знати і що мої тексти йому подобаються, а коли ми з ним першу пляшку горілки випили в Кракові, я був просто зачарований тим, наскільки він м’яка, ніжна і витончена особистість. Хоча на вигляд він велетень, здоровило абсолютно бандитського вигляду. І зараз я, пишучи свої речі, думаю про те, чи сподобається це Стасюку, чи ні.
ЯК МИ ДОМОВЛЯЛИСЯ ПРО ІНТЕРВ’Ю
Я щойно приїхав був від Тараса Прохаська, який має чудову хату в Делятині, це під самими горами. І ще там є такий господар Богдан, і в цього Богдана просто купується самогонка, дуже якісна. І я повернувся у якомусь такому піднесенні... Ми цю самогонку ще заполірували кількома пивами, і я всю дорогу з Делятина до Франківська майже співав. Я тоді дома сам був, поставив собі музику якусь; під пивом я дуже голосно слухаю музику; мені здається, що я витончуюся, ловлю там такі нюанси!.. І ось під цю музику був ваш телефонний дзвінок.
Юрій Андрухович
“What Language Are You From: український письменник поміж спокусами тимчасовості”
“Я наділений страшенно довгим і складним для прочитання прізвищем, яке, до того ж, кожною з європейських мов пишеться інакше. Я не володію жодною зі світових мов настільки, щоб вільно в ній розкошувати або принаймні написати любовний роман на сотню сторінок машинопису. Я не можу перестати бути собою, хоч як кортіло б мені бути інакшим – блискучим, легковажним, космополітичним.
Я живу в країні, яка нікуди мене від себе не відпустить – вона вчепилася в поли мого плаща своїми спазматичними суглобами, готова роздерти мене на шматки з великої своєї любові. Я мушу відповідати їй взаємністю – любити це особливе горілчане тепло, це примарне світло, цих людей, що не хочуть вірити жодному моєму слову, і цих, яким начхати на всі мої слова, бути свідком того, як слова взагалі перестають що-небудь означати, занурюватися все глибше у песимізм, любити цей коматозний стан, це відчуття трясовини, звідки нізащо не вибратися, любити свою останню територію, на якій мене поки що неможливо вполювати. Отже, поки вона, моя країна, не вчепилася мені тріумфально в горло, я так чи так приречений вимовляти свої тимчасові слова. Вся ця любов, щиро кажучи, є формою ненависті. А ненависть – формою любові. Але в нас цим нікого не здивуєш: усе так близько.
Я ховаюся в мову, як у політичний притулок. Він мало нагадує вежу, а надто зі слонової кості – це радше недобудована хистка халабуда, отже, не їй мене захищати, а навпаки. Все, що я можу видобути на її захист, це її ж таки власні ресурси, а моя справа – віднаходити їх у ній самій і шматочок за шматочком видовжувати їй майбутнє. Гадаю, що маючи одне одного, ми ще трохи протримаємося.
Мені залишається залишатися собою і думати про те, аби писати добре. Цьому немає жодного виправдання – ніяка вічність, швидше за все, нічого не зауважить. Ідеться, як завжди і всюди, про те саме: про адекватність твоїх зусиль твоїм спокусам”.
Есеї, вперше зібрані під однією обкладинкою, переважно добре відомі українському читачеві з публікацій у періодиці. Частина цих текстів уперше побачила світ у перекладах, а лише потім була опублікована українською. Останнє для сучасної вітчизняної літератури – явище не нове. Книга складається з трьох розділів: “Підсвідоме”, “Геопоетика” та “Справжні історії однієї Європи” і має надзвичайно широкий тематичний спектр – від політологічної та соціокритичної аналітики до ліричних розмірковувань над випадково побаченими графіті. Чимало тут і серйозних літературознавчих досліджень: від роздумів над Шевченком до спроби абетки за Готфрідом Бенном. Багато текстів стали настільки знайомими, причому так давно, що виникає змога їхнього оновленого прочитання. Як ось, наприклад, “Мала інтимна урбаністика” чи Shevchenko is OK, із поновним розкошуванням призабутими деталями. Частина ще достатньо добре збереглася в пам’яті. Але насамперед ця збірка важлива як одна з перших спроб видання вибраної газетної періодики відомого автора, такої традиції в Україні наразі практично не існує, як майже не існує цікавої авторської публіцистики.
Джерело: http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2007/04/25/23137/Твори Ю.Андруховича http://poetry.uazone.net/andrukhovych/
Про Андруховича http://www.lib.proza.com.ua/author/129/
«Аве, Крайслер!"http://www.lib.proza.com.ua/book/2131
Сайт Ю.Андруховича http://andruhovych.info/
